П.Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (частина 3-4)
Панас Мирний
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
(частина 3-4)
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
XІV
НЕМА ЗЕМЛІ
Життя, кажуть, зжити – не поле перейти. Життя – що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, – заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце – похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім... гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! – не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...
Увосени, тільки що позвозив додому Чіпка хліб з поля й лагодився молотити, сам собі міркуючи, як тепереньки бачитись з Галею, – на тік до його вскочило лихо... Стоїть він на току з ціпом, аж приходить десятник з волості. "Чого йому треба?" – подумав Чіпка і прикро глянув десятникові в вічі.
– Ходи лиш у волость! – каже десятник здалека. Чіпка ще раз глянув на десятника; подумав трохи, та тоді вже запитав:
– Чого?
– Не знаю, – одказав десятник. – Кличуть... якийсь чоловік прийшов з Дону...
– Що за чоловік? Навіщо я йому здався?
–. Не скажу, – одмовив десятник. – Прийшов, щось побалакав з писарем, – мене оце й послано...
– Добре... прийду, – одказав Чіпка.
Десятник повернувся – і пішов повагом вподовж вулиці.
Не пішов, а побіг Чіпка у волость; не зайшов і в хату, не сказав нічого й матері.
Незабаром після того вернувся додому, – та прямісінько в хату. На той час Мотря поралась коло печі.
– Отак, мамо! – обізвався він.
– А що, сину? – питає, не обертаючись, Мотря, не помітивши ні жалю в голосі, ні смутку на лиці.
– Припленталась якась приблуда... Каже: Луцен-ків небіж... Хоче нашу землю одбирати.
Мотря миттю обернулася, глянула на Чіпку та й отетеріла... Хоч вона й дивилася, та нічого не бачила, не розуміла.
– Каже: не оддаси, –буду позивати... Мотря поблідла – і ледве вимовила:
– Який небіж... звідкіля??.
– Кажу ж: з Дону! – одмовив Чіпка.
–З Дону?! – якось боязко запитала Мотря та й опустилась на лаву...
Одно невеличке слівце "Дін", як молотком, ударило її в голову... Пам'ять у неї зразу прокинулась і нагадала, що вже раз прийшла була'до неї лиха година з Дону, котра перевернула все її життя, та й кинула бідувати на старість... "Чи не нова, бува, прийшла знову з того проклятого Дону? " – думала Мотря, глядячи на сина, хоч нічого й не бачила, бо у віччю в неї почорніло, затуманилось...
Чіпка подививсь на смутну, перелякану матір – і оханувся... Він бачив, що його звістка впала громом на стару материну голову.
–Не журіться мамо!.. не лякайтесь! – став він заспокоювать матір. – Хай позиває... Нам громада присудила землю... Байдуже! Ніхто тепер не вирве з моїх рук...
– А клопоти... тяганина... – проказала Мотря, задумуючись.
– Сількісь... А землі не дам! Зубами держатиму, – не пущу!
– Оступайсь, сину, за своє добро... У нас же тільки й багатства, що земля та... Скільки я попоходила, скільки я попоносила, поки тоді оддали!.. – згадувала Мотря, як вона добувала ту землю.
– Кажу: не журіться! – одказав Чіпка і пішов з хати на тік молотити.
Мотря посиділа ще трохи на лаві; ще перекинула в своїй голові одну думку за другою... може б, ще сиділа та думала, якби не засичав окріп у печі, збігаючи ключем на черінь... Тоді Мотря встала, висунула окріп і знову стала поратись коло печі, як і до того поралась.
Побалакали вони в той день за землю за обідом; побалакали за вечерею; довго балакали, полягавши увечері спати, – і забулись обоє... Іде життя в них протертою стежкою: як сьогодні, так завтра; як завтра, так і позавтрому... Мотря коло печі та в хаті або за корівчиною ходить... Чіпка–на току, коло хліба порається: молотить, та віє, та околот в'яже...
Коли так – тижнів, може, через два після того, як кликали Чіпку у волость, – знову прибігає десятник, загадує знову йти у волость та вже не самому Чіпці, а з Мотрею. Чіпка не послухав: матері сказав сидіти дома, а сам мерщій почимчикував.
Не вспів він ступити на поріг у волості, не вспів сказати "добридень", як писар до його з бумагою:
– Ось з суду бумага за вашу землю!.. Велено одібрати у вас і оддати Луценковому небожеві...
Чіпка – сам не свій. Дивиться то на писаря, то на бумагу: чи бумага бреше, чи писар?
– Як же це? – питає в писаря. – Адже тоді громада присудила нам землю...
– Присудить – присудила, – каже писар, – та, бач, парубче, є й над громадою старші. Громада присудила, а суд – одсудив!
– То це так і оддать землю??!
– Авжеж!
– Та ні, не буде цього!
Більше нічого не сказав Чіпка, не поклонився навіть старшині волосній, а повернувся – і пішов, похнюпившись, додому...
– А що тепер, мамо, робити? – запитав матері, ледве одхиливши хатні двері.
– Що, сину?
– Пропала земля!
– Як пропала?
– Кажуть: суд одсудив...
Немов хто гострий ніж вгородив у серце старій Мотрі. Як сиділа вона на лаві, на гребені, виводя-чи тонку нитку, – так і прикипіла на днищі: заколі-ло веретено в одній руці, а волокно у пучці – у другій...
– Краще б мені, сину, в домовині лежати, ніж таку чутку чути! – ледве вимовила Мотря крізь сльози...
А Чіпка – не чув, не дослухався до її слів. Він сам себе, землі під собою не чує... Міряє він хату – то вздовж, то впоперек, б'є об поли руками, ніби сам собі приговорює:
– Та ні, не буде сього!.. Брешуть вони... Я вас знаю... знаю, бісових сутяг!.. Підсипав писареві блудяга... і є земля! Та ні!.. Мене сим не підведеш... Я сам своє знаю... допитаюсь свого... Хоч от – по сю (черкнув по горлянці рукою), – а землі не дам!..
Порівнявшись з матір'ю, став, узявся в боки, глянув на неї...
– Виймайте гроші, які є! – гукнув зопалу.
– Які гроші? – здивувалася Мотря.
– Які є, всі виймайте... в город піду – позиватись.
– Де ж у нас гроші? Хіба ті п'ять рублів, що за овечат вторгували... Там у скрині, в сувої заховані... Візьми, коли треба.
– Підіть принесіть, я не знаю де.
Мотря, стогнучи, встала, відхилила скриню, довгенько рилася, поки знайшла гроші.
– На, – сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка взяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її в кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув – і взявся за шапку.
– Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
– Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу.
Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері.
Зосталася Мотря сама – сама, як палець, а своєю нерозважною думкою... Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку... В голові – полізла всячина, завернула в давнє... У пам'яті – прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, – як п'ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни... як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут – кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала – крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували – голими ребрами хата світить... А вже й зима не за горами... І холод... і голод... Пополотніла Мотря... увірвала нитку... Покотились з очей сльози – як горох, закапали аж на долівку...
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало в город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав шляхом, заклопотаний одною думкою – про землю... "І що я без землі? – вертілося в його похнюпленій голові... – Людський попихач... наймит... Без землі – нема волі... Земля тебе годує... земля хазяїном робить... А без землі – все пропало... і моя надія пропала..."
– Щоб же ви самі пропали, прокляті! – сам незчувся, як зірвались слова з язика.
– Кому то ти добра такого жичиш? – любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа, – тільки він не примічав її.
Несподівана стріча – як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю – і не міг слова вимовити...
