В.Нестайко "Тореадори з Васюківки"
Всеволод Нестайко
ТОРЕАДОРИ З ВАСЮКІВКИ
Трилогия про пригоди двох друзів
(стара редакція)
Від автора (з нової редакції - 2004)
У дитинстві я був руденький, худенький і маленький - чи не найменший у першому класі. І страшенно хотів якнайшвидше вирости. За порадою однокласника Baсі, такого ж, як і я, шпінгалета, я прив'язував до однієї ноги важку праску, до другої - цеглину, хапався за верхню планку одвірка і висів, поки вистачало сил, намагаючись витягти своє тіло. А ще той Вася мені сказав, що від дощу все росте. І я довго простоював під дощем, підставляючи струменям свою грішну руду голову. Мама дивувалася, чого в мене постійний нежить. Швидше вирости я хотів ще й тому, що дитинство моє, на жаль, було не дуже безхмар-ним і щасливим. Тато мій, колишній "січовий стрілець", 1933 року був заарештований і загинув. З трьох рочків пізнав я, що таке доля безбатченка, де чи не єдиною втіхою були книжки. А коли мені було всього одинадцять, почалася війна. Дитинство моє урвалося, я одразу став дорослим. Бо лишився в окупованому фашистами Києві, і ті два роки згадувати не люблю – стільки там було страшного й недитячого. А коли я став по-справжньому дорослим, мені страшенно захотілося повернутись назад у дитинство - догратися, досміятися, до-бешкетувати... Вихід був один - стати дитячим письменником. Так я й зробив. І, пам'ятаючи своє невеселе дитинство, я намагався писа-ти якомога веселіше. Написав я чимало книжок. Але чи не з найбільшою насолодою я писав про пригоди Яви і Павлуші. Все почалося сорок років тому з двох оповідань "При-года в кукурудзі" і "Тореадори з Васюківки", що були надруковані 1963 року. Хлопці виявилися такими меткими й непосидючими, що примусил и мене одразу ж написати повість "Пригоди Робінзона Кукурузо" (1964). А тоді повість "Незнайомець з тринадцятої квартири" (1966). І нарешті - повість "Таємниця трьох невідомих" (1970), що й склали роман-трилогію, який перед вами. Минув час. Відбулися знаменні історичні події. Україна стала незалежною... І я вирішив повернутися до "Тореадорів". Аж ніяк не відмовляючись від попереднього тексту книж-ки, яка розійшлася по світу сотнями тисяч примірників, друкувалася й друкується в хрестоматіях, шкільних та студентських підручниках, я вирішив зробити нову авторську редакцію "Тореадорів з Васюківки", позбавивши книжку деяких неминучих ідеологічних нашарувань минулої доби, деталей, незрозумілих сучасному, а тим паче майбутньому читачеві. З'явилися й нові епізоди. Допоміг мені в роботі прекрасний поет і талановитий редактор Іван Малкович. Щиро дякую йому за це. А вам, дорогі мої читачі, хочу сказати–не поспішайте, як я колись, швидше виростати. Бо дитячі роки неповторні. І якщо Ява й Павлуша допоможуть вам на якісь хвилини гостріше відчути радість веселого, щедрого на пригоди й витівки дитинства, я буду щас-ливий. Всеволод Нестайко
ЧАСТИНА ПЕРША
яку розсказує Павлуша Завгородній
НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШІ ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛІ, ДОМА ТА НА БЕЗ-ЛЮДНОМУ ОСТРОВІ ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКІВКИ
РОЗДІЛ І
Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванько-о-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
– Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!
– Знаю, знаю, – ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг, – ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...
– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.
Ми вилазимо з бур'янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти...
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» – станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п'ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катаст-рофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти – дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Сумат-ра, Борнео, Целебес, – Великі Зондські.
Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я – Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім'я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!
Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.
«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон», – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – Вона букву «р» не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п'ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією, – підтакував я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».
– Чув. Точно.
– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему «Ви-ховання дітей у сім'ї». Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків.
– Га? – не відразу второпав я.
– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
– Ага... То й що?
– Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
– Так-так-так...
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.
– Ага. Здорово... Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівля, чи що. Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертати-ся, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Го-ловне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі...
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кан-дидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – за-горяв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б'ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.
– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов'язково має бути бик.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить «психічна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся...
– Боюсь?
– Боїшся...
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо. А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Мань-ку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насу-вався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його. Здавалося, ніби він комусь кланяється.
У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одно-го головами. То були Цюця, Гава і Рева, про яких мені мати колись розповідала різні «баналюки», аж поки я не засинав. Останні два роки, позаяк я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви дуже тхнуло нафталіном.
Килимок і капелюшок – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві прекрасні шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.
Ми йшли і співали арію Хозе з опери Бізе «Кармен», яку багато разів чули по радіо.
Торе-гадор, смеле-ге-е в бой, торе-гадор, торе-гадор...
Там ждет тебя-га любовь, там ждет тебя-га-га любовь.
Ми співали і не знали, що нас жде.
Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо.
Погода – саме підходяща для бою биків.
Ми погнали корів аж на край вигону, туди, де ставок, – далі від людських очей.
– Оджени свою Маньку вбік, щоб не заважала, – скадав Ява, – і давай починати.
Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй краще не бачити бою биків.
Ява поправив на голові капелюшка, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовую-чи, навшпиньках став під ходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької морди і почав вимахувати килимком перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться...
Ява замахав килимком ще дужче.
Контрибуція – анічичирк!
Спокійнісінько щипає собі траву.
Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.
Ява роздратовано верескнув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво пере-ступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.
Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати...
Через півгодини він сказав:
– Вона до мене просто звикла, вона мене любить і тому не хоче... Ану давай ти!
Через годину, захекавшись, я сказав:
–Якась дровиняка, а не корова. Шкода, що в Маньки нема рога, я б тоді показав, що таке справжня тореадорська корова.
Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував з розгону, то набігав збоку. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався в руках – здавалось, що Цю-ця, Гава і Рева от-от загавкають. А Контрибуція – хоч би що, не звертала на нас аніякісінької уваги.
Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними очима і сказала:
– Му-у!
У перекладі з коров'ячої це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте ме-не».
Але ми вчасно не зрозуміли попередження.
Хекаючи, ми стрибали навколо неї, викликаючи на двобій. Яві було соромно переді мною за свою Контрибуцію – це я бачив.
Нарешті розлючений Ява крикнув:
– Ану вдар, ану вдар її, Павлушо, добряче! Що – боїшся?.. Ну, то я сам!
Він розмахнувся і дзибнув Контрибуцію ногою по губі. І раптом... Раптом я побачив Яву десь високо в небі.
І звідтам, з неба, почув його відчайдушне верескливе:
– Вва-вай!
Він почав бігти, по-моєму, ще в небі. Бо коли ноги його торкнулися землі, він уже щоду-ху мчав до ставка. Я рвонув за ним. То був наш єдиний порятунок. Ми з розгону влетіли в ставок, здіймаючи цілі гейзери води й грязюки. Спинилися десь аж на середині. Те, ку-ди ми влетіли, чесно кажучи, ставком можна було назвати лише умовно. Колись дійсно тут був величенький ставок-копанка. Але він давно пересох, замулився і перетворився на звичайнісіньку калабаню. У найглибшому місці нам було по шию. Саме у цьому місці ми зараз і стояли, відсапуючись.
Контрибуція бігала навколо калабані і мукала на нашу адресу якісь свої коров'ячі про-кльони. В калабаню лізти вона не хотіла. Вона була бридлива, охайна корова. Ми це зна-ли.
Ми стояли і мовчали.
Дно калабані було грузьке, замулене. Ми по самісінький пуп стояли в бридкій слизькій багнюці. Тільки від пупа до шиї була вода – брудна, каламутна і смердюча. Справжнісінькі помиї. Довго ми тоді стояли з Явою в отих помиях. Півгодини, не менше. Аж поки Контрибуція не заспокоїлась і не відійшла. Вона ще була дуже гуманна й бла-городна корова, ця Контрибуція. Бо вона підкинула тореадора Яву не рогами, а просто мордою. І коли ми нарешті вилізли з калабані, нещасні й брудні, як поросята (не ми, а сама грязь), вона й словом не згадала нам нашого до неї с?
?авлення. Ми залишилися з нею друзями. Ява після того не тільки ніколи її більше не вдарив, а завжди частував цукерками, які давала йому мати.
І тепер, коли ми, скрушно зітхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуція виглядає з корівника і співчутливо дивиться на нас. І нам навіть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуціє! Яке в тебе велике і ніжне серце! Ти єдина розумієш і жалієш нас. Спасибі тобі, корово!
– Ще не скінчили, анциболотники? – так несподівано гримнув ззаду дід Варава, що ми аж поприсідали. Ми втратили пильність і не тютьки, що в нас за спинами робиться. По-пались-таки.
Спереду стіна свинарника, з боків густі бур'яни, ззаду дід Варава. Тікати нікуди. Так і за-клякли ми, присівши, – мов курчата перед шулікою.
– Не бойсь, не трону!
Ці слова виструнчили нас, розігнули нам ноги. І ніби велосипедним насосом хтось кач-нув – то ми зітхнули. І тремтячі вуста наші самі собою розтяглися в противну підлесливу усмішку. Але дід на усмішку нашу не відповів. Не любив дід таких усмішок. Суворий був дід Варава.
Обличчя в нього сіре й плямисте, як торішнє листя. Губи тонкі і так стулені, мов у роті вода. Очі без вій, круглі й нерухомі, як у півня. Через оті очі здавалося, ніби дід навіки чимось здивований. Та це тільки здавалося. Мабуть, не було уже в світі нічого, що могло б здивувати діда Вараву. Вісімдесят третій йому пішов.
