– Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться!
Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
У л я тільки на двері – і собі до люстра.
Виглянулась. Примружила очі:
– За три сорок!
Р и н а до люстра. Зробила трагічні очі:
– І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя
лампочка перегоріла – так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш,
навіть вірші пише!
У л я повернулася од люстра:
– Що ти кажеш?
Р и н а до люстра, перехрестилась:
– От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки – наше
малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла
навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не "сапоги", а
"спаг'і"...
У л я навіть од люстра відійшла:
–Так?
Р и н а
– А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки – мріє, ти розумієш, мріє до нашого
прізвища Мазайло додати ще Квач.
У л я аж сіла:
– Та що ти кажеш?
– А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має
він право заставити Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш?
Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб Т ь о т я
Мотя негайно (гукнула в двері. "Мамо, на хвилинку!.." До Улі) якнайскоріше
приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
2
Увійшла М а т и. Р и н а до неї:
– Ти написала листа?
М а т и
– Уже й одіслала.
Р и н а
– Жаль! Я оце подумала; ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба
телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба
негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му!
М а т и теж заломила руки. В люстро:
– Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа?
Р и н а
– Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там Т ь о т я одержить листа, ти знаєш, що
у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш – навіщо... Зараз
піди й напиши!
М а т и пішла.
У л я
– Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
– А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер
можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюнюі Коли ти мене любиш,
зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії,
може, хоч прізвище дасть поміняти...
– Ха-ха! Хіба це поможе?
– Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не
абихто... Улюню! Золотко!
– Ти серйозно?
– Серйозно.
– Не зможу я цього зробити.
– Чого?
– Ну, просто не зможу. Хіба я така?
– Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом
закохаєш.
– Це тобі так здається.
– От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі.
– Серйозно?
– Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу.
У л я в люстро:
– Що ти кажеш?
– От на!
У л я роздумливо, мрійно:
– Два вечірні озерця.
Р и н а підкреслено:
– Не забувай – у степу.
У л я роздумливо, критично:
– Два вечірні озерця, с. Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла
собі Оля Семихаткова?
– Ну?
– Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта
відпочиватиме в Криму.
А там не два озерця – море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з
металістів, мускулатура в нього... Ола каже, як обійме – щось надзвичайне:
немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура – сорок.
Р и н а
– Отож почни з Мокія, Улько, – практику М а т имеш, як треба закохувати. Думаєш,
Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала – з комсомольцями
тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
У л я зацікавлено:
– Серйозно?
– Вже на збори ходить.
З
Увійшла М а т и.
Р и н а
– Написала?
М а т и
– "Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди.
Подробиці листом. Сестра Лина". Я вмисне написала двічі "негайно", щоб вона, як
тільки одержить телеграму, так щоб і їхала...
Р и н а
– А подробиці листом навіщо?
М а т и
– Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться...
Р и н а
– Ну, то вона й ждатиме листа.
М а т и з досади прикусила язика. Тоді:
– То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила.
Р и н а
– Дай я покажу, як писати! (Вголос). "Курськ, Корєнний" – це так, ринок можна
викинути, знають і так. (Подумала). "Мрія воскресла. папа міняє..."
М а т и
– Не папа, а Мина. Телеграма од мене.
Р и н а
– Не заважай! Мені ніколи!.. "Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій
збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно". (До матері).
Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одішли! (М а т и вийшла, Р и н а
до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю – закохай!
У л я схвильовано:
– Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український.
Ну як до його підступитися? З якого боку?
– З якого?
– Так.
– З українського.
– Не розумію. Як це?
– А так, що тільки з українського.
У л я подумала:
– Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з
українського. Він же з усах боків український.
Р и н а подумала. Раптом:
– Ха-ха! Ти дурна!
– Серйозно?
– Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в
нього другого боку нема, що він кругом український.
У л я розсердилася:
– Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все це дурниці взагалі.
Р и н а побачила – лихо:
– Улю! Золотко! Ти не дурна!