Галя стояла – і собі дивилася на його, ніби з усмішкою – ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався...
– А бач: перелякався й ти! а ще парубок!!. – зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї й наче здув веселу усмішку з її веселого личка.
– Лихим людям, Галю... – понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання, та й повернув до хвіртки.
Галя собі повернулася, скочила в двір, защепнула хвіртку і – тільки чутно – закопотіла двором.
– І вона втекла!.. – гірко вимовив Чіпка, – не підождала... не побалакала...
Поглянув він на ворота, на хвіртку, – мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся й знову почесав далі...
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами й заздалегідь подавали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару – й перемішалася... Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки й піднімали з шляху страшенну пилюгу... Вона стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, – тільки й видно було з-за ії густого полоту – горіла на сонці золота баня на церкві...
Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову, втомився трохи. Йому задумалось спочити: він став міркувати: де його на ніч притулитися? – Аж ось і город...
У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинель, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль – не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап'явши на лікті шинель, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:
– А що скажеш? Чи не по ділу?.. "Сам бог насилає", – подумав Чіпка, здіймаючи шапку.
– Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.
– Чого тобі до секретаря? – сам себе здержуючи, пита чоловік. – Секретар таких, як ти, не приймає... А коли чого треба, то й я тобі напишу... Що в тебе за діло? – приставав він до Чіпки.
– Та діло, бачте, ось яке...
І давай Чіпка викладати свою пригоду.
– Так... еге... треба справки наводити... копії брати... – понуро дивлячись, як великий дока в цьому ділі, одрубував чоловік. – Треба прошеніе... еге... так-так... Так і напишемо... А гроші ж у тебе є? – спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.
– А багато на те треба? – вивіря Чіпка.
– Та рублів п'ять на перший раз треба... А там – побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати...
Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші... Бач: п'ять рублів, щоб тільки дознатися... всі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..
– Ну, так ходім до хати...
– Ні... – зам'явся Чіпка: – прощавайте!
– Слухай!.. постой!.. Чув?.. постой!
Чіпка став.
– Знаєш що? Я тобі за три карбованці напишу...
– Не хочу, спасибі вам, – та й іде далі.
– Постой! постой! – спиня його чоловік. – Як ти прозиваєшся?
– Варениченко.
– Ти козак чи хто?
– Мій батько москаль.
– Ага... От, бач, і на бумагу не треба, – на простій напишу... Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу...
– Та бог з вами! – одгрібавсь Чіпка, не рад, що й зачепив таку причепу.
– Ти думаєш, я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював... Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!
Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє, кому треба. Чіпка задержався – і ще раз обдивився Пороха.
– Ну, отже, тобі за твою неймовірність, – пристає Порох, узявшись у боки, – щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!
"Чи йти, чи ні?" – подумав Чіпка.
– Слухай, ходім!
Чіпка повернув за Порохом у двір.
– Я це тільки тобі дурно пишу, – проказував Порох, ідучи вперед, – вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могоричу купи.
– Добре, – одказав Чіпка.
– То он, дивись, пляшка над хатою висить, – показав Порох через дорогу: то – шинок... Піди могоричу принеси!
Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки в руках. Порох стрів його на порозі, ввів у хату.
Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, – тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітної У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої...
– Здорові в хату! – привітавсь Чіпка.
– Здоров, здоров, – весело задріботів Порох. – Сідай! – і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.
У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.
– Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! – задріботів Порох. – Як та прожра жре! не заховай тільки... Засох трохи, та сількісь... Покалявся... – і почав хліб обдувати та обтирати...
– А де ж горілка? – обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку в кутку коло порога.
– Сиди, сиди! – защебетав Порох, наглядівши горілку. – Я сам! Я сам!
Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Куту-ляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, поплямкав; знову налив чарку, і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув...
– Хто се давав? – спитав після другої.
– Жидівка.
– То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспидська Ривка! Ще-таки Оврам совісніше, а що вже Ривка... Ось покуштуй!
– Ні, не хочу.
– Чому? не п'єш?
– Та таки й не пив досі...
– То не знаєш, яка й на смак?
– Не знаю.
– Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так.... На, пий! – крикнув на Чіпку й подав йому чарку.
Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе... в тілі трохи холод чується... Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робити – треба спробувать... Узяв Чіпка, випив... Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся...
– Таки видно, що ти не вмієш пити! – каже Порох. – Ось як треба пити! – і знову вихилив чарку в рот, і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати...
Чіпка собі взявся за хліб. Хліб – як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.
– Зовсім ти нікуди кчемний! –каже Порох: – ні пити, ні їсти.
– Та як його отаке гірке пити? – зверта Чіпка на горілку.
– То тільки так здається... Ось підожди трохи, пройме – сам попросиш!
Чіпка справді почув – спершу наче хто гарячим залізом припік його всередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу... Далі – той огонь затух, – запекла згага, їсти схотілося... Здається, вола б з'їв... і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом – мов щось у вічі вступило... заграло в голові... повеселішало на серці... Темні думки стали прояснятися... стала прокидатись віра... узяло завзяття... "То все брехня! – думається йому. – Хай карбованця проходжу, хай два, або й усі п'ять... а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!.." І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його, і він вертається додому забезпечений...
– А чи дорого се діло стоятиме? – пита він у Пороха. – Яке діло? Коли дуже закручуване – дорожче; а коли ні – недорого, – од казав Порох.
– А моє діло?..
– Ось тривай лиш – ще по одній вип'ємо, – та тоді вже й за діло!..
Тільки що Порох став наливати чарку, двері прожогом розчинилися і в хату вскочила жінка – не жінка, дівка – не дівка; голова не покрита, як у дівки, а коси заборсані в мичку, немов жінка збиралася сховати їх під очіпок, та зав'язала на тім'ї, а вони й розсипались... Сама – не стара ще, висока, суха, худа, щоки усмоктались усередину, вид болізний, жовтий, – тільки одні очі – чорні, як терен, блищали якимсь божевільним світом...
– Уже п'є... уже п'є! щоб тебе кров гаряча спила!.. – скрикнула вона таким несамовитим голосом, аж у Пороха руки затіпались. – їсти ні крихти нема, дітвора плаче, а він, чортів бугай, горілку дудлить!..
– Іди собі! іди, йди! – зайдикав Порох. – Мені ніколи. Я зараз чоловікові писатиму прошеніє... іди собі!
– Щоб тебе писачка списала, проклятий! Мені життя через тебе нема...
– Хто ж тебе держить? Я тобі давно кажу: чим клопотати мене з своїми дітьми, ішла б собі, куди сама знала. Так, бач, шкода москаля кидати!
– Авжеж шкода!.. – і якось страшно засвітила очима. Погляд її упав на краєць хліба. Вона затіпалась і, як та звірюка, кинулась до столу, аж Чіпка подався вбік.
– Бач, проклятий! Казав – хліба нема, аж ось скільки переховував.
– Ну, бери, бери... та йди собі! – одказав Порох, ховаючись з пляшкою.
Вона страшно провела очима – і повагом вийшла з хати.
– Хто це? – запитав Чіпка.
– Шмат... – не доказав Порох, а трохи згодом одмовив: – сестра... Не всі, бач, дома–божевільна... Божевільна, а дітей плодить, – та й живуть, прокляті, на мою голову!..
Чіпці так стало шкода божевільної сестри Пороха, її малих діток... "Може, вони голодні й холодні, – думав він. – От, якби багатство – чи дійшла б вона до цього?.. Якби-то богатство... А то от останню землю одбирають..." Знов повернула його думка на землю – і почала перед ним свої виводи виводити...