– Кінчайте, шминдрики, і йдіть учити вроки, екзамент на носі.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотілося думати про це. І хто вигадав оті екза-мени! Та ще навесні, коли повітря пахне футболом і цурками-палками, коли пташки га-ласують, як баби на базарі, і коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричі купалися. Як добре було ще торік у четвертому класі! Ніяких тобі екзаменів. Краще було б і не пе-реходити в п'ятий. Ніколи в житті ми з Явою ще не складали іспитів. Це буде вперше. І хоч ми костричимось і кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадці про екзаме-ни тенькає в животі. Краще двадцять «метро» зас
ипать, ніж один екзамен.
– Все, діду, здається. Так, як і було. Правда ж? – несміливо питає Ява, притоптуючи но-гами свіжу землю.
Дід криво дивиться на нашу роботу – видно, що він не дуже задоволений. Але каже:
– Ідіть, ідіть уже. Але знайте, ще раз щось таке – вуха пообриваю і свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янів, ми боком проходимо повз діда і, як тільки минаємо його, щодуху біжимо.
І якраз вчасно: ще мить – і шкарубка дідова рука з розмаху приліпилася б до наших штанів...
Я живу по сусідству з Явою. І за якусь хвилину ми вже відсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплі під вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спіткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вміємо.
– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо... підводного човна.
– Давай, – не задумуючись, кажу я. І тільки тоді питаю: – А з чого?
– Із старої плоскодонки. Отої, що біля верби... напівзатоплена.
– А як?
– Воду вичерпати, дірки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
– А двигун?
– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохідний. Аби підводний.
– А дихать?
– Через перископ.
– А на поверхню як випливати?
– Баласт викинем і випливемо.
– А як водою заллє і затопить?
– Ти що – плавати не вмієш? От іще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!
– Сам ти дуля з маком! Який розумний!
– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсім не відповів нічого – сьогодні сваритися не хотілось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь із журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь і голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвіллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить – аж у вухах лящить. Такого «го» ніде не почуєш, як у колодязі. Красота, а не «го».
От – і зараз...
– Го!...
– Го!
– Го!
Тільки виляски пішли – наче аж до центру землі.
І раптом у ці виляски вплелося жалібне тонке скімління. Я нашорошив вуха.
– Яво! – кажу. –Там хтось є.
– Бреши!
– Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. І виразно почули з глибини плаксиве ще-няче скімління. Ми перезирнулися.
– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.
– Точно, – сказав я.
– Так що? – сказав Ява.
– Треба витягти, – сказав я. Хоч міг цього й не говорити. Бо він таким тоном спитав, що то вже була й відповідь.
– Значить, так, – сказав Ява. – Я сідаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
– За що! Хіба я тебе так вдержу?
– Ти й справді слабак. Не вдержиш.
– То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
– Ні, спускатимусь я. Я перший сказав. І ... і в тебе була ангіна тиждень тому. Тобі не можна в колодязь. І взагалі в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вірьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. І ти тягтимеш. Дуже зручно.
– А де взять вірьовку?
– А ондо припиначка.
– Так на ній же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
– Коза так погуляє, ніде не дінеться.
– Ну що ж – давай!
– Мме-е-е! – радісно проспівала одв'язана коза і негайно побігла в шкоду. Та нам ніколи було її виховувати.
Ява сів у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечі журавля.
– Попускай! Попускай потроху! – скомандував Ява.
Операція почалася.
Спуск пройшов нормально. Мені було зовсім неважко попускати припиначку, і через якихось півхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: «Стоп! Харош!»
Я кинувся до зрубу:
– Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
– Атлічно! Пульс нормальний. Невагомості нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпілого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязь-ко! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув і кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками і почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присідаю. Всіма силами своїми, всією вагою тіла свого тягну за припиначку вниз. І раптом відчуваю, що ноги мої одриваються од землі. Ой лишенько! Це ж я зараз піднімуся і висітиму над землею, як жаба на гачку, тільки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
– Яво! – кричу у відчаї. – Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злітаю!
Зрозумів, видно, Ява ситуацію, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землі. А тут я ще й ногою загачився за корінь, що якраз біля мене з землі випружинився. Закрек-тав я з усіх сил, – от-от жили, як струни, з дзенькотом полопаються, – і з колодязя, мов бульба з носа, повільно з'явилася Явина голова.
Перший на землю ступив «товариш Собакевич» – кудлате, капловухе руде цуценя, а тоді вже Ява.
Я одразу побачив, що цуценя – не з нашого кутка. У себе ми всіх собак до одного знали – від здоровеннецького діда Салимонового кунделя Гривка до позавчора народжених, сліпих іще цуценят баби Меланчиної Жучки.
– От хотів би я знати, хто його туди вкинув, – сердито проскрипів Ява. – Ноги б повис-микував!
– Якийсь фашист хотів позбутися, – сказав я. Цуценя, схиливши набік голову, глянуло спершу на Яву, потім, перехиливши на другий бік, глянуло на мене і заметляло хвости-ком, очевидно, дякуючи за порятунок. Знайомство відбулося. Ми одразу сподобалися одне одному.
– Гайда на річку! – сказав Ява. – Треба помити Собакевича – бач який!
Те, що він Собакевич, а не Шарик, Полкан або Жучка, – не викликало вже ніякого сумніву. Ім'я, жартома дане йому Явою у смердючій темряві колодязя, пристало до нього одразу й назавжди.
Ми побігли до річки.
Підводний човен з плоскодонки навічно потонув у забутті...
РОЗДІЛ II
«Вермахт!.. Двадцять залізних!..»
– Рень і Завгородній! Вийдіть з класу! Скоро ви корову на урок приведете! Зривщики дисципліни! Порушуєте мені навчальний процес! Я на вас директору скаржитись буду! – Галина Сидорівна вся аж кипіла (здавалося, що в неї навіть пара йде з рота).
Ми покірно потеліжилися за двері.
У коридорі Ява розстебнув сорочку, нахилився, і Собакевич вискочив з його пазухи на підлогу й заметляв хвостом, ніби нічого не сталося.
– Теж іще! – докірливо сказав йому Ява. – Не міг помовчати. Не тебе ж питали, а Павлу-шу, чого вискочив, як Пилип з конопель?
Собакевич винувато схилив голову набік. Мабуть, він зрозумів, що підвів нас.
Галина Сидорівна спитала мене урок. Я встав, пригадуючи, знаю я його чи не знаю. І за звичкою штовхнув Яву – підказуй, мовляв. І тут Собакевич, що сидів у Яви за пазухою, вистромив через ростебнений комір голову і на весь клас: «Гав!» У класі – регіт. І Галина Сидорівна, звичайно, образилась – кому приємно, щоб на нього гавкали? Вона дуже су-вора, Галина Сидорівна, і дуже любить нас виховувати.
– Нічого, переживем, – сказав Ява. – Не могли ж ми його лишити напризволяще. Щоб знову хтось у криницю вкинув.
Вже виходячи надвір, я побачив на табуретці біля дверей шкільний дзвоник. Баби Марусі, що керувала дзвоником, калатаючи ним з уроків і на уроки, не було видно. Рішення прийшло блискавично. Я злодійкувато озирнувся – цуп! – і дзвоник уже в мене під сорочкою.
– Хай учаться, як такі розумні! – підморгнув Яві. – Не треба їм перерви. Обійдуться.
– Молодчинка! – похвалив мене Ява. І наче хто кухоль теплого молока вилив за пазуху – то радість теплом розлилася в грудях: не часто мене Ява хвалить.
Ми – хаміль-хаміль – і в кущі бузкові за школою. У самісіньку гущину забрались, аж під стіну сарая. Темно тут, затишно – надійне місце.
– Хай тепер найдуть! Ото паніка буде! Не кінчаться сьогодні уроки. Аж до завтра вчити-муться. Хи-хи! Без дзвоника вони як без рук. У навчальному процесі дзвоник – основна річ, – сказав я, виймаючи з-під сорочки шкільне калатало.
– Це ти красиво придумав! Молодчинка! – мовив Ява і взяв у мене з рук дзвоника (я відчував, що йому було трохи прикро, що то не він придумав, – він звик усе сам приду-мувати).
– О! Знаєш що! – стрепенувся він раптом. – Ми його Собакевичу на шию привісимо. Га?
– Здорово! – сказав я. Хоч і не второпав, для чого це треба. Але я був би останньою сви-нею, аби не сказав, що це здорово (він же мене хвалив!).
– У тебе нема якоїсь шворки абощо? – спитав Ява.
Кинувсь я по кишенях:
– Нема.
– От чорт! І в мене нема. Слухай, а давай пасок.
– Отаке... А штани?
– Тож не назовсім. Рукою подержиш. Якби в мене були на паску, а не на шлейці, я б хіба...
Позаяк я був сьогодні «молодчинка», відмовлятись просто не мав права. Зітхнувши, я зняв паска, і Ява ловко почав прилаштовувати дзвоника Собакевичу до шиї.
– Здорово! От здорово ми придумали! – повторював він.
І раптом... Раптом за стіною сарая ми почули таке, що вмить примусило нас забути про дзвоник, про Собакевича, про все на світі. Сарай то був уже не шкільний. Просто він задньою своєю стіною виходив у шкільний сад, у ті зарості бузку. Сарай належав дядькові Бурмилу, завзятому рибалці, що жив одинаком і майже весь час пропадав у плавнях на риболовлі.
Ми аж влипли в стіну сарая, притуляючись вухами до кострубатих неструганих дощок. Розмовляли Бурмило і Книш, колгоспний шофер, що жив по сусідству з Явою.
Ось що ми почули (до нас долинали тільки уривки розмови):
БУРМИЛО: Воно-то, конешно, так... Але...
КНИШ: Зате подаруночок матимеш від німців хіба ж такий! На десять років буде...
БУРМИЛО: Ги-ги!
КНИШ: ...Вермахт щедрий...