У л я до люстра:
– Не хочу! Не можу! Не знаю, як...
– Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати.
– Ні, ні!
– Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це
правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається.
Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його
сердечка.
– Ні, ні! Я не розумію! не розумію!
Тоді Р и н а натхненно, з викликом:
– Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, У л я – кіноманка:
– Ти серйозно?
Р и н а не така, щоб назад.
Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути:
– От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання,
розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися.
А далі – сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку!
Чуєш, Моко?
У л я ледь чутно, самими рухами:
– Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до
люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла м а т и. До Рини голосно й авторитетно:
– Т ь о т я не одержить такої телеграми!
Р и н а
– Цс-с... Чого?
М а т и тихше:
– А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов М о к і й, юнак з чорним висипом, під носом і по підборіддю, з мрійними,
але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
– Ну?
Р и н а зробила знак матері, щоб та негайно вийшла.
М а т и вийшла.
Р и н а до брата:
– Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга – У л я Розсоха.
У л я самими губами:
– Розсохина.
Р и н а з натиском:
– Розсоха.
М о к і й незграбно подав руку:
– Гм...
Р и н а
– На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово – бразолійний, а
я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
М о к і й хмуро, недовірливо:
– Бразолійний, ти хочеш сказати?
Р и н а до Улі:
– Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний!
М о к і й уважніше подивився на Улю. Кахикнув.
Тоді глухо:
– Бразолійний – темно-синій (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти).
Р и н а до Улі:
– Бразолійний – темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). У л я каже, що воно
звучне таке, свіже – бразолійний. Бразолійний.
М о к і й до Улі. Стримано:
– Ви де чули чи вичитали це слово?
У л я розгубилась:
– Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось...
Р и н а перехопила:
– Улі ще одне подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово?
Здається... ну, як? "Бринить" ти казала?
У л я
– "Бринить".
Р и н а
– Що таке "бринить", Моко?
М о к і й м'якше:
– А, "бринить". По-руському – "звучить". Та тільки одним словом "звучить" його
перекласти не можна. "Бринить" має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти
мене колись за це слово вже питала...
Р и н а здивовано:
– Я?
М о к і й суворіше:
– Авжеж, питала. Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Р и н а
– Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам'ятаєш, ти вже раз у мене за це
слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі).
Пам'ятаєш?
У л я
– Аж двічі! Р и н а сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме
тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось.
Спитала у Рини: що таке... "звучить"?
Р и н а перебила:
– "Бринить"! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що
"бринить" – якесь надзвичайне слово...
М о к і й до Улі:
– "Бринить" має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел
бринить. Це означає – він високо, ледве видко – бринить.
У л я примружила очі. Р и н а до Улі:
– Ти розумієш?
У л я кивнула головою. М о к і й м'якше:
– Можна сказати – аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а
тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
Р и н а до Улі:
– Ти розумієш?
У л я ніжно всміхнулась. М о к і й розворушився:
– Або кажуть – думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться,
вона ще неясна – бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве
чутно пісню...
У л я мрійно:
– Бринить.
М о к і й з гумором:
– Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
У л я
– А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Р и н а
– Серйозно?
У л я
– Серйозно!
Р и н а
– Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, як і що. (До Мокія). Між іншим, У л я
страшенно любить українські кінокартини і написи... каже, що вони якісь... (До
Улі). Які, Улю?
У л я
– Надзвичайні.
Р и н а до Мокія:
– Ти розумієш?
М о к і й
– На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало... Дуже мало!
Р и н а
– Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні
в кіно. А мені ніколи, розумієш?
М о к і й
– Гм... Бачиш, мені треба сьогодні ввечері на комсомольські збори... На жаль, не
можу, бо треба на комсомольські збори... Я пішов би, та мені треба на збори
комсомолу.
Р и н а
– Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї:
чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою... (До Улі). Я не знаю,
чого тебе це цікавить.