– А що ж: будемо прошеніє писати, – перебив Порох.
Чіпка кинувся.
Порох побрався знову в грубу; витяг звідти недогарок шабашкової свічки, каламар з помадної баночки, перо; поставив усе це на столі, а сам вийшов з хати. Незабаром вернувся з папером, у руках, з окулярами. Перше всього заправив свічку в розколоту пляшку.
– Як потемніє, то запалимо, щоб не шукатися, – сказав він. – А тепер пусти мене на своє місце, а сам сядь на лаву, абощо.
Чіпка пересів на другий триніжок. Порох присунув свій триніжок до столу, розложив папір і, осідлавши носа окулярами, почав писати. У хаті стало тихо-тихо, – тільки коли-не-коли якось сердито одгаркувався Порох, та чутно було скрип пера або одрубні вимови Пороха: то "так", то "ага...", "еге...", "добре...", "ну, а далі?" І далі Порох, подумавши трохи, знову писав, аж стіл ходив ходором, знову одгаркувався, агакав та егекав... Вечірнє сонце, сідаючи за хмари, кинуло червону стяжку крізь мутну шибку й обдало червоним світом круглу лису Порохову голову, перерізало надвоє білий папір, і довгою й широкою попругою лягло через усю хату, а заховалося крайком аж десь за грубою... Облита світом, і без того червона голова Порохова тепер стала зовсім червоно-гарячою. Чіпці здавалося: кривава голова писала криваву жалобу...
Порох кінчив; положив перо; взяв папір у руки; підійшов до вікна.
– Слухай: чи так буде? – і став читати.
– Що, так? – запитав знову, перечитавши.
– Так, – одказав Чіпка, не знаючи сам – чи так, чи ні.
– Ну, оце ж тобі й просьба. Тепер, коли до просьби випили, то й після просьби не завадить.
–Добре, – згоджується Чіпка. – На щастя, значить?
– Егеж, – сказав Порох, покректав, потягся і випив одну за другою аж дві чарки.
Підніс Чіпці. Випив і той – і став спльовувати. Сонце вже зовсім сіло; в хаті стало темно; Порох свічки не запалював, а ходив мовчки, з одного кінця хати в другий. Чіпці стало ніяково.
– Ти в нас заночуєш, а завтра і в суд, – сказав Порох та й замовк.
Важко стало в хаті. Чіпка скдів на триніжку; Порох тинявся з кутка в куток. Обидва мовчали. Щоб перервати німоту. Чіпка запитав:
– І се ви так живете?
– Отак, як бач. Тільки й того, що хата своя.
– Не смачно...
– Та як вип'ємо, то воно й посолоділа трохи; а без того – через добрих людей давно б висіли на трямку, – сказав Порох і зяову ковтнув чарку.
– Усім, значить, добре... – обізвавсь Чіпка.
– А ти думав, – ні?.. У кожного – не без того... Ти знаєш Польського?.. – пита Порох, зупинившись навпроти Чіпки.
– Котрого?
– Того, що й у вас панує, що в Красногорці живе.
– То що?
– He то що... А отой мене доїв, той мене в землю втоптав! – і Порох знов заходив по хаті. – Як став предводителем, так і нема мені життя... Ябедник! Ябедник – та й нема мені добра... А до його мені добре було... Служив... Цей будинок, бач, похилився тепер... а колись?.. Колись у йому бенкетували... музики грали... сам комісар гуляв тут... А тепер... нужда та злидні! А все – він!
– Шо ж він вам заподіяв? – пита Чіпка.
– Як що? З служби вижив... ябедником зробив... он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником... Не така в Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, – бо брат дурний... Племінничок звів з ума сестру, – бо сестра божевільна... А Василь – ні... не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом... у Василя всі були в руках – і комісар, і суддя, сам предводитель... аж поки він не вліз у предводителі... Уліз, та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні.... По його – хоч нічого не роби, тільки йому зваж... йому лижи... Не такий Василь Порох, щоб лизався... Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме... Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись... Порох не лиже... Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братік... Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі... і справник родич... усі одного заводу, одного кодла... Де ж там правда візьметься?.. Сказано – вижити... Ну й вижили... Нетрудно вижити, та трудно розквитатись... Сількісь... Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю... Я зав'яжу кішці хвоста – хай розв'язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали... Скрутили, правда, діло... виплутався... Хай! Хіба можна підсудникові служити?.. Хай, кажу. Се мені хліб... Я знов писатиму... Мене тільки зачепи, – возом не об'їдеш. Писатиму, все писатиму... І про вибори, як вони з'їжджались та змовлялись, напишу... і за те напишу, що всі куми та побратими... Все опишу... Я їх на чисту воду виведу. На те я – ябеда! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого – Чижика... Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив... Со-винський дівку встрелив... Вийшов після обіду в садок.
Дівчата рвали ягоди.. Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та – бух! – Так одна опукою додолу... та сама, що не піддалася... Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича... Той за Чижиком... Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля... Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив... Зате Совинський на дочці Польського оженився... взяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира... І покрили... Людську кров покрили... Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє... Кров – не вода... Василь Порох сам у яму ляже, то й звідтіль кричатиме, що Совинський дівчину вбив!.. Душогубці!..
Страшно якось, гучно роздавалися в темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки... Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його...
– Та воно скрізь добре! – промовив він, – усюди правда!!
– А ти шукаєш правди? – суворо запитав Порох. – Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану, лишень, підкріпимося...
І він самотужки потяг з пляшки, тільки булькотало в горлі.
Чіпка не схотів пити. У його й без того грало вже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце... Перед очима встала вся неправда... "Він – старший, а кругом його – менші, все родичі... Сказав слово – і все схилилось перед ним... Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони... Де ж тут візьметься тая правда?" Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра в правду; обізвалась вона в душі його тяжким сумом... Він сидів, схиливши на руку голову, – не чув, як рипнули двері.
– А ви поночі сидите? – щось спитало жіночим голосом – і знову зачинило двері.
Трохи згодом у хату ввійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка – і живцем нагадувала йому про людську неправду...
– Тут будемо вечеряти, чи там? – питала вона, не випускаючи каганця з рук.'
– Там, мабуть... Там, Галочко, – одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке ймення...
– Ходім же їсти! – гукнула вона й пішла вперед.
Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері – в третю хату. Що там було – не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. "То, видно, її діти", – подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску. Жінка всипала галушки. До вечері всі випили по чарці, – випила й сестра Пороха, і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, – гливка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.
– Мамо! дай і нам галуски... і ми хоцемо галуски, – обізвалась з-за дверей дитина.
– Ви!.. – гукнув на їх Порох.
Діти поховалися.
– Луципір! – зиркнула Галька. – Сам напився, налопався, а дітям – то й нема?!.
– Чому ви, справді, дітям не дасте? – обізвався Чіпка до неї.
Вона встала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей – чорні, замурзані, в якихсь ганчірках, замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, – бо застібок не було... Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галущці, засичали, захукали – і стали жувати, цмокати... Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його й налагодились шарахнути за двері.
– Не кричи, п'янице! – гукнула Галька на його.
– Сидіть! – обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові й Гальці.
– Іди ж тепер та лягай спати! – обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив у сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував...