БУРМИЛО: А що ж, конешно...
КНИШ: Має бути двадцять залізних... Точно... А якість... Бронебійна... Р-раз – і нету! Будьмо!
Чути дзенькіт склянок, – мабуть, Книш і Бурмило випивають.
КНИШ: Купимо в Києві, що треба, і за діло!
БУРМИЛО: Сам не можеш?
КНИШ: Якби я мав час,і якби плавав так, як ти, я б взагалі без тебе обійшовся.
Бурмило щось прохарамаркав, ми не розібрали ані слова.
КНИШ (роздратовано): А... хрест-навхрест! Треба хапати момент, а ти!.. Це ж так удач-но, що мене посилають з цією екскурсією шкільною...
БУРМИЛО: Ну, гаразд! Завербував.
КНИШ: Тільки ж – нікому-нікому! Жодній живій душі. Бо –як довідаються...
БУРМИЛО: Щоб я бога не бачив! Що я – маленький! Це ж таке діло...
КНИШ: Ну, до завтра!
І все. Запанувала тиша. Певно, Книш і Бурмило вийшли з сарая.
Ми перезирнулися.
Не знаю, які були очі в мене. Але Явині очі горіли і світилися, як у хорта. А що! Хотів би я глянути на ваші очі, якби ви почули таку розмову.
– Га?! – роззявив рота я.
– Га?! – роззявив рота Ява.
Але нічого більше вимовити ми не встигли. Бо в цей час почувся знайомий заливистий голос шкільного дзвоника. Ми так і застигли з роззявленими ротами. Захопившись таємничною розмовою, ми зовсім не помітили, що Собакевич кудись зник. І от... навка-рачках, по-собачому, ми швидко подряпалися крізь гущину і вистромили з кущів голови.
Попід вікнами школи, ганяючись за куркою, гасав по подвір'ю Собакевич. Метляючись на шиї в нього, деренчав заливався дзвоник. Думаючи, що вже перерва, горохом висипа-ли з класів учні. З вікон, здивовано позираючи на годинники, виглядали вчителі. На ган-ку з'явилася Галина Сидорівна.
– Хуліганство! Неподобство! Порушення навчального процесу! – загукала вона.
З-за рогу вибігла баба Маруся. Вгледівши Собакевича, вдарила руками об поли, кинулася за ним – одбирати дзвоник. Собакевич – навтіки. І куди ж ви думаєте – до нас, у кущі.
Ми з Явою вмить розвернулись і так само навкарачках чкурнули назад, у гущавину, до сарая. Причому, якщо Ява рачкував нормально, на чотирьох, то я – на трьох, як собача з перебитою лапою, – мені ж доводилось однією рукою піддержувати штани.
Ми притиснулися до стіни сарая – далі тікати було нікуди. Дзвоник все ближче, і от уже Собакевич з розгону ткнувся носом Яві в щоку. Що ж, він був не винен – в кого ж йому шукати захисту, як не в нас – своїх друзів і рятівників.
За якусь мить кущі над нами розчахнулися, і ми побачили розчервонілу бабу Марусю.
– Ага! – переможно вигукнула вона. – От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорівни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорівна говорить, мов сікачем рубає:
– Так!.. Ясно!.. На екскурсію до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДІЛ ІІІ
Пригоди в Києві. Наші підозри дедалі зростають. Старшина Паляничко
Біля школи галас і метушня. У дворі стоїть вантажна автомашина, прикрашена квітами та сосновими гілками, наче весільний поїзд. На машині попід кабіною вже сидять куп-кою найнетерплячіші учні. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий не-зграбний Бурмило. Розставляють останні стільці. Школярі вистроїлися ланцюжком від ганку школи до машини і передають один одному стільці, які виносить на ґанок Галина Сидорівна. Всі збуджені і веселі. Ще б пак – цієї екскурсії до Києва так довго чекали. Всі весь час сміються, навіть коли для цього н
ема причини. Всі, крім нас: мене і Яви.
Ми стоїмо біля ґанку похнюплені, набурмосені. І як тільки з дверей з'являється з новим стільцем Галина Сидорівна, ми вмить розтуляємо роти і починаємо:
– Ми ж не хотіли... Ми ненавмисне, – гундосить Ява.
– Ми більше не будемо... Чесне слово, – гундошу я.
Галина Сидорівна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потім нарешті каже:
– Було б навіть непедагогічно, якби я вас узяла.
І ми відчуваємо – їй уже жаль нас (вона ж добра, тільки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
– Педагогічно! – вигукнув я. – Ми ж сказали, що більше не будемо.
– Ну да, педагогічно! – підхоплює Ява, – Навіть дуже педагогічно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорівна враз насуплює брови і холодно говорить:
– Ні.
І ми розуміємо: тепер уже все. Передали куті меду. Вчителі не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» – думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
«Зате подаруночок матимеш від німців... Вермахт щедрий... Двадцять залізних... Якість бронебійна... Раз – і нету!.. Тільки ж нікому-нікому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» – і кидається до машини. Я – за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
– Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор за-гурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз – і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» – билося в моїй голові в такт уда-рам.
Потилицею об стілець – лобом об дно кузова...
Потилицею об стілець – лобом об дно кузова...
«Раз – і нєту!..
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!..»
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швирголяло вгору-вниз та з боку в бік, тим легше ставало у нас на душі – бо ж тим далі від'їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, нама-гаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, і весело загурчав мотор, наби-раючи швидкість, – ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села), і одра-зу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
Знов зозулі чути голос в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки – гух! гух! гух! – пісня сама виривається з гру-дей.
В хорі вирізнявся дзвінкий соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»...
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хіба втерпиш, коли всі-співають! І ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорі!») затягли на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом... Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припи-нили спів. Як потім з'ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього... І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
І сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» – було для нас, як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані вилізли ми з-під стільців.
– Ех ви! – презирливо сказала Галина Сидорівна. – Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви «зайцями», обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь, фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося до-гори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які... Ех!
– Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, – сказав Бурмило.
«Подаруночок від німців... Якість бронебійна!..» Ми з Явою так глянули на нього, що як-би можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
– Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі, – ска-зала Галина Сидорівна. – Я не зроблю цього тільки тому, що ми від'їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте – весь колек-тив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.
Ми звели очі – колектив дивився на нас весело й усміхнене. У колективу був гарний настрій.
Колектив хотів співати.
Ми опустили голови і сказали:
– Ми більше не будемо...
Колектив посунувся, і ми сіли. І одразу, як по команді, в небо знову злетіла пісня:
Йшла вона в садок повз осокори-и,
Задивилась на високі гори-и...
Ми з Явою намагалися перекричати всіх – так старалися.
Довго ми їхали – геть усі пісні, які знали, проспівали по кілька разів. Тричі зупинялися їсти.
Аж от нарешті довжелезний міст через широченний Дніпро. А по той бік – високий бе-рег, і дзвіниця виблискує золотою банею на горі, а поряд ще золоті бані купчаться – лав-ра, а за нею стирчить у небо величезна телевізійна вишка, і громадяться, налізаючи один на одного, будинки – великі, багатоповерхові... Київ! Приїхали.
Гарне місто Київ! Гарніше від Пирятина, від Крижополя, від Жмеринки – від усіх міст, які я бачив...
Столиця!
– Значить, так, – говорить Галина Сидорівна. – Машину ми залишаємо біля Палацу піонерів і одразу на метро. Згода?
– Гурря-а-а! – закричали всі. Цілу останню чверть у нашому п'ятому «Б» тільки й бала-чок було що про метро. Чомусь з усіх київських див нас найбільше цікавило метро.
А тепер усі враз збуджено загомоніли: «метро», «метра», «метром», «на метрі»...
Усі, крім мене і Яви. Ми стурбовано перезиралися. Адже нам треба було обов'язково простежити, що куплятимуть у Києві Книш і Бурмило. Заради цього ми ладні були на будьякі жертви. Але... – невже ми не побачимо метро через них?
Та коли ми під'їхали до Палацу піонерів і злізли з машини і Галина Сидорівна засокоріла, гуртуючи нас навколо себе: «Дивіться, щоб ніхто не залишився, щоб ніхто не загубився!» – Книш, підійшовши до неї, сказав:
– Ми теж з вами на метро. На Хрещатик хочем з'їздить. Краму купить деякого...
Я пхнув Яву ліктем під бік – порядок! Гусячим табунцем почалапали ми вулицею. І от – метро. Ну, я вам скажу, це шту-у-ка! Казка! Наукова фантастика!
Голубі поїзди мчать у тунелі швидше за вітер. У підземних залах світліше, ніж удень на вигоні. Кожна станція мов театр.
Та найголовніше – ескалатори, оті чудесні сходи. А втім, хіба можна сказати – сходи? Звичайні сходи стоять, і ти по них сунешся. А тут навпаки – ти стоїш, а сходи сунуться.
Ми з Явою як ступили на ескалатор, так аж поприсідали від захоплення. Оце да! Піднімаєшся по сходах угору, опускаєшся вниз і жодною ногою навіть не дригнеш. Навіть можеш одну ногу догори задерти або сісти можеш навіть – і все одно сунешся.
Нам би таку драбину на горище, де мати сушню ховає. Або на ту гору, з якої ми взимку на санчатах з'їжджаємо. Прекрасна штука ескалатор!
От якби завжди можна було стежити за різними підозрілими шпигунами у метро на ескалаторі! Дуж-же зручно і приємно! Стоїш собі і тільки – зирк! – нишечком скоса. І нікуди він, голубчичок, не дінеться від тебе, нікуди вбік не шугоне, бо внизу сидить така собі тьотя і дивиться і весь час говорить у радіо: «Граждане пасажири! Бігти по ескала-тору не дозволяється! Сідати не дозволяється! Ставити речі не дозволяється!..»