У л я здивовано:
– Мене?
Р и н а
– Не однаково – чи чистою, чи робленою?..
М о к і й
– Авжеж, не однаково! От, наприклад, написи в "Звенигорі" – краса! Стильні,
поетичні, справжньою українською мовою писані. А подивіться ви на написи по
других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку
милозвучну мову...
Р и н а до Улі:
– От хто б тобі розказав, Улю! От хто б відповів на всі твої щодо української
мови запитання!
М о к і й до Улі:
– Бачите, мені треба на збори комсомолу... А вас справді цікавить все це?
Українська мова і... взагалі?
У л я
– Взагалі страх як цікавить!
Р и н а
– Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою мовою
написано, чи фальшивою... Я гукаю – Улю! Улю!
М о к і й до Улі, приязно:
– Серйозно?
У л я почервоніла:
– Серйозно!
М о к і й
– А знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або
таблицю – і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші трапляються, як
перекручують українську мову...
У л я
– Серйозно?
М о к і й
– Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку –
помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз... На
хвилинку... Такої афішки ви ще... (Побіг).
Р и н а до Улі:
– А що?! Ще один захід – і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з
ним треба поводиться? От тільки забула я попередити тебе, що не всяке українське
він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок?
Купила малоросійську сорочку й штани. Так ти знаєш, сокирою порубав.
У л я пошепки:
– Що ти кажеш?
– От на... От що, Улюню! Ти котись зараз просто до нього в кімнату, розумієш? Бо
тут він покаже тільки афішу, а там у нього словники, книжки. Хвильові всякі.
Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку – і
питай. Побачиш там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там ти вже сама
знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехрещуі
У л я до люстра. Від люстра під хрест.
Тоді раптом стала:
– А що, як не так спитаю? Не попаду на його смак?
Р и н а
– Попадеш.
У л я
– Ну як? Як? Коли мені здається, що "Стоїть гора високая" краще за Тичину.
Р и н а на мить замислилась, потьмарилась.
Раптом обличчя Ті засвітилося:
– Прекрасної Оце і май на увазі: що тобі подобається, те йому не подобається, і
навпаки, розумієш?
У л я добрала розуму:
– А не помилюся?
Р и н а
–Ні!
У л я боязко підійшла до Мокієвих дверей.
Постояла. І таки пішла.
Р и н а до люстра:
– Ху! Слава Богу.
6
Увійшла М а т и.
Р и н а
– Ну, що там у тебе з телеграмою? Написала?
М а т и
– Вже й одіслала. Домаху попросила, щоб віднесла. Тільки я скоротила...
Р и н а
– Як же ти скоротила?
М а т и
– Так, як я одна тільки вмію. Вийшло коротко й дешево. Ось копія: "Курськ,
Корєнний, 36. Катастрофа. Мока українець. Приїзди. Лина. Негайно приїзди".
Все...
Р и н а
– Ха-ха! Та Т ь о т я ніколи не одержить такої телеграми!
М а т и
– Не вигадуй дурниць! Це тобі досадне за тринадцять?
Р и н а
– Та кому телеграма? Корєнному ринкові?
М а т и
– Тьоті ж: Корєнний, 36, Катастро...
Прикусила язика, аж позеленіла. Тоді:
– Ну що ж тут такого? На Корєнному ринку здогадаються, що ця телеграма до тьоті
Моті.
Р и н а за копію:
– Ослице! Дай я допишу!
М а т и вирвала назад:
– Я сама!
Р и н а
– Дай, кажу!
М а т и
– Я сама, кажу!
Знову задзвонив дзвоник. Тепер уже М а т и вискочила в коридор.
Повернулась бліда, ще більш схвильована:
– Папа прийшов...
7
Ускочив М а з а й л о.
Подивився гарячими, натхненними очима:
– Дайте води! (Випив води. Помацав серце). Думав, не переживе...
М а з а й л и х а і Р и н а
– Ну?