Лежить Чіпка в хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум'я пашить з ррта; а в голові – одна думка ганяється за другою... То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається... Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка... Радіє Чіпка від однієї згадки... Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку... Нема землі!.. про-ходився дурно... марно втратився... Мати плаче, – це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись... А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн... іде поруч з Галею... Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася... А лихий ворог позавидував йому – одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ... Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п'яна Порохова постать; а за нею – світить страшними очима божевільна Галька: просовують до його рученята голі, чорномазі діти – страшні, сухі, тремтять од холоду... І встає перед ним людська неправда... Бачить він:, вона, як павутина, заснувала цілий світ, – ніхто не виплутається з її тонких тенет... Правда, один рвонувся – і вирвався... та як? руки й ноги назад скручені... ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. "Господи, боже! де ж твоя правда?.. – шепче Чіпка. –Де її шукати?.." Аж ось, здається йому, павутина і його основує, – от-от і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся... Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік... Сон – як відьми вкрали!..
Хтось рипнув дверима, ввійшов у хату.
– Це ви, дядьку? – питає Чіпка.
– Я, – одказав Порох. – А ти ще й досі не спиш? – спитав його й побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, – Порох захарчав.
"Щасливий він! – подумав Чіпка. – Таке лихо, а спить безпечно... Тут – ще тільки заклюнулось, – та й то!.."
XV
З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонився Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу, й цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу...
– Та й ранній же! – сказав він, побачивши Чіпку. – Підожди лишень... Ще нікого нема...
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги, осіння ранкова прохолода здавалася йому такою хорошою, ніби оживила його... Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м'яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття... Чіпка захитався, задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивщи очі, він побачив – ціла купа людей увалила в двір. В одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; в другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина... Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло... Чіпка сидів мовчки; навіть не дослухався до людського гомону: в його гомоніло своє лихо... Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізко стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшибле-ний, і, здається, нічого не чув, не бачив... Чіпка подумав: "Мабуть, неабияке діло і в цього!.."
Аж ось – хтось крикнув: "Секретар! Секретар іде!.." Усі повставали, насторожились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроб панок, з зеленим коміром, з блискучими гудзиками... Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона вперед, ховаючи в прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип'ялась так, як у вола, коли його в ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого внизу на два гудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб – аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану... "Ну й цього перегнуло!" – подумав Чіпка.
Секретар Чижик, – то був він самий, – увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці.
Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом – і підступив до людей.
– І ви до нас. Осип Федорович? – осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав свое діло. Секретар підступив до другого, до третього – до всіх по черзі. Знакомих величав на ймення; незнакомих прямо запитував: "А чого?" Дійшов і до Чіпки:
– Ти чого?
– З прошенієм.
– Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом; витяг лівою рукою з-за пазухи, з червоними розводами, .чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє...
– Нічого не буде! – віддаючи назад прошеніє, одказав він, навіть не глядя на Чіпку.
– Як? – здивувався той.
– Так... документів нема!
– Та нам же громада цю землю одсудила...
– То що, що громада?..
– А в його хіба є? – запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретар глянув, як п'ятака дав, .і знов шморгнув носом.
– Підожди, – сказав він Чіпці, йдучи в хату. Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже й три... Бачить він: люди то приходять, то виходять з суда, а його все не кличуть... Бере його нетерплячка; нудиться він... Коли це – виходить сторож:
– Іди до секретаря! – сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
– О-о! вже повів... чує муха, де струп! – сміялися вони вслід Чіпці..
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.
– Ага! – глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп'яв очі в діло.
Чіпка стояв у порога, мовчав.
– То тобі Порох просьбу писав? – не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
– Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало...
– А що дав?
– Нічого не дав.
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
– Знаєш що?.. – почав він і запнувся. – Як п'ятдесят рублів, то й діло можна поправити...
– Х-хе!.. – хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
– Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.
– А де ж та правда, коли так?! – уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: "Ой, який же ти молодий та зелений!"
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого – і в одну мить перебіг на діло.
Знову мовчанка.
– Ну, чого ж ти стоїш?.. І мене не держи, й себе...
– Рука б мені одсохла от по сю!.. – скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, – та й повернув з хати, не доказавши.
– Ов-ва!!. – гукнув секретар услід йому. – Гарячий який... Гляди лиш, щоб не опікся! – докінчив він, ідучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.
– Сутяжище! – бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу... Він потяг напрямки до Пороха.
– А що? – зустрів його Порох. Чіпка ще хижіше засвітив очима.
– Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило...
– Як саме?
– Хоче п'ятдесят карбованців... За мою землю п'ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І карл на вас немає.
– Отак воно завжди. Ти думаєщ, як воно робиться?.. – підогрівае Порох. – Не підмажеш – не поїдеш... Суха ложка рот дере... ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі... Хоч би промочити...
– А горілка в? – якось понуро спитав Чіпка.
– Кий біс, хоч би капелька... порожня пляшка... Бач! – І Порох показав над вікном порожню пляшку.
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті – хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця – та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках – з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею...
– Не журись! – сказав він Чіпці. – Повна пляшка... Вип'ємо! –підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. – Добре, що чортяка виніс кудись Гальку... Вип'ємо! га?..
Чіпка мовчав.
– Будьте здорові! – обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
– На здоров'я...
– А нашим ворогам на пропасть! – додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку. Чіпка випив і собі.
– Що, посолодшало?
– Кий біс!
– Випий ще – посолодшає... Підносить Чіпці чарку... Той простяг був уже руку, щоб узяти, – та Порох вилив собі чарку в рот.
– А що, правда, гірко?! – сказав він, жартуючи. – Ну, на, на – підсолоди...
Чіпка випив і другу чарку... Посоловіло в віччю; вдарило в голову... Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись... Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами...
Випили ще, ще... Очі в Чіпки налилися кров'ю, в чоловічках засвітили огні... Коло серця – немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю – і запалила серце... Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову – заснув...
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній... аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горіпка – тільки на денці... Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку – і став ходити по хаті... Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив... Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати...
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся... У голові – дурман, у грудях – згага... Давай він пригадувати... Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика – гнучка, холодна, як гадюка... Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п'яненький Порох і всміхався.
– Прощайте!
– Куди?
– Додому.
– Щасливо...
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце... Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у гброд. Одна неправда та втрата – втрата всього най-милішого, найлюбішого – пекла його серце... Він ішов, ледве здіймаючи ноги...
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі... Його обдало холодом, потім обсипало жаром... Порівнявшись з хутором, він спинився... "Не чуть... нема... все пропало!.. Ще вчора бачив... ще вчора... Мабуть, і вона зна... Карай же вас смерть нагла, прокляті..." Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї... Далі та далі... Уже сонце зовсім сіло... Уже смеркло, як дійшов він до Пісок... З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, – здавалось, горіла хата зсередини... Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться...
"Мабуть, мати спить, – подумав він. – Нехай же спить!.."
І повернув до шинку.
– Сип горілки. Галько! – гукнув на жидівку.
– Сцо це воно буде?! – усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття...
– Не питай... давай швидше!
– Не крици, не злякалася... Дивись... скільки з хоц?
– Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
– Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип... Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей... Він скинув свиту:
– На! та давай швидше! – і швиргонув через стіл свиту.
– Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені непотрібна... Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.
– Сип, Галько! – каже. – Я за свиту карбованця ложу...
– Сцо ти карбованця? – закричала жидівка, вириваючи з рук свиту... – Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля...
– Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип...
– Сип... сип, – запорощала жидівка. – Скілько з сипати?
– Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа... Сип! – гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу – аж вікна здвигнули.
– Ну, цетвертину всиплю...
Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.
Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.
Коли це – увійшов у хату Яків Кабанець.