Доїхали ми гарненько донизу, сіли у голубий поїзд. «Наступна станція – Хрещатик!» – буркотнув хтось по радіо. Двері – клац.
Гур-гур – поїхали. Бачимо, Книш і Бурмило біля дверей туляться. Ми й собі – до дверей, тільки до інших (для конспірації). Не встигли опам'ятатися – стоп! Двері розчинилися – станція «Хрещатик». Ми у двері – шмиг. Двері за нами – клац! І наші всі тільки мелькну-ли у вікні. Ніхто й помітити не встиг, як ми вискочили. Там усе це на зупинках робиться блискавично – не то що в поїзді або на пароплаві.
І от ми уже назирці, ховаючись між людей, за Книшем і Бурмилом. Вихопилися вони з метро на Хрещатик, перейшли на той бік, пірнули у підземний перехід, вийшли з пере-ходу і прямо у магазин «Динамо». Ми – за ними. Сховалися за здоровеннецький, аж до стелі, сніп із бамбукових вудлищ, причаїлись, зиримо.
Підійшли Кпиш із Бурмилом до прилавка. Тупцяються нерішуче. Бурмило схилив голову і одним оком, як ворона в кістку, зазирає на полицю.
– Давай, – підштовхує Книш ліктем Бурмила.
– Ти давай, – смикнув плечем Бурмило.
– Ні – ти! На тебе ж купляти, – наполягає Книш.
– От, їй-богу! Яка разниця! – знову смикнув плечем Бурмило, хукнув, а тоді до продавщиці, тицьнувши пальцем на якусь полицю: – Дайте мені, пожалуста, оте-го.
– Що? – не зрозуміла продавщиця. Бурмило озирнувся нервово, мов школяр, що вперше купує цигарки.
– Та оте-го... ну... з жаб'ячими ногами.
– А-а! Для підводного плавання, – усміхнулася продавщиця.
Бурмило мотнув головою і скривився досадливо (наче продавщиця виказала його).
Продавщиця взяла з полиці ласти і маску з трубкою, подала Бурмилові.
У нас з Явою очі зробилися, як колеса. Ти диви!
Поки Бурмило приміряв маску, мацав ласти. Книш уже вибив у касі чек.
– Загорніть!
І знов-таки, злодійкувато озираючись, наче вони не купили, а вкрали це причандалля для підводного плавання, Книш і Бурмило вийшли з магазину.
Бачачи, що вони так сторожко поводяться, ми не зважилися одразу піти за ними, а вирішили трошки пересидіти за вудлищами. Ненароком навалилися ми на сніп, тонка шпагатина, якою він був зв'язаний, враз лопнула і... Наче бомба розірвалася в магазині. Вудлища з тріском розлетілися на всі боки. Крики, зойки, паніка. Ми кинулися геть.
– Держіть! Ловіть! Хулігани! – залунало нам услід. Добре, що на Хрещатику людей, як на стадіоні під час футболу. Ми – раз-раз! – між ними. Потім мене Ява за рукав – сіп!
– Чш! Не біжи! Вроді ми – це не ми!
Правильно. Коли за тобою женуться, бігти – останнє діло. Завжди треба спокійно йти. Тоді тебе ще й питатимуть:
«Не бачив, тут такий не пробігав»? І ти спокійно можеш сказати: «Бачив. Отуди побіг».
Неквапливо пройшовши Хрещатиком, ми шмигонули в метро.
Ми чомусь були певні, що Книш і Бурмило обов'язково пішли на метро.
По ескалатору ми вже бігли, незважаючи на заклики радіо-тьоті. Вискочили на станцію: зирк-зирк!
– Оно! – вигукнув Ява. І справді – у дверях вагона майнув вельветовий Бурмилів «спінджак». Ми ледве встигли вскочити у сусідні двері того ж таки вагона. На крайньому диванчику було вільне місце і лежала кинута кимось прим'ята газета. Ми схопили її, розірвали надвоє, сіли і, кожен прикриваючись газетою (ніби читаємо), почали визирати одним оком, стежачи за Бурмилом. Але біля дверей, де він стояв, людей було багато, і ми бачили тільки його вельветове плече. «А де ж це Книш, що його не видно? – подумав я. – Невже розділилися, щоб важче було стежити?
У шпигунських книжках та фільмах завжди так роблять».
Враз у вагоні стало біло – поїзд вирвався з-під землі на поверхню. Станція «Дніпро».
Вискочили ми, прикриваючись газетами, слідом за Бурмилом на перон. Аж гульк! А щоб ти був здоровий! Вельветовий «спінджак» обернувся – ніякий то був не Бурмило, а якийсь незнайомий дядько з отакенним носом. Тю!
– Прогавили! – розпачливо мовив Ява. Стали ми на мосту біля перил, не знаємо, що ро-бити. Стрілою шугонуло метро через річку ген аж до самісінького обрію, де тоненькою смужкою ліс чорніє. Мчать по красеню-мосту голубі експреси, машини-легковички, гру-зовики, автобуси... А під мостом по Дніпру «Метеори», «Ракети» на підводних крилах летять, ледь води торкаючись. А обабіч мосту стоять здоровеннецькі фігури – дядько ру-ками змахнув, супутника в небо швирголяє, і тітка – голубів підкида. Пейзаж – прямо тобі з науково-фантастичного фільму. Красота!
– Може, вони цей міст хочуть у повітря висадить, а ми... – сказав Ява.
– Ну да?! – недовірливо вигукнув я.
– А що ж! Кіно «Акваланги на дні» пам'ятаєш?
Ще б пак! Кілька днів тому бачили. Отаке-о шпигунське кіно! Після того мені всю ніч шпигуни в аквалангах під водою снилися. Мама казала, що я навіть булькав уві сні. І все-таки...
– Та ні, – сказав я, – навряд.
– А чого б вони акваланг купляли? Теж іще спортсмени найшлися!
Тут я нічого не міг сказати. Дійсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажіть, будь ласка, здався акваланг немолодим сільським дядькам, які навіть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
– І що ж ото воно за двадцять залізних... про які вони говорили? «Якість бронебійна...» – задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
– Зброя?.. Вибухівка?.. – примружився на мене Ява, – який же тут зв'язок – акваланг... двадцять залізних? І раптом – наче блискавка спалахнула в голові:
– Стривай! – кажу, а в самого аж мороз поза шкірою. – Тато колись читав у журналі. Роз-казував... Десь у Чехословаччині в якомусь озері, Чорному, чи що, шпигуни пірнали в аквалангах. Намагалися підняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залізних ящиків. То був архів гестапо, який фашисти затопили, відступаючи. Дуже важливі докумен-ти...списки воєнних злочинців. І в Австрії така ж сама петрушка була, теж в озері, і теж шпигуни з аквалангами.
– Точно! Це воно! Ух ти-и! – загорівся Ява. – Ну да ж, «двадцять залізних», і «вермахт», і акваланг, і...
Він не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцію, залунало:
– Учні з села Васюківки, що приїхали на екскурсію до Києва, Рень і Завгородній, вас че-кають на виході з станції «Дніпро»!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги підкосилися. Так це було несподівано. Нам здалося, ніби всі оті сотні людей, що на станції і внизу на набережній юрмляться, всі одразу на нас подивилися.
І ми враз зробились маленькі-маленькі і наче голі. Вперше у житті наші прізвища назва-ли по радіо.
– Не бійсь, – отямився нарешті Ява. – То, напевно, Галина Сидорівна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подріботіли до виходу.
Зирк-зирк: ні Галини Сидорівни, ні наших – і духу нема. А стоїть здоровеннецький вуса-тий міліціонер. Угледів нас і одразу:
– Стоп! – руку підняв. – З Васюківки? Рень і Завгородній? Вас мені й треба. Пішли.
От тобі й «не бійсь!» Попалися! За хуліганську нашу поведінку у «Динамо», за оті вуд-лища проклятущі!
Прикипіли мої ноги до землі і якісь ватяні зробилися – от-от на підлогу сяду.
– Ну пішли, чого ж ви, – обернувся міліціонер. – На руках мені вас нести, чи що! Ледве я з місця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось – стоїть синя машина з червоною смугою на боці, і на тій смузі написано: «Міліція». І веде нас міліціонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: «Сідайте», а сам – біля шофера. Зняв трубку (радіотелефону) і говорить:
– Товаришу лейтенант! Доповідає страшина Паляничко. Хлопців знайшов. Везу на оперативній машині куди треба.
Ми так і обімліли. Ну все! «Куди треба». У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: «Ми більше не будемо, одпустіть», а ми – ані слова. Горді ми!
Один до одного попритулялись, їдемо і крізь загратоване віконце на Київ востаннє диви-мось. Закосичився Київ прапорами і святковими транспарантами. Першотравень же післязавтра. Всюди люди веселі, усміхнені, вільні. А ми... у тюрму їдемо. А справжні шпигуни на свободі ходять. І так нам прикро стало – хоч плач.
– Ех ви! – не витримав Ява. – Не тих ви взяли, кого треба!
– Тобто? – обернувся старшина.
– От вам і «тобто»! – закопилив губу Ява. – Може, ми за справжніми шпигунами стежи-ли...
– Ну?! – ліва брова старшини вигнулася у знак запитання.
– От вам і «ну». Може, вони тільки що акваланг купили... для підводного плавання...
– Ого!
– От вам і «ого»! Може, вони гестапівський архів з дна підніматимуть.
– Ясно! «Акваланги на дні»? Бачив. А хто вони, шпигуни ваші? Звідкіля взялися? З-за океану?
– З нашого села.
– Ага, місцеві, значить. Колгоспники. Як прізвища?
Ява розгублено глянув на мене. Він уже шкодував, що почав цю розмову. Міліціонер го-ворив глузливо, видно, не вірив жодному слову.
– Як же прізвища шпигунів ваших? Га? – усміхаючись, повторив старшина. – Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука тру-сити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
– Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, – сказав старшина Паляничко.