– Не міняють?
М а з а й л о
– По радіо читають, в анатоміях пишуть: серце – орган, що гонить кров, орган
кровогону. Нічого подібного! Серце – це перш за все орган, що передчува і
вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому в світі. Серйозно кажу!
М а з а й л и х а та д о ч к а й собі за серце:
– Поміняли?
– Не міняють?
М а з а й л о
– Ще як я підходив до загсу – думалось: а що, як там сидить не службовець, а
українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське – і заноровиться. На
зло тобі заноровиться. І навпаки думалось: а що, як сидить такий, що не тільки
прізвище, всю Україну змінив би? А що, як і такий, що що йому, до твого прізвища
– до себе він байдужий під час служби, себто сидить, нічого не бачить і себе не
поміча? А що, як такий, думалось, що почне з діда-прадіда? А що, як не той, і не
другий, і не третій?.. А що, як і той, і другий, і третій?.. І серце, серце вже
тоді передчуло. Там сидів... (Випив води}. Од усіх вищезгаданих середній.
М а з а й л и х а
– Которий же?
– Середній од усіх, кажу! Арихметично середній, помоєму. Увійшов...
Р и н а
–Хто?
М а з а й л о
– Я! Він сидів. Спитав сухо, якимсь арихметичним голосом: "Вам чого?" Я до нього
– і раптом відчув, що вся кров мені збігла в ноги і стала. А серце, як дзвін на
пожар, бев-бев-бев... і десь, немов як справді пожар, зайнялося. Палахкотить...
Питаю і не чую свого голосу: чи можна, кажу, змінити прізвище? Він подивився і
знов: "Вам чого?" – арихметичним голосом. Як чого? Як чого? – заскакало огненно
в голові. Двадцять три роки, кажу, носю я це прізвище, і воно, як віспа на житті
– Мазайло!.. Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт
взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гУ л яти – Мазайло! За репетитора не
брали – Мазайло! На службу не приймали – Мазайло! Од кохання відмовлялися –
Мазайло! А він знову: "Вам чого? – питаю".
М а з а й л и х а
– Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?
Р и н а
– І тепер сміються, регочуть – Мокрина Мазайло, не сказав?
М а з а й л о
– Я нічого не сказав. То мені лише здавалось, що питаю, кажу. А вийшло так, що я
став перед ним і мовчав.. Мені заціпило...
М а з а й л и х а
– Було б голкою вколотися.
М а з а й л о
– Хтось одвів мене до дверей. Все – як у тумані. Не знаю, де я, чого прийшов.
Серця вже не чую. І раптом воно тьох! – перед очима якесь писане оповіщення...
Немов не я, немов хтось інший за мене чита – (серце!). Список осіб, що міняють
своє прізвище. Минько Панас на Мінервина Павла. Читаю, не розумію. Вайнштейн
Шмуель-Калман-Беркович на Вершиних Самійла Миколайовича – читаю; Засядь-Вовк на
Волкова, читаю, Ісидір Срайба на Алмазова, і тут все прояснилось. Я зрозумів, де
я і чого прийшов, повернувся назад, питаю і чую свій голос: скажіть, чи можна
змінити своє прізвище і як? І чую арихметичний, щодалі симпатичніший: "Можна!"
Отак і отак... Ура! – крикнуло серце.
Р и н а радісно і разом погрозливо:
– Цс-с-с. (Показала на двері, де Мокій).
М а з а й л о натхненно, але тихіш:
– Вра! Вдарило, задзвонило, як на Великдень... (Поцілував жінку). Отак! (Дочку).
Отак (знов жінку) і отак!
М а з а й л и х а, мало не плачучи з радості:
– Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке? Р и н а
– Було б попросити і нам Алмазова...
М а з а й л о, немов диригуючи над якимсь невидимим хором:
– Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
– Сіренєв! Сіренський!
– Розов! Де Розе!
– Тюльпанов!
– Фон Лілієн!