– А що це. Чіпко? І ти вже?.. – обізвався. – Вип'ємо, значить?
– Вип'ємо, – понуро одказав Чіпка. А далі сміліше:–вип'ємо! –А це вже гукнув на всю хату:– Вип'ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!
Та – гряк! по столу кулаком... Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу...
Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці – полилася з ротів розмова, а в роти – горілка,– Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку... Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди,було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає... А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою... Талюбив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному... Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати – і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, – а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.
Придибав він і тепер. За ним – другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п'ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, – вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п'яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали – може, хто піднесе чарку-дру-гу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, – Чіпка не обминув і їх чаркою...
Як підпили вже, то той заспівав з п'яних очей, той бідкався, – куди його пристати, як з паном розв'яжеться... А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений...
– Що це воно за знак. Чіпко? – питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи: – ти ж, мов, до сього дива не теє?..
– Не вживав? – Ні!.. А тепер буду...
– Чого ж це так?
– Бо нігде немає правди... немає добра... і землі нема... пропала! Ну й гуляй!
– Та де ж твоя земля ділася?..
– Де?.. взяли.. одняли гаспидські п'явки... пропала!.. А земля пропала – все пропало.
– Так, так, –підхопили двораки:–без землі– що?.. Без землі – життя нема!
– Риба без води, а чоловік без землі – гине, – увернув Кулик по-письменному.
– Егеж, еге... А коли так – пий, поки п'ється, гуляй, поки гуляється! Без землі... все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?.. Га?.. Навіщо?.. Гуляй, душа, без кунтуша! – Та, бух! по столу кулаком...
Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку... А він знову за своє:
– Дядьку Якове! Ніхто не зна... о-ох! ніхто не зна... Прокляті! П'ятдесят рублів хотіли за землю.... Не в землі сила, не в землі вона була... ні! Земля – що?.. Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить... Сказано: земля! А без землі – усе пропало... усе! – Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову – та й притих...
Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, – дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.
– Ану, Микито, час додому! – каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами... – Чув, Микито? рушай!
– Підожди трохи, – одказує Микита.
– Чого?.. Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає...
А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав :
– Аще, аще, єда... єгда... бо... созда... мир... Сата-наїл заздрив. Согріши Адам з ївою... нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся...
Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати... Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п'яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригу-вав – замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п'яницьку пісню – чи про "журбу впрямую", чи про неслухняну "долю"...
Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи – п'яний-п'яний, п'яніший землі...
Як глянула Мотря на його, то й перелякалася...
– Що це, сину?!, на яких це радощах?.. Чіпка сів на лаві, схилив голову...
– Де це твоя свитка, шапка?.. Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те...
– Свитка?.. шапка?.. Нема?.. Нащо вони?.. Навіщо все, коли... у-у... у... – завів на всю хату, мотнув розкудланою головою, засвітив повними сліз очима.
Материне серце мов хто в жмені здавив... Давай вона його умовляти:
– Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли... й тепер не сидітимемо без його... Ти тоді малий був, – сама пучками та ручками заробляла, – та не померли з голоду... А тепер – не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу... Що ж робити? На все його святая воля!
– Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого – ані-ні!.. Що тепер я?.. Людський попихач, наймит?.. Пропало... все пропало! І добро й душа пропала... бо немає правди на світі... немає між людьми... Тепер моє щастя – ось-ось було, та... уплило!.. – Чіпка розвів руками – і задумався...
– А все люди, все люди... Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще-змалечку ненавиділи – з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались... Я малим був, а все бачив... За чортенр щитали... Я чорт... е-е... Я чорт... над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід – любити... Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго... їх мучити... му... морр...
Та – пуць! на землю... Так і захарчав... Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку... Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала она свою криваву працю; перескочила її гадка на вого чоловіка-москаля... Де він? що з ним сталося?.. Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав... Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці – харчав, і стиха прошептала: "Господи! сохрани його й заступи!"
Прокинувся Чіпка – вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його... Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг – не в загороду, а прямісінько до Гальки... На третій день – знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала...
XVI
ТОВАРИСТВО
П'ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк – одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, – вже підтоптані парубки.
Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, – такий балакучий.
Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий – на селі перший співака.
Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.
Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня – пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.
Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший – від плуга, другий – від овець. Гірко . їм було розставатись з батьком, матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп'ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського... Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба... на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана – викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, – та не помогли ні сльози, ні викладки... Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею... та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці... А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один – коло скоту, другий – коло овець.
Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила в сім'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися... Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв, – бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім'ю з двору. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш – як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, – старого тоді вже не було на світі, – чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього – стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп'я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна... Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, – присікувався до хлопця, та бив зате, що той ніби покрав, тоді, як, роздивившись гаразд, – бдяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом... Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе... Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. "Коли не краду, то б'ють, – дума сам собі, – за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б'ють за те, що краду!". І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого вкрасти все, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені... Може, хто другий підкинув, щоб тільки його вибили, – виправлявся він. Тимошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він, став ще хижішим, ще запеклішим. У краде,бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись, він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе, та й сміється потайно...
Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають... Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона й у душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: "А може ж, воно й гріх так робити?.. Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страшно йому ставало й разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити прометеїв огонь у мученій душі, прихилився до скляного бога: привчився горілочку вживати... Помітили раз його п'яним, – вибили добре на конюшні, прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять...
На стані – вільніше трохи, ніж у горницях. Та – що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут – хоч і бачать панські коні, то нікому не скажуть... Передньої покинути не можна; а з стані – коли не вдень, то вночі вирвешся... Лушня встряв у шинки. Там він зазнався з Матнею і Пацюком. Ці – теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їх замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох... до горілки! Поробились вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами... У шинку побраталися з Лушнею. Побраталися – і таємна крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраденого стали їх товариською роботою...
Мучились-мучились пани з ними, та не діждавши й тих. двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!) – повиганяли їх з двору на всі чотири...
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища, – ні під собою, ні за собою, ні перед собою, – як вільна птиця в полі, як дикий звір у борі, – хлопці розбрелися по селу... Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі: в жидів дрова рубати, в людей молотити, віяти, косити... А як вечір настане, або свято, або зостався хто який день без роботи... Хоч під греблю!.. Ніде притулку немає, ніде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна – вулиця, друга – шинок... Тільки на вулиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити – собаки стягнуть; посеред вулиці – наїде хто, а хоч не наїде – волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний... Зостався – шинок... І за шию не ллє, й тепло, й людно... Є де, хоч не розкішно, спочити під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити... Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка – матір'ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одра-дою... Шинок ніколи не пустує: то той, то другий... І наші хлопці тамі, Як перепаде чарка горілки – за упокой раба божого, за здоров'я народженого, або й так по пригоді, то й добре! Веселий співа він, коли співають ті, що частують, а плаче, коли вони плачуть... Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей – їсти, аж шкура болить, випити – аж за серце ссе... не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге... як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки й втерлися його в товариство. Пили на його кошт; гуляли за ото добро; розказували йому своє бідолашне життя, ро свою гірку долю, привернули його жалісне, тепер рроюжене нещастям, серце – і потоваришували... Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють юді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висиплятись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, – та знову в шинок... Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того – лаяла, ганьбила; а далі – бігала в себе по вгороду, по вулиці та кричала-репетувала:
– Ой, лишенько! пропала ж я тепер... погине моя бідна голівонька... Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду...
Стрівають люди, жалкують, розпитують...