Вилізли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо – великий сірий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києві така тюрма?
Тільки встигли ми про це подумати, як міліціонер, і каже:
– Оце, хлопці, Історичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходімо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсім загубилися.
«Так он воно що! – радісно попідстрибували наші душі. – Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорівни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловік!»
– І не переживайте, хлопці, – заспокоїв нас хороший чоловік. – Я вашій учительці скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж діло серйозне! Державне!
– Не тре...
– Не ка... – одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засміють. І нащо Ява сказав!
– Він... по... пожартував, – зиркнувши на Яву, поспішно сказав я.
– Умгу! – похнюпившись, підтвердив Ява.
– Ми просто хотіли... хотіли... – я ніяк не міг придумати, що ж ми хотіли.
– У Дніпрі скупатися, – підхопив Ява. – Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорівна не дозволяє. А у нас же Дніпра нема. А Дніпро ж, знаєте...
– Знаю, – усміхнувся старшина. – Ну, гаразд. Бачу, хлопці ви ловкі, вигадливі... Сам ко-лись таким був. Тільки брехати не треба. Пішли.
Піднялися ми по східцях на майдан, що перед музеєм. На землі щось камінням викладено – наче велетенські «класи».
– Оце, – каже старшина, – найдревніше в Києві місце. Тут понад тисячу років тому Деся-тинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна га-лявина, кущами рівненько обсаджена, і посередині галявини – ми навіть очам не повірили – здоровеннецька копиця сіна. У центрі Києва на найдревнішому місці – копиця сіна, як у лузі. От здорово! І така нам та копиця мила, наче привіт з рідної Васюківки.
Дивимось, а за копицею, біля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
– Що то? – осмілівши, спитав я.
– Це, брат, артилерія, що була в нас на озброєнні у сорок третьому, коли ми Київ од фашистів визволяли, – пояснив міліціонер.
– А ви той... ви теж визволяли? – спитав і знітився Ява, що так нескромно спитав.
– Визволяв, хлопці. Що було, те було, – просто відповів старшина. – Навіть поранило мене тут, у Києві. В госпіталі тут лежав. Київ для мене кревне, рідне місто.
Ми якось зовсім по-новому глянули на нього. Он він, значить, який – старшина Паля-ничко. Хотілося ще щось спитати, та старшина вів уже нас у музей.
Треба було шукати своїх. Це було нелегко. Знаєте, скільки там кімнат!
Перший поверх (стародавні часи) нам не дуже сподобався. Там не було нічого цілого – все куски якісь, уламки, череп'я бите. І найпочесніше місце займає зотлілий почорнілий шмат довбанки. Теж іще цінність! Я вам такого у нас на річці скільки хочете знайду.
Але другий поверх... Оце да! У нас аж очі розбіглися. Он віз чумацький справжній. На таких возах наші предки колись у Крим по сіль їздили. А он карета золота, у якій митрополитів київських возили. Нічого собі карета. Ой, диви, зброя козацька, справжнісінька! Ого-го шаблюка! Дай таку в руки старшині Паляничку, він тільки – рраз!.. Ми уявляємо собі нашого міліціонера з оселедцем, у козацьких шароварах, з шаб-лею у руці. Нічого. Підходяще виходить. А он рушниця. Ох же ж і довга! А пістоль який!
Третій поверх. Велика Вітчизняна війна. Визволення України від фашистських загарбників. Тут від кожного стенда віє подвигами, геройською славою. Ондо трофеї – повна скриня гітлерівських орденів, хоч лопатою греби. А он особисті речі славного розвідника Кузнецова, що діяв у тилу ворога і викрав німецького генерала. Ой, не поспішайте, дайте подивитися! Воно ж зараз нам таке потрібне таке потрібне. Ми ж зараз так усе це розуміємо, як ніхто... Ми ж може, зараз найсправжнісінькі розвідники (хоч би як ви товаришу Паляничко, сміялися!). І все це нам о?
?ак треба знати! О! О! О! Он же різні секретні документи. Он... назустріч нам поспішає Галина Сидорівна, а за нею всі наші. Обличчя в Галини Сидорівни аж пашить.
– Ви мене до інфаркту доведете! Де ви були? Де?
– Загубилися, – кається Ява.
– Заблудилися... – каюсь я.
– Загубилися-заблудилися! Двадцять дев'ять учнів на екскурсії. І ніхто, крім вас, не загу-бився, не заблудився... Мучителі! Мене параліч розіб'є через вас!
Ми зітхаємо. Ми не хочемо, щоб Галину Сидорівну розбивав через нас параліч. Хай буде здорова.
– Не лайте їх, дуже прошу. Вони більше не будуть, – говорить старшина Паляничко, підкручує вус, і очі в нього затуманюються.
– Ах, пробачте! Я навіть не подякувала вам. Спасибі! Спасибі! – враз почервонівши, го-ворить Галина Сидорівна, робить губи бантиком, і очі в неї теж затуманюються.
– Нема за що. Це наш обов'язок.
– Ну все-таки, все-таки... турбувалися, привозили... Спасибі велике! Не знаю, що б я ро-била.
Говорячи, старшина Паляничко не зводить якось по-особливому усміхнених очей з Га-лини Сидорівни.
А Галина Сидорівна, навпаки, то зиркне на нього то опустить очі, то зиркне, то опустить очі. І говорить вона з міліціонером якимсь надзвичайно мелодійним м'яким голосом – зовсім не таким, як з нами.
– Ви даремно так переживаєте, нерви собі псуєте. Хлопці вони меткі, нікуди не дінуться, – говорить старшина і дивиться на Галину Сидорівну по-орлиному.
– Ах, знаєте! З ними так важко, так важко... Я їх люблю, але... – наче горлиця, туркоче Галина Сидорівна і гладить по голові спершу мене, тоді Яву.
Ява підморгує мені. Я тихенько хмикаю у відповідь (я підморгувати не вмію, в мене обидва ока кліпають, як у діда Варави).
Молодець старшина! Спасибі! Геройська міліція в Києві.
Потім ми всі виходимо з музею і йдемо на Володимирську гірку. І старшина Паляничко разом з нами.
Потім ми йдемо у Палац піонерів. (Ух, здорово! Оце Палац! Казка!) І старшина Палянич-ко разом з нами.
Потім ми сідаємо на машину (Книш і Бурмило вже давно тут і поводяться дуже спокійно – мов звичайнісінькі собі люди) і рушаємо в путь.
А старшина Паляничко урочисто прикладає руку до козирка і стоїть так, оддаючи честь, аж поки ми не зникаємо. А Галина Сидорівна довго махає йому хусточкою, навіть тоді, коли його вже не видно.
І знову сама собою завелася пісня:
Ось і вечір, вівці біля броду
З Черемошу п'ють холодну воду.
У садочку вівчаря стрічає
Дівчинонька, що його кохає.
Ми з Явою лукаво перезираємось і тягнемо на все горло:
У садочку старшину стрічає
Дівчинонька, що його кохає.
І так нам весело, що ми аж лягаємо.
Але Галина Сидорівна нічого не чує і не бачить – співає, заливається...
Прощай, Києве! Прощай, старшина Паляничко!
РОЗДІЛ IV
Тренування на плесі. А чи не шукають вони Папушину рушницю?
...Безлюдне плесо у плавнях. На піщаному острівці за кущем верболозу сидить Бурмило у широченних кумедних трусах, схожих на жіночі. На ногах у нього ласти. У роті трубка акваланга, до лиця він припасовує маску. Пирхає, як кіт, – носяра заважає. Крізь скло маски заглядає Бурмило в брошуру, яку держить у руках, – звіряється з інструкцією. По-руч – одягнений Книш. Ось Бурмило одклав брошуру. Пішов до води, чіпляючись за землю ластами і спотикаючись. Геп! – упав. Підвівся. Не випускаючи з рота трубки, щось гуде, мабуть, лається.
Зайшов у воду. Пірнає. Над водою якусь мить дригаються худорляві волосаті ноги у лас-тах, потім зникають. Нема Бурмила, тільки жмурки по воді пішли.
Книш пильно дивиться на воду. Секунда, дві, три... Аж ось з'явилися на воді бульбашки, бульбашки, бульбашки.. Рраз! – і вигулькнула Бурмилова голова. Гарячково зриває Бур-мило маску, трубку. Одпирхується, одпльовується. Важко дихаючи, вилазить з води.
– Ху... Ху... Тьху!.. Тьху! Трохи не втопився. Ху-у-у!.. Не можна мені ще на глибину йти. Небезпечно. Потренуватися спершу добренько треба. Адже там метрів шість, а то й усі вісім буде.
– Авжеж, авжеж... Потренуйся. Аякже! – заспокоює його Книш. – Але ти здорово. Діло піде! Якби я так міг...
– Да, нелегка, виявляється, це штука. Воляче здоров'я треба, – набиває собі ціну Бурми-ло.
– Зате потім... Потім ти мені чоботи цілуватимеш. Життя як у раю буде, – Книш клацає пальцем по шиї і гигикає. Бурмило теж гигикає у відповідь.
І не знають ні Книш, ні Бурмило, що ми з Явою все все це бачимо й чуємо. Ми причаїлися в очереті по той бік плеса і спостерігаємо. По черзі ми передаємо один одно-му старий польовий бінокль мого тата. Хоч бінокль і сліпий на одне око, а у другому скельця подряпані й більмуваті від часу (татові іще у війну, як він був пацаном, подару-вав його офіцер-фронтовик), але все-таки це бінокль, шестикратний, і у шість разів наближає об'єкт спостереження.
Нам пощастило: на другий же день після приїзду з Києва ми «взяли слід» – вистежили, як Бурмило і Книш подалися у плавні, і собі нищечком за ними на плоскодонці.
І от спостерігаємо.