М а з а й л о, диригуючи:
– Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По
паузі, погладивши серце). Думав, не переживе.
М а з а й л и х а
– З Мокіем що робити, Минасю? Він ж” і слухати не захоче...
М а з ай л о раптом перестає диригувати. Потемнів:
– Він ще не знає?
М а з а й л и х а
–Ні!
М а з а й л о
з радісним гнівом:
– Заставлюї Виб'ю з голови дур українськийі А як ні – то через труп переступлю.
Через труп!.. До речі, де він? Покличте його! Покличте негайної (Гукнув).
Мо-кію! Чуєш? Гей, ти!
Дочка спинила:
– Папо, поки що йому про це ні слова! До публікації, розумієш?
М а з а й л о
– Тепер не боюсь! Не боюсьі Бо тричі звертавсь я до загсу, тричі, тричі
допитував... Аж нічого він не може вдіяти. Маю повне, необмежене право змінити
не то що своє прізвище – по батькові й дідове ім'я й прізвище. Чула?.. Та після
цього... Мокію!
Д о ч к а
– Ти, здається, маєш знайти собі вчительку?
М а з а й л о
– Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на
лекцію... Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова... Прізвище Б а р о н о в
а - К о з и н о.
М а з а й л и х а
– Яка краса!
Дочка до батька:
– І ти думаєш, що Мока, знаючи про зміну прізвища, не вчинить під час лекції
демонстрації” скандалу?
М а з а й л о
– Уб'ю!
М а з а й л и х а
– Минасю, яка грубість!
М а з а й л о
– Ну, вигоню з дому!
Д о ч к а
– Ой, папо, ой, тільки, папо! Який ти... Та краще до публікації помовчати. З'яви
собі: ти вибираєш прізвище – Мокій нічого про це не зна, розумієш? Ти береш
лекції "правильних проізношеній" – Мокій не зна, розумієш? Тим часом я і мама
скликаємо родичів на сімейну раду – Мокій не зна...
М а з а й л и х а
– Сестру мою Мотю з Курська. Дочка
– Можна буде ще дядька Т а р а са з Києва.
М а з а й л и х а жахнулася:
– Т а р а са Мазайла? Господь з тобою!.. Та чи не в нього наш Мокій і вдався?
Там такий, що в нього кури по-українському говорять.
Д о ч к а
– Без дядька Т а р а са! Т ь о т я і ми натиснемо на Мокія, розумієш, папо?
М а т и
– Та Мотя одна на нього подіє!.. Хіба ти, Минасю, не знаєш, як вона вміє
взагалі?
Д о ч к а
– Крім того, ще один план є на Мокія вплинути... Не віриш? А хочеш, папо, і він
за тиждень-два кине свої українські мрії? От давай! Тільки ти мовчок. Розумієш?
Жінка нервово:
– Мино!
Д о ч к а
– Абсолютний мовчок на два тижні. Не віриш? Ну, на тиждень, папочко!
Жінка погрозливо:
– Мин-но!
Дочка, поцілувавши батька:
– Пане Сіренський! Розов! Де Розе! Тюльпанов! Ну?
М а з а й л о
– Ну, гаразд. На тиждень... (В люстро). Все одно я скоро скажу... Прощай,
Мазайло! Здрастуй...
8
В цей момент підвищений, радісний голос М о к і ї в:
– ...Мазайло-Квач, наприклад.
Вирвався з рипом дверей. М о к і й вийшов з У л е ю.
Не помітивши навіть батька, переконував далі, агітував Улю:
– Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж
зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: А р е н с ь к и й,
Ленський, Юрій Милославський... Взагалі українські прізвища оригінальні,
змістовні, колоритні... Рубенсівські – от! Убийвовк, наприклад, Стокоз,
Семиволос, Загнибога. Загнибога! Прекрасне прізвище, Улю! Антирелігійне! Це ж не
те, що Богоявленський, Архангельський, Спасов. А німецькі хіба не такі, як