– Та як же?.. як же?.. – розказує кожному з плачем Мотря: – любий та милий був, а то ж зразу... на тобі, та цить! Не переживу ж я цього, не зможу – Свитку пропив, одежу всю – в одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває... Та й товариство підобрав під пару – волоцюг зо всього світа... Боже мій! що ж тепер робити мені, бідній?..
– Ви б його вмовляли; ви б його словами ганьбили, – [радили] люди Мотрі...
– Чи я ж не вмовляла, чи я не благала?!. – плаче Мотря. – Та я ж йому не словами, я йому сльозами виливаю... гіркими докорами очі вибиваю... Та що з того?.. Сказано: як об стіну горохом!..
– То ви б у волость... Хай його з тиждень подержать у холоджниій! Витверезвиться – опам'ятається, а то ради, – йому вже памороки забило...
Послухала Мотря людської в волость. Узяли Чіпку п'яного, силоміць посадили в чорну. Незчувся, як і заснув...
Надвечір оглянуться товариші – нема між ними Чіпки. Увечері пішли, та як чорна була лихенька вже, вони її продрали й випустили невольника.
Іде Чіпка додому... У голові – хміль; на серці – зло... А тут ще ззаду йде Лушня, примовляє:
– Яка вона тобі мати? жалітися на сина?! Хто назве її після сього матір'ю? Садовіть, мов, сина в чорну: через його мені життя немає!.. Де се воно таке на світі видано?!
Не йде Чіпка – летить додому; не лише – огнем паше і, як скажений бик, налітає на хату... Брязь! – одно вікно... Дзень! – друге... Посипалось трете... Грюк! ногою в двері... Полетіли й двері в сіни. Мотря з переляку залізла на печі аж у куток... Убіг Чіпка в хату, кричить:
– Де вона?.. де стара відьма?.. Чи не заміж, бува, забажала?.. Може, бахурів навести заманулося?.. То щоб син не перечив, – у чорну його!..
Уразили такі гадючі слова материне серце. Як підстрелена горлиця тіпається-б'ється, тихо туркоче й стогне: так мати затіпалась на печі в куточку, та стиха, гірко промовила до сина:
– Побійся, Чіпко, бога! Подумай, що це ти кажеш?! Мені світ не милий, мені... – Не доказала, залилася гіркими сльозами.
– А мені?.. Мені, ти думаєш, легко воно живеться?! У мене, може, серце від болю як не розірветься!.. якийсь ірод в йому, мов свердлом крутить... Так ще мені, – на?!.
– Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи воно тобі легшає? Слухай отих братчиків, що понаводив з собою, то вони тебе підведуть!.. вони будуть, поки в тебе буде; а як не стане, то де й дінуться...
– Не бреши, стара! – перебив її Петро Пацюк.
– Хай уже ти, молодший, будеш брехати, а мені, старій, не приходиться!..
– І що то воно за мати, коли йде на сина жалітися? – піддає Лушня огню Чіпці. – Хіба то є мати?! Який добрий чоловік скаже путнє слово про неї?!. Не те, щоб покрити сина... Чи бачила що, кажи: не бачила; чи чула, – не чула!.. Ні! вона зараз: ось, мов, який мій син... Беріть його, люди добрі, та садовіть у чорну!.. Яка ж вона мати?!.
– Бач, що кажуть люди?! – гука Чіпка. – Чуєш, що кажуть?!
– Люди?! – сумно, гірко, з плачем промовила Мотря, – та більше не змогла й слова вимовити: умиваючись сльозами, замовкла...
Довго ще Чіпка гукав, довго кричав, та, витягши з скрині материну нову білу свиту, майнув з товариством до Гальки.
Стояла вже пізня осіння пора. Холодний вітер вривався в побиті шибки й навпростець віяв у розчинені двері, що покинув за собою Чіпка. Мотрі зробилось холодно. Устала вона з печі, щоб хоч двері зачинити. Гляне – в хаті, як у пустці: стіл перекинутий, горшки побиті, скриня розчинена... Кинулась Мотря до скрині, – та й охолола... Там усе перевернено, перекидано, порито – і свити немає... Мотря так і впала на скриню!
– Боже ж мій, боже! скільки я літ працювала, скільки нічок недоспала, думок передумала, здоров'я вкоротила, поки сього добра наскладала!.. А тепер – рідна дитина все по шинках розносила!..
Сльози в три ручії ллються; жаль та досада давить одурене материне серце... Насилу підвелася з скрині.
– Боже! Великий заступниче! – замолилася, здіймаючи руки до бога: – єдина надія, єдина утіха, – та й та мене одурила... Побий же його свята твоя сила, де він ступнем ступить, куди він лицем повернеться, коли він так зневажив матір стару! Дай йому, господи, діждати такої шани та честі від своїх діток...
Та зв'язавши останнє своє збіжжячко в клуночок, перекинула через плече, перехрестилася – і пішла до сусіди, старої баби-пупорізки, що жила недалеко від їх дворища.
Немає тоді Чіпці впину, немає заборони, бо й у хаті нікого немає... Так, з побитими вікнами, стояла вона на край села пусткою. А Чіпка – одно ґуля, з шинку до шинку сновигає, та знай тягне з господи все, що тільки на очі навернеться. Пропив уже кобилу, корову, овець, свиню, навіть усю одежину. Зосталося тільки те, що на йому: латана свитка, драні штани, та одним одна сорочка – чорна, як у дьоготь вмочена. Босий, голий, без шапки, ходить він по селу від шинку до шинку, день у день, ніч у ніч; а перед світом, як домовик, іде в свою пустку... Нічого нема!.. Тільки й зосталося, що в току .стіжки недомолоченого хліба...
– Нащо-то в тебе хліб гниє в стіжках? – раз питає його Лушня. – Продай його жидам: усе ж гроші! А то так і пропаде...
– А справді, – промовив Чіпка.
На другий день кинулись хлопці вишукувати купця. Чіпка шукав свого чоловіка, та не знайшов. Лушня з Пацюком метнулись по жидах. Найшли купця швидко й повели на вгород, де ходив Чіпка коло стіжків.
– Чіпко! – гукнув Лушня ще за двором: – купця ведемо.
– Жида?
– Егеж.
– Жидові не продам!
– Тю-тю... Чому? Який чорт не купив, то купив, аби гроші дав.
– Оже, я жидові не продам...
– А почому, Овраме, за копу даси? – не слухає Лушня, торгується.
Жид пішов навкруги стіжків обдивлятись. Висмикує колоски зсередини, виминає на долоні, роздивляється.
– А поцому буде? – питає тоді.
– По карбованцю даси? – каже Лушня. Чіпка стояв одстбронь коло одного стіжка, та в землю дивився, міркував щось.
– Ой, вей! за цей гній? – скрикнув жид.
– А почому ж ти думав?
– По копі с сагом... більсе не мозна дати...
– Іди ти к бісовому батьковії – одрубав Чіпка та й пішов сам до хати.
Лушня та Пацюк зосталися на току з жидом.
– Ні, Овраме, – каже Лушня: – за таку ціну ти ніде не купиш.
– Це не такий хліб, Овраме, як ти думаєш, – увернув Пацюк: – це хліб хазяйський. Ми це знаємо. Ми знаємо, як він сіявся, як і складався... Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі – як порох сухе... Ось дивись! – та й висмикнув зсередини стога жменю жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.
– Ось на, подивись – яке жито!
Жид хоч сам уже виминав колоски й роздивився певно добре, що то за жито, а проте ще взяв колосок у жменю, вимняв, і розглядав зерно. Лице його нічого не виказало – ні похвали, ні огуди; тільки ледве примітні іскорки зажевріли на одну хвилину в його чорних очах, та й ті потухли... Він почухав бороду.