– Слухай, – шепоче Ява. – А може, вони по оту рушницю стендову пірнають, що тоді Папуша втопив?
Я непевно здвигую плечима, не відриваючи бінокля від очей (зараз моя черга). І згадую про ту стендову мисливську рушницю.
Правду кажуть – мисливський тут рай, у наших плавнях. Плавні у нас знамениті. Почи-наючи від нашого села, на багато-багато кілометрів тягнуться вони на південь. Як заїдеш, куди оком не кинь – всюди плавні від обрію до обрію. Плеса межуються з трясовиною, вкритою купинами, з острівцями, що поросли осокором і вербами. Але в основному плавні – це очерети, очерети височенні, триметрові, непролазні очерети. В тих очеретах люди прорізали так звані «стружки» – вузькі звивисті коридори чистоводу, по яких мож-на проїхати човном. Заблудитися в тих стру?
¶ках – раз плюнути.
Недарма під час війни плавні наші були партизанським краєм. Сотні партизанів перехо-вувалися тут, і німці нічого не могли з ними зробити.
А дичини в плавнях – як комашні, аж темно. І крижні, і чирята, і лиски, і бекаси, і дикі гуси... Чого тільки нема.
Уявляю, скільки мисливців понаїде цього літа у серпні на відкриття полювання «по пе-ру». І ті, звичайно, приїдуть, київські, що завжди приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну «Волгу» має. І лисичкуватий, як зве його дід Варава, Гонобобель – гостроносенький, дрібнозубий, з великими вухами, в окулярах – справді схожий, чомусь на лисичку. І опецькуватий, кругловидий немолодий уже Па-пуша. І огрядний лисий Бубченко.
Всі вони кандидати у якісь науки. Що таке «кандидат», ми добре знаємо. Явина мати бу-ла кандидатом у депутати районної Ради. Її біографія з фотографією висіла на стіні нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, і Явина мати стала депутатом. А ці третій рік приїздять, і все іще кандидати.
– Щось довго їх не вибирають, – казав Ява. – Мабуть, не дуже вдатні до наук. Як ми з то-бою.
– Мабуть, – погоджувавсь я. От і на цей раз, певне, приїдуть київські кандидати. І, зви-чайно, знову зупиняться вони у діда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. І звечора за давньою мисливською традицією питимуть горілку, і розповідатимуть різні мисливські історії, і співатимуть пісень, і кепкуватимуть один з одного. А вдосвіта дід розбудить їх, і вони посхоплюються – заспані й наче хворі. Поквапом збираючи свій мисливський рема-нент, будуть кривитися від головного болю, труситися від ранкової прохолоди і стогнати. А Бубченко взагалі не за?
?оче вставати. Накривши лице капелюхом, він хрипло буркотітиме з-під нього сонним голосом:
–Лягайте! Чого ви посхоплювались! Ніч надворі. Не встигли повкладатися – й уже... Адіоти... Хр-р-у, – і одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, він брикатиметься, говоритиме: «Ідіть, я вас доже-ну», – нарешті лайнеться негарним словом і встане. І вирушать вони у плавні. Дід на довбанці, вони на плоскодонках. Дід тільки й робить, що стоїть і жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по воді: з лівого борту гребонуть – човен праворуч пливе, з пра-вого гребонуть – ліворуч пливе, і так увесь час. Дідова ж довбанка – як по струнці йде. Ох і довбанка у діда Варави! Легка, мов пір'їна, летить по воді, як птиця, як оті нові кораблі на підводних крилах. Але вс?
?діти на ній, крім діда, мало хто й міг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на ній, наче по дротині йдеш, – весь час балансувати треба.
Позаторік на відкриття полювання мисливців до нас понаїхало безліч. Човни одразу всі порозбирали. А київські запізнилися – аж уночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Одна дідова довбанка лишилася. Що робить?
– Удвох на цій довбанці їхать годі й думати – потоне, – сказав дід. – А то можна було б порозвозить на місця.
– Так по одному можна переїхать, – каже Гонобобель.
– Абсолютно правильно, – спокійно зауважив дід. – А звідти хто човна буде переганяти?
– М-да, – глибокодумно промимрив Гонобобель.
– А якщо пацанів використати? – сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
– Ще потопите мені пацанів, – буркнув дід.
– Та ні! Чого там! – вихопилося в мене. – Ми ж легкі. По черзі будемо перевозити. А як і перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
– Ну що ж, спробуйте, – погодився дід. – Тільки роздягніться, хлопці. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскільки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли од'їхати. Тільки він сів, тільки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. І хоч коло берега було зовсім мілко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
– Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй біс! – лаявся він, вилазячи на берег і обтрушуючись, як собака.
Товариші сміялися, а Папуша сказав (він говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
– От вертля-ве! Зінське щеня-я! Всидіти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
І поліз у довбанку.
– Ви сідалом, сідалом прямо на дно сідайте, – радив дід.
Але на дні довбанки була вода, і Папуша не хотів замочити штанів.
– Це ще сідало так застудиш, – сказав він, поклав поперек бортів дощечку й сів на неї. Дід подержав довбанку, поки ми не всілися, а тоді одіпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Папуша сидів прямо, як перший учень за партою На колінах обома руками тримав рушницю, балансуючи нею, мов канатоходець.
“Добре сидить, доїдемо”, – подумав я. Ми вже були якраз на середині ріки. І тут над на-ми низько-низько з шумом пролетіло троє крижаків. Папуша враз сіпнувся, скинув руш-ницю (мисливець він був дуже азартний), та вистрелити не встиг, – ми втратили рівновагу. Човен почав хилитися-хилитися набік.
– Дядьку! – кричу. – Пильнуйте, перекидаємось!
Він тільки рукою по воді – плюсь, плюсь, плюсь...
Та хіба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, – це як новенькі резові чоботи з довгими халявами мелькнули в повітрі, і вода зійшлася над нами. Я одразу ви-ринув і схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папуши-на голова – обличчя не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпило.
– Ружйо! – булькнув він і знову зник під водою – як поплавець, коли клюне риба.
Тоді знову вигулькнув, знову:
– Ружйо!
І знову під воду.
– Що там у вас? – весело загукали з берега.
– Дядько рушницю, кажеться, втопили! – загукав я у відповідь.
Тут і Папуша зовсім уже виринув і, одпльовуючись, проридав:
– Упусти-и-ив! Стендове! Ціни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались – я довбанку і весло перед собою пхав, а він... Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне.
– О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березі дід почав заспокоювати:
– Нічого, витягнем! Оно хлопці пірнуть і витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пірнали-пірнали – нічого не витягли. Дно замулене, затяг-ло у мул рушницю, хіба знайдеш?
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дід розсердився на нього – наче Папуша не свою, а його, дідову, рушницю втопив:
– А чого ви, дурний, сіпались? Чого сіпались? Було б сидіти спокійненько! Їхать, раз ве-зуть! Так не – крижаків йому захотілось першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бач, сіпається. Таку дорогу вещ утопить! Хіба можна вам рушницю довірити! 3 пукалки вам стріляти, а не з рушниці.
Папуша винувато мовчав, і не виправдувався, і не ображався, що дід його, кандидата, лає, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаяв, і кепкував з них, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню. Під час війни був він тут у партизанів провідником – “головним лоцманом”, як його тоді називали. І всі мисливці знали: як поїдеш з дідом на полювання, ніколи без ди-чини не будеш.
Скільки не приїздив після того Папуша, завжди гірко зітхав, згадуючи свою “дорогу уто-пленицю” (він говорив про неї, як про живу істоту, з ніжністю і сумом). А коли “мазав” – кидав на землю свою теперішню “тулку” і трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
– Клята лушня! Хіба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хіба б я пропуделяв того крижня!
Все це свідчило, що рушниця та була справді дуже цінна річ і пірнати по неї варто було.
– Ну, а що ж тоді значить отой “вермахт”, “подаруночок від німців”? – сказав я. – І оті “двадцять залізних” і все інше?
До звичайної, хай навіть стендової рушниці всі оті таємничі шпигунські слова ніяк не ту-лилися.
– Ні, вони не по рушницю, – впевнено сказав Ява. – Це точно! Папуша, пам'ятаєш, гово-рив, що він повну ціну заплатить тому, хто витягне, аби тільки витягли. Так чого ж хо-ваться...
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. І він би заплатив навіть більше, ніж та руш-ниця коштувала, бо, крім усього, вірив, що від неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто “пуделяв” він з своєї нової “тулки”).
Варіант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пірнув, смішно дригнувши над водою ногами в ластах. І май-же одразу виринув. З трубки, яку він держав у роті, мов з фонтана, метрів на два вгору лупонула вода. Потім кашель і лайка:
– А хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квит! Нащо воно мені треба!
– Ну, ша ша-ша! Як мальчик! – скривився Книш.
– Це маска чортова мене підводить, – Бурмило рвонув з лиця маску – Я думаю, що я, як у протигазі, і починаю дихать, а воно – вода одразу захлинаюсь. У мене ж зябрів нема.
– Значить, треба підстрахувать. Підстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вірьовку, я кінець у руці триматиму – для страховки. В случаї чого, я раз – і витягну. Але то вже іншим разом. На сьогодні досить, – Книш глянув на годинник. – А то я на аеродром запізнюсь. Я ж тобі казав – спецзавдання.
Ми перезирнулися.
“Аеродром”, “спецзавдання”... Це щось таке... Одним словом, кров з носа – ми повинні знати, що то за спецзавдання на аеродромі.
– Гайда! – шепоче Ява і хапається за весло. Я теж.
Ніколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було раніше за Книша дістатися берега.
РОЗДІЛ V
Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
І от ми вже щодуху біжимо селом. Вбігаємо на колгоспне подвір'я, де стоїть грузовик Книша, і одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бігти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомітно, нищечком забратися в кузов грузовика. І ми, заклавши руки в кишені і незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвір'ям. Назустріч нам білозубе усміхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлі) комбайнер Гриць Чучеренко.
– Здоров, пацани! Що – гайку якусь вкрасти треба?
– Та ні, просто так... гуляємо... – байдужісінько чвиркнув крізь зуби Ява.
– Ну глядіть, як півкомбайна мені пропаде, ноги поодкручую, – сміється Гриць і заходить у відчинені двері майстерні.
Ми озираємося. Здається, ніхто не дивиться.
– На абордаж! – командує Ява.
Раз-раз-раз! Геп! Він уже в кузові. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. І –як штани на паркані, на два боки звісився. Ні туди ні сюди.
Ява хапає мене за комір – сіп! Др-р-р-ррррр... Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип – отакенний шмат штанів трикутником на стегні одвалився, тіло моє грішне небесам вис-тавив. Ой, буде мені од матері! Що ж, доведеться терпіть: за шпигунами ганяти – не в карти грати.
Тільки б Книш у кузов не зазирнув... Бо повикидає за шкірки, як цуценят, то такий. Скільки не проси: “Дядьку, покатайте”, – ніколи не візьме. І сховатися, прикритися нічим – порожній-порожнісінький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор – здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. І знову підкидає нас на вибоях – добре, що хоч стільців нема над головою. Нічого, видержимо – до аеродрому кілометрів з десять, не більше.
Ми лише по кілька синців та по дві-три гулі понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала і Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько і повільно-повільно вистромили з-над бортів голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо тріпочеться надутий вітром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кілька літаків сільгоспавіації. З грузовика стрічковим транспортером навантажують в один з літаків мінеральні добрива.
Книш підійшов до льотчиків, що курять біля будиночка, щось питає, дивиться на годин-ник, потім, приклавши руку до очей, – в небо. І, наче тільки й чекав нашого приїзду, з'являється в небі літак. Уже чути гуркіт мотора.
– Заходить на посадку, – авторитетно шепоче Ява.
І ось уже, підстрибуючи, іде літак, що сів на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
Книш одразу побіг до літака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з літака вийшов льотчик. В руках у нього – довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшеві, щось каже (нам не чуть) і показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в ній вибухівка.
– Що це? Що він передав? – стурбовано питаю я.
– Щось підозріле, – каже Ява, – Може... Може, атомна бомба... з Америки...
– Замале для бомби, – намагаюся заспокоїти себе я.
– Дуже ти тямиш, – хмикає Ява. – А якщо на транзисторах... спеціально для шпигунів.
Книш обережно влазить у кабіну, заводить мотор, і ми їдемо. Ні мабуть, “їдемо” не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камінчик. Тільки один раз у житті я бачив, що цей грузовик так їхав. Тоді він був покритий червоною ки-тайкою і на ньому стояла... труна. Це – як усім селом ховали героя громадянської війни діда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справді вибухне? І поховать нічого буде – бо від нас навіть попелу не зостанеться. Атом-на бомба – це ж...
– Яво, – шепочу я, – а давай з-зліземо...
– Чого? – питає він, але по очах бачу, що він не проти того, щоб злізти.
– Як так їхать, то лучче йти! На такій швидкості він од нас все одно не втече. Та й ноги розім'яти хочеться.
Ми перелазимо через задній борт і стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
Ява враз присідає і валиться на бік. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу і кри-виться:
– Ч-чорт... підвернув...
Але по очах я бачу, що він бреше, нічого він не підвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже від'їхала метрів на сто. Тепер можна за нею. В разі чого, хоч у рівчак попадаємо – все-таки захист...
– Іти можеш? – для годиться питаю я.
– Спробую, – ховає очі Ява.
Якийсь час він кульгає, та потім забуває і перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навіть не треба поспішати – так повільно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вулич-ку й зупиняється біля гостроверхого будиночка під черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хіба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мій тато, на мільйон трапляється один, та й то не на кожний мільйон.
Він – наш сільський бібліотекар. Офіційно. А неофіційно – винахідник. І не просто винахідник. А, як сказав Явин дід Варава, “універсальний винахідник-ізобретатель”. Я не знаю, чого він не вміє або не може. Він і механік, і електрик, і по різних там радіоштуках (що ото на транзисторах, напівпровідниках), і селекціонер (нові небачені сорти городини, фруктів тощо), і по гідросистемах – просто не злічити...
Чого тільки він не повинаходив! І паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (із звичайнісінького примуса та старої виварки); і пневматичну садову драбину (натиснув кнопку – пуфф! – і лізь собі на найвищу грушу); і гідро-газову поливальницю на три ат-мосфери (вода під тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрів...
Баштанник дід Салимон колись сказав, що, якби Фарадейовичу “дать рублів сто на зап-частини, він би сам збудував яку-небудь міжпланетну станцію”...
Та що там казать. Ви тільки зайдіть до нього!
Одчиняєш хвіртку – і одразу з-за куща вискакує на тичці кумедний усміхнений фанерний чоловічок. Одною рукою він на ходу з голови капелюх знімає, а в другій тримає дощечку з написом: “Здрастуйте! Ласкаво просимо!”
Ідеш від хвіртки по біленькій, посипаній річковим піском доріжці. Праворуч – дивіться! – кущ якоїсь городини по спеціальній штахеті метрів на два вгору видерся і плодів на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помідори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землі лежить. То не гарбуз, ні, то – огірок. А буряки які, а морква, бачили б ви, однією морквиною бегемо-та вбить можна!
Ліворуч – колодязь, білими кахлями обкладений, як амбулаторія. Ну, де ви такий коло-дязь найдете?
Біля колодязя паровий двигун на примусі, про який я говорив, і схожа на гармату ота гідрогазова поливальниця. Та взагалі всіх хитромудрих штуковин і пристроїв не злічити.
Ні, недаремно прозвали його Едісон Фарадейович (насправді він Антон Фадейович). Але то прізвисько не образливе, вимовляли його люди лагідно, бо всі любили старого.
Він високий, худий, кощавий і весь якийсь аж світиться – волосся світле, брови світлі, вії світлі, – не зрозумієш, чи то він такий блондин, чи то сивий (років йому під сімдесят), а от очі голубі-голубі, аж сині.
Він не з наших країв, прихідько, десь з-під Тамбова. “Руський человек”, як каже дід Са-лимон. Років п'ятдесят тому у громадянську він воював тут, познайомився з бабою Окса-ною (вона тоді молода була) і зачепився на все життя.
Був він добряга, якого світ не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, – останнє оддавав. І весь час усміхався. Сердився він тільки тоді, коли бачив подерту якимось “юним читачем” бібліотечну книгу.
– Ех – казав він, – і який же це академік читав! Дав би я йому по западному полушарію.
Але ніхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав він по “западному полушарію”.
Дітей він любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали – ні дітей, ні онуків. Жили тільки удвох. І весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, – просто навіть незручно. Останнім часом, місяців зо два уже, баба Оксана хворіла, лежала у районній лікарні, і Фарадейович через день їздив туди. І сьогодні якраз поїхав – ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшися у кущах попід тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабіни і звідти показалося спершу Книшеве сідало у лиснючих забруднених штанях, а потім уже весь Книш, – обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою. Сту-паючи по землі, як канатоходець, він пішов до хвіртки. Штовхнув її ногою. Рраз! – фа-нерний чоловічок з-за кущів: “Здрастуйте! Ласкаво просимо!” Книш механічно кивнув йому, як живому, і на ґаночок. Рипнули двері (Фарадейович ніколи не замикав своєї ха-ти), і Книш зник усередині.
– Хоче висадити Фарадейовича в повітря, – метнув на мене Ява гострий погляд.
– Нащо?!
– Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, – Ява багато-значно тицьнув відстовбурченим пальцем кудись убік – за океан.
І враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловісний кабінет. За вели-чезним столом сидить страшний генерал із свастикою на рукаві. Перед ним виструнчи-лись Книш і Бурмило. Генерал дістає з шухляди пачки грошей і кидає на стіл. Книш і Бурмило хапають гроші і пожадливо запихають у кишені, за пазуху. Генерал щось наказує і робить руками жест, показуючи вибух. Книш і Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
...Вибухає, летить у повітря хатинка Фарадейовича... І тут – шосе. На крутому повороті мчать на мотоциклах Книш і Бурмило. Бурмило мокрий, у масці від акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах – ми з Явою. Раз у раз Книш обертається і стріляє в нас з пістолета. Свистять кулі, шалено ревуть мотори... Мужні наші обличчя сповнені героїзму і відваги.
Потім – хоп! – моторолери вислизають з-під нас, мчать по шосе і зникають... І от ми уже на трибуні в оточенні генералів, знатних людей, трохи не членів уряду. На наших грудях виблискують новенькі медалі “За отвагу”. Внизу – море людей. Вони тримають наші портрети і транспаранти з написами: “Слава героям!”, “Хай живуть Ява і Павлуша!”, “Назвемо Київське метро іменами героїв!”, “Перейменуємо Поштову площу на площу імені Яви і Павлуші!” Оркестр грає туш... І раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че – щип! “Ти що?..” Це я так захопився, що забув ус?
µ на світі, почав вигравать на губах туш: “Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!” – і не помітив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
І наскільки повільно під'їхав грузовик, настільки швидко він від'їздить.
Ми перезираємося і якийсь час мовчимо. Потім Ява гучно хукає і каже.
– Пішли! Ми не можемо цього допуститьі Я теж хукаю, але значно тихіше, й кажу:
– Риск! Може й зірватися.
– Може, – говорить Ява і знову хукає.
Я уявляю собі гучні похорони, заплаканих односельців, наші портрети в траурних рамках – і мені щипле в носі, як від цибулі.
– Але не можемо ж ми допустить.. – каже Ява – Історія нам не пробачить.