– Не скупись, Овраме, – пристає Лушня: –ми тобі його й вимолотимо, до розуму доведемо.
– Ну, сцо з, не скупися? За вісцо його більсе давати?!
– Як, за віщо? за хліб! Глянь: як одно тобі зерно! Чисте, повне... немолоте б їв! – Лушня справді взяв кілька зерен у рот і жував.
– Та сцо з, по карбованцю?!..
– Та ні, не по карбованцю, – одказує Лушня: – він дешевше віддасть.
– Де з хазяїн? Цому він не йде торгуватись?
– Він у хату пішов... мабуть, води напитись... Побіжи лишень, Петре, та кликни!
– Чіпко! Чіпко-о! – гукнув Пацюк, до хати йдучи.
– Чого? – подає голос Чіпка з хати.
– Іди ж кінчать, чи що.
– Я сказав: жидові не продам.
– Чому?
Чіпка не обзивався. Пацюк підождав трохи, Чіпка не виходив з хати.
– Ідіть сюди, до хати! – гукнув Пацюк на Лушню з жидом.
Ті рушили, ведучи все-таки розмову про жито.
– Ні, ти, Овраме, не скупися, – каже Лушня. – Хліб, я тобі скажу, такий, що, от ми скільки молотили, а не бачили такого на селі!
– Та сцо хліб? Хліб – як скрізь хліб.
– Та ні! То не з тієї землі. Це тобі хліб з цілини, та ще такої цілини, що років з десять ні рала, ні плуга не бачила... Це з ситої землі хліб, – розпинався Лушня.
Тут вони саме дійшли до хати.
Чіпка сидів собі в хаті, мовчки, наче зажурився. Як ще не приходили товариші з жидом, він обдивлявся тяжкою працею наскладані стіжки. Чорні зокола, вони уразили його серце, перемчали його думки в той недавній час, коли він, ще весною, назирав оцей самий хліб зеленим, як рута, буйним, як дерево, коли зустрівся з Галею, – балакав, жартував з нею... Коли він жав його, рано встаючи, пізно лягаючи; в'язав у снопи, складав у копи, возив, складав на току, почуваючи себе хазяїном, голублячи в серці надію вдвох се добро поживати... Тепер та надія почорніла, як і його колись зелене та золоте жито... Брови в його насупились; коло серця, мов чорна гадина, обвився жаль...
"Hi, не продам! хай краще зогниє на моїх очах... а не продам!" – думав він.
На той час Лушня з жидом напрямились у хату. Чіпка вискочив на поріг, та – як одрубав – грізно промовив:
– Нащо ви його ведете сюди? Хліба я не продам! Усі здивувалися, аж поторопіли.
– То коли не продаси, – загвалтував жид, – насцо з було мене водити? Мені ніколи, в мене сце он скільки діла, а вони водять!.. – Та й побіг з двору.
Чіпка заховався знову в хату; Лушня й Пацюк, похнюпивши голови, за ним увійшли.
– Чи ти не здурів. Чіпко? – трохи перегодя питає Лушня. – Такого дорогого купця та відіслати... Кому ж ти хліб збудеш?
– Я сказав, що не продаю!
– А що ж? Хіба краще, як він у тебе зогниє?.. Га?.. Лежить собака на сіні...
Чіпка грізно зиркнув на його... Лушня затих. На той час у хату вскочив Матня.
– Га-га, братця! Є! гуляй! – кричав він, держачи обома руками пляшку з горілкою.
– Де ти запопав? – зрадів Пацюк.
– Знайшов, братця!
– Де?
– У шинку...
– Як же ти?
– А так... – Матня показав руками, як він схопив пляшку.
Розмова повернула на інший шлях.
– Та як же ти – чи украв, чи одняв? – допитувався Пацюк.
– Не питай, як, а питай – чи добра! – каже Матня, частуючи Пацюка.
Той похвалив. Матня до Чіпки.
– Ось на, братику, покуштуй! Ось – на! Сказано:
губи злипаються, така добра!
Чіпка випив. Випив і Лушня. Горілка розв'язала язики, почались кази та перекази...
Лушня знову пристає до Чіпки: чом та й чом хліба не продає?
– Не продам я жидові, – одказує Чіпка.
– Та кому ж ти продаси його?
– Нікому!
– А шкода! Зогнив – так ні за дапову душу... й чарки горілки не вип'ємо! Продай, кажу. Продай, брате! Ти знаєш, як загуляємо?
– Не хочеться, братця! Коли б ти знав, Тимофію, як не хочеться!.. – верзе Чіпка вже напідпитку.
– А нащо ж воно?.. Одно ж – зогниє!..
– Ну, так стійте: піду завтра до Грицька... Коли йому не продам, то хоч так віддам...
– Тю-тю! То ти краще мені так віддай, – каже Лушня. – Я знаю, як поверну. А Грицько – що? Звісно – багатир: візьме собі, поживе й спасибі не скаже...
– Другому нікому не продам... не годиться! Далеко за північ товариство підбивало Чіпку кому продати хліб – то продати, а даром Грицькові не давати. Чіпка не згоджувався.
– Яз ним товаришував; я з ним ще малими хлопцями вкупі овець пасли... Хай йому на нове хазяйство. Нехай хоч він чесно поживе мою працю, коли так судилося!
XVII
СПОВІДЬ І ПОКУТА
На другий день, рано-вранці, Чіпка пішов до Грицька. Нова хата, біла, чепурна, привітно виглядала з-за обголених лихою осінньою негодою груш та рядка прутнястих верб. Двір був просторий, чистий, оплетений; ззаду, на току, стояли ожереди соломи; з лівого боку чорніли грядки та невеличкий молодий вишник; з правого – хлівець, загорода та погріб. Коло воріт, над перелазом, білів новою цямриною колодязь, виглядав на шлях новим високим журавлем...
Чіпка вступив у двір. Велика, чорна, кудлата собака кинулась на його з-під загороди. Чіпка подався назад до ліси, став випручувати хворостину. На собачу брехню вибігла з хати молода, як дівчина, молодиця – низенька, чепурненька, та й почала гукати на собаку. Собака одбіг на вгород та скавучав. Чіпка підійшов до молодиці, привітався.
– Добрий день!
– Здорові були.
– Що, Грицько дома?..
– Ні, нема...
– А де ж?
– У пивниці.
– І давно там став?
– Hi, недавно... На тім, бачся, тижні... Ні, аж на третім... приїхав жид та й найняв.
– А коли він дома буває?
– У п'ятницю на ніч завжди буває... А це щось за знак – учора не було. Сьогодні повинен бути. А він вам нащо?
– Та треба... Хочу йому хліб продати.
– Не знаю, – каже вона, задумавшись. – Надійдіть трохи пізніше, туди к обіду, може, він звернеться...
– Добре... Прощавайте!
– Ідіть здорові.
Чіпка пішов шляхом додому; молодиця – в хату.
Грицька справді не було дома. Восени, упоравшись з хлібом, він порадився з Христею, та й став до пивниці. Оже тепер уже він робив без того запалу, з яким кидався до діла торік. Він тепер уже свого доскочив. Чого ж йому з шкури вилазити. А коли жид дає добру плату, то щоб сидячого татари не взяли та на печі не лежать, – чому той тиждень і не проробити, повагом та роздумуючи, та розглядаючи на всі боки?!
Не минуло й години, як Чіпка пішов, Грицько приїхав.
– Чому це тебе вчора на ніч не було? – стріла його Христя.