Мені хочеться сказать, що історії до лампочки ми з Явою, у неї більш поважні справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
– Ну, тоді на всяк випадок – прощай! – зітхаю я.
– Прощай! – зітхає Ява, і ми стримано, по-солдатському обіймаємось. Мені щипле в носі дедалі більше.
Хоч двері відчинені і можна спокійнісінько собі зайти, проте ми ліземо через вікно – де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцію ходили крізь двері!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столі.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробці.. синій термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбік руки і одвернувшись від термоса, поволі-поволі відгвинчує криш-ку. Ще трохи, ще...
– Обережно .. Обережно .. Обере... – завмираю я, відступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на підлогу і заплющую очі. Все! Нас розірвало. .
Але чому ж тоді я чую, як щось дзюркотить і булькає?
Невже це на тому світі дзюркотить і булькає?
Я розплющую одне око, потім друге.
Я сиджу на підлозі у мокрій калюжі.
Навпроти мене сидить скривлений, із заплющеними очима Ява. В руках у нього синій термос, з якого щось ллється...
Біля мене валяються черепки від глечика. Ясно: відступаючи, я ненароком скинув з припічка глечик з водою.
От тобі й “ба-бах!” – Яво! – гукаю я. – Отбой! Ява вмить розплющує очі й підхоплюється.
– Пильнуй термоса!
"Але вже пізно – майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса і ставить його на стіл. А потім...
Ви бачили коли-небудь у кіно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовірною швидкістю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотів у цю мить зняти в кіно з такою метою, то не треба було б ніякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по підлозі навкарачках, гарячково збираючи черепки і вити-раючи калюжі своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зіштовхувалися ло-бами та іншими, менш поважними частинами тіла... За хвилину все було чисто чистісінько. І, кулею вилетівши з хатини Фарадейовича (на цей раз через двері), ми що-духу припустили по вулиці.
РОЗДІЛ VI
Виявляється, то глобулус! Космічні мрії Фарадейовича. “Життя – заплутана і складна штука!”
– “Атомна бомба”! “На транзисторах”! Барахольщик! – пхикаю я.
– Мовчи! “Давай зліземо!” “Ноги розім'яти!” Герой! – пхикає Ява.
Нам погано. На душі, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сісти маком з тією “бомбою”! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечір, і того дня так ми нічого й не довідались. Ні, все-таки довідалися. Що Фарадейович дякував Книшеві за “велику послугу”. Виявляється, “спец-завдання” давав він, і Книш на його прохання привіз з аеродрому загадковий синій тер-мос.
Наступного дня з самого ранку ми побігли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатів-старшокласників, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибігли якраз вчасно – Фарадейович саме вийшов на ганок з синім термосом у ру-ках. Його одразу оточили юннати.
– Антоне Фадейовичу, ну скажіть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейо-вичу, ну хоч натякніть! – заканючили нетерплячі дівчата.
– Потерпіть, товариші-громадяни, потерпіть! Про все на місці дізнаєтесь, на Високому острові.
І Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собі пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило – дев'ятикласник Гришка Бардадим – спіткнувся об нас і загудів, як з бочки:
– Ану киш! Крутитесь під ногами! Не вашого це ума діло! Киш!
І мазнув своїми граблями мене й Яву по потилиці.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобі дамо!
І чого вони так задаються, оті старшокласники? Подумаєш, мудреці! Теж двійки одер-жують.
А на Високий острів ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще раніше за них. Недаремно Ява був онук діда Варави, а я – Явин друг. Ми знали у плавнях такі вузесенькі протоки серед очеретів, які рідко хто в селі знав.
Високий острів – один з найбільших у плавнях. Високим він названий тому, що в нього стрімкі високі береги. Посередині острова є навіть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою і білими ліліями. Власне, це не озеро, а затока, відділена од плеса невеликою греблею. Напровесні, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, і тепер рівень води в тому озерці був вищий, ніж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очереті, а самі причаїлися в кущах неподалік від озерця – не хотілось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той від нас бік озерця стояв курінь Бурмила – то була його мисливська база, або, як він казав, “президенція”. Самого Бурмила не видно – або рибу ловить, або спить після чарки, або... Та ми про це вже майже не думаємо (після “атомної бомби на транзисторах” якось не думається).
З-за очерету вже чути пискляві голоси дівчат і роблений (наче в нього галушка в роті) Бардадимів басок.
Троє човнів причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках підходить до озерця. Юннати півколом оточують його.
Фарадейович урочисто підносить термос і починає (голос його тремтить і уривається від хвилювання – він завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє відкриття):
– Так-от... дорогі товариші-громадяни, оце-о... тут... усередині... прилетіло до нас... знаєте звідки? Із Сахаліну. Да-да... сотні й сотні, як бачите, кілометрів. А попереду, мо-же, мільйони, а то й усі міліарди міліардів кілометрів... Знаєте, що тут? Тут... тут... товариші-громадяни... майбутня їжа астронавтів... зоряних небожителів майбутніх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодійну водорість – хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосі – новий вид такої водорості. Глобулус! Може, ще кращий ніж хлорела... Мій сахалінський друг вивів у лабораторії... І прислав, щоб
ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевірили, як він прийметься і буде рости. Розумієте, яка відповідальність! Може ж, ви собі уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобулусом марсіян або якихось інших гавриків.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
– Чуєш, їжа астрономів, а ми... – шепочу я пересохлими губами.
– Астронавтів, дурило! Астрономи – це ті, що у трубу дивляться. Ті сало їдять і варени-ки, як ми з тобою.
– Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! – шепочу я. І уявляється мені:
...Велетенська ракета на старті... астронавти, що заходять у ракету, люди біля підніжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовізок, на якому штабелі картонних коробок. На коробках великими літерами написано: “Глобулус “Привіт з Васюківки”. “Глобулус “Особо-Васюківський...”
...А тоді – Марс... У прозорому шоломі, в скафандрі стоїть астронавт на тлі фантастично-го марсіянського пейзажу, оточений марсіянами, що схожі на здоровеннецьких пуголовків, і пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсіяни пробують, цмокають від задоволення і показують великий палець – во!
Тільки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бідні астронавти, як ми з Явою виверну-ли к лихій годині той термос? Помруть, бідолахи, з голоду, не долетять до Марса...
– Глобулус – одноклітинна мікроскопічна водорість, – захоплено говорить Фарадейович, – і неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
“Ой здається, і озброєним теж...” – тремтить моє серце.
– Сьогодні ми його, так би мовити, посіємо, потім почнемо підгодовувати... він почне швидко розмножуватися, і тоді ви побачите...
“Побачите-побачите.. якщо буде, що сіяти... О лишенько, нащо ми полізли, нащо ми чіпали той термос?”
Зараз Фарадейович одкрутить кришку і... І буде страшний “пшик”, як каже дід Салимон. Бардадим перший захихикає – я його знаю.
І кого, кого ми підводимо! Людину, перед якою ми (“гангстери”) німіємо від захоплення і стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати “Кого ти найдужче любиш?” – стоїть у нас на третьому призовому місці (після мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навіть на перше (коли тато “Ану скидай штани, лобуряко!”, а мама: “От по-жди-пожди, я тобі вуха пообриваю!”). Правда, та любов була прихована, платонічна, зда-леку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав більше з отими барда-димськими старшокласниками, які нас (“А киш, м
алявки!”) на гарматний постріл до нього не підпускали. Але тим більше...
Фарадейович одгвинчує кришку і урочисто говорить:
– Увага, товариші-громадяни, ви-ли...
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
– Гой!
– Вой!
Спершу з кущів вилетів наш двоголосий зойк, за ним одразу – ми.
– Стійте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклі “Ревізор” Гоголя є наприкінці німа сцена, коли всі застигають у різних позах із роззявленими ротами? Так-от точнісінько така сцена відбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
– Що? – здивовано запитав він.
– Ми... – сказав Ява і глянув на мене.
– Ми... – сказав я і глянув на Бардадима.
– Ми... – повторив Ява і теж глянув на Бардадима. – Ми... тільки вам можемо... по секре-ту...
Фарадейович усміхнувся.
– По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Він одійшов з нами вбік і схилився, наставляючи вухо.
І ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Під кінець Ява сказав:
– А тепер скажіть усім... Хай нам надають... по западному полушарію... Ми згодні.
Фарадейович якось дивно скривився і протягнув:
– Он воно що .. Гаразд...
Потім рішуче рушив до гурту юннатів. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, доп-ленталися за ним.
– Так-от, товариші-громадяни, – сказав Фарадейович. – Ці молоді люди (ми опустили го-лови) пропонують спершу добре зміцнити греблю, очистити плесо, а вже тоді...
Ми стрепенулися, не вірячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас і шепнув:
– Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потім випростався і вголос промовив:
– Думаю, вірно пропонують вони, га?
– Вірно! Правильно!
– Очистить! Звичайно! – почулися голоси.
– Секрет! – через губу процідив Гришка Бардадим і ляснув по потилиці своїми граблями спершу мене, потім Яву.
Та ми навіть і не відчули. Ми глянули один на одного і засміялися.
А коли юннати полізли укріплювать греблю і розчищати озерце від ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипіла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкі, захоплені погляди. От же ж людина! От лю-дина! Скажи він нам зараз: “Пийте, хлопці, озеро!” – Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте – ані рясочки. Всі вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, і тоненькою цівочкою ллється в озеро прозора рідина (що, як виявилося потім, було “поживним середовищем”, в якому був глобулус). Ллється і дзюркоче. Ллється і дзюркоче. Той дзюркіт здається нам чарівною музикою.
– Скажіть, будь ласка, – несміливо питає Ява, – а який він буде? Коли прийметься?
– Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собі це уявляв.
– А який же хоч він на смак? – почувся позад нас голос Бурмила (ми ще раніше побачили його скуйовджену голову, що визирала з “президенті”, але нам було не до нього).