– Та тут таке трапилось: не мені б казати, не тобі слухати! – одмовля Грицько.
– Що ж там таке? лихе що?
– Та щоб дуже лихе, то, дяка богові – ні!.. Та й доброго мало...
– Та що ж там справді таке? Кажи швидше! – пристає злякана Христя.
– Жида Оврама обікрадено... То це нас держали аж до сьогодні.
– Я думала, що там?!! Хто ж його обікрав?
– Бог його знає... Якісь, каже, замурдовані люди... Понадівали машкари, пов'язали гаразденько всіх, та й забрали, що знайшли.
– Що ж воно за люди?
– Він одгадує на москалів, бо по-московській балакали... А шкода, коли хоч, Оврама!
– От, велика шкода – жида! Однак з нас надрав...
– Ні, Христе: жид жидові не рівня. Другий жид, то таки насправжки жидюга, а Оврам, я тобі скажу, добрий чоловік, хоч і жид... Нічого бога гнівити: він тобі й запоможе, коли там подушне, нужда яка... Звісно, своє візьме – не грошима, так роботою... І тепер у його на пивниці трохи не всі – за одробіток... Добрий жид. Усі його тамтешні люди шкодують...
– Усі вони добрі, як сплять; а тільки розплющить очі, то так і норовить, як би в тебе що видурити, як би тебе так заборсати, щоб з його лап не вирвався... Дасть карбованця, двох, а одроби йому на десять. Всі вони одним миром мазані! Бач! А я тобі й забула хвалитись: до тебе Чіпка приходив.
– Який Чіпка?
– А той... що, як навіжений, ганяє по селу...
– Ага!.. Чого ж це?
– Та каже: чи не купив би ти хліба?
– Якого хліба? – пита, роздумуючись, Грицько.
– Не знаю... Каже – хліб продати... А я стою собі та думаю: який це він хліб продає, й навіщо тобі хліб купувати, коли, спасибі богу, й свій ще потроху тягнеться...
– Що ж ти йому одказала?
– Що ж я йому одказала? Сказала, щоб зайшов пізніше, як ти дома будеш...
– Ну, а він тобі – що?
– Каже: зайду, – та й пішов з двору.
– Гм, – мугикнув Грицько. – От, дивіться, коли не здурів парубок... З круту спився!
Розмова про Чіпку на цім обірвалася. Грицько став розпитувати, чи все гаразд у господі, що робила Христя, чи здужала, чи ні?.. Христя одказувала і собі розпитувала Грицька: що їм казали, про віщо розпитували, як задержали? Перегодя трохи, Христя питає чоловіка:
– Чи не час уже обідати? Ти з дороги – виморився, виголодався... пообідаєш, спочинеш...
– Та таки й справді виголодався. Хліба нестало, випросив був краець у чоловіка, та перехопив трохи... А тепер – немовби й теє...
Собача брехня перервала їх річ. Христя глянула в вікно.
– От і Чіпка йде...
Грицько собі глянув.
– Та й обірваний та обшматований який, господи!
– Може б, сказати, що тебе нема дома, поки пообідаємо? – дивлячись на Грицька, питає Христя.
– Ні, хай... чоловікові втрете не забиватись... Ти знаєш: ми з ним колись товаришували, як ще вдвох вівці пасли. Чудний трохи... а добрий був друзяка... А тепер, глянь: що з ним сталося?!.
Чіпка скрипнув дверима, увійшов у сіни; собака аж за одвірки гризе, так валує. Христя одчинила хатні двері.
– Та й собака ж у вас! – обізвався до неї Чіпка. – З порожніми руками не сікайся!.. Здорові були!
– Здорові... Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить, що як хто другий, то й не закрутить...
Христя кинулась до надвірних дверей, одчинила їх, гукнула на собаку, потім зачинила й закрутила заверткою.
– Що, Грицько вернувся? – питає Чіпка, дожидаючи, поки Христя поралась біля дверей.
– Вернувся. Чому ж ви не йдете в хату? Ідіть! Чіпка несміливо вступив у хату та й став коло порога.
Йому якось і соромно стало, і страшно... Грицько привітався перший.
– Здоров, Чіпко!
– Здоров, Грицьку! Здоров, брате!.. Чи бач, як ти перемінився!.. Як одружився, j'o й не пізнати тебе!
– Чим же я перемінився?
– Усім... заріс, постарів...
– От, ще вигадайте! – защебетала Христя. – Де ж таки він старий?.. То він не поголився... то так воно здається...
– А може... Та ні: я таки тебе, Грецьку, молодшим бачив...
– Це .так мене зостарила молода жінка, – сміється Грицько.
– Тільки б і старості... – усміхаючись, каже Чіпка.
– Та й ти. Чіпко, перемінився... на себе не схожий... Чого це ти так занепав?
– Лихо, брате!.. – зітхнувши, одказав Чіпка й сів поруч з Грицьком коло столу. – Кого те лихо до добра доведе?
– Що ж тобі за лихо таке?..
– Багато, Грицьку, розказувати... – ще раз зітхнувши, одмовив Чіпка й скорим поглядом окинув хату.
Простора хатина, чепурно вибілена, тепла та ясна, тиха та щасна, війнула на його якимсь теплим духом... Йому так стало легко, мов стіни до його лиха прихилялися... На серці в його стало так люб'язно; думки його повернулися назад – і перенесли його разом на степ; намалювали йому старою неміччю скаліченого діда Уласа, швидкого Грицька, що на барані їздив; кинули його на верби горобенят драти... Жив-жив!.. Жив-жив!.. – наче хто молотками, гамселив цими словами у виски йому... Він болісно всміхнувся... Глянув на Христю... І понесли його думки на поле, між зелені жита, де він перше зустрівся з Галею... Жаль йому стало свого бувалого життя, котре пестило його надії; йому заманулося кому-небудь їх одкрити, з ким поділитися... На очі наверталися – чув він – сльози; він боявся, щоб не бризнули, – та водив очима то на Грицька, то на Христю... І здалися вони йому такими щасливими, такими добрими, привітними, що він незчувся, де дівся його страх перед ними, сором за своє безпуття... Йому забажалося щиро, від серця, побалакати з ними, як з рідними. Звісивши на груди голову, в землю потупивши очі, він став навертати на себе розмову.
– Багато, кажу, – почав він, – розказувати... і за день усього не перекажеш... Лихо, сказано, як до кого причепиться, – не одскіпаєшся!..
– Хто ж винуватий у вашому лихові? – обізвалася, глядя на його Христя. – Мабуть,чи не самі найбільше?..
Докір цей хоч і вколов з першого разу Чіпку, оже він ні зморшкою, ні поглядом не виявив того. Йому аж подобалось питання, так прямо вимовлене жіночими устами.
– Та трохи й сам винен, – одмовив він, задумуючись. – А то-таки й люди...
– Чим же люди винні? – сповідає Христя. Чіпка поворухнувся. Видко, він не ждав такої сповіді. Помовчав трохи, та все вниз дивився, ніби роздумував: чи казати, чи ні? А далі туго, немов слова до язика поприлипали, а він їх одривав з великим болем, промовив:
– Неправдою своєю!..
Грицько побачив, з яким болем та жалем промовив Чіпка оці два слова, скинув очима на Христю:
– Ось годі тобі базікати! – обізвався до неї: – готуй лиш краще обідати, та пообідаємо всі разом. Ти, Чіпко, ще не обідав?
– Та я вже, бог його знає, коли й страву бачив, – з жалем признався Чіпка.
Мова його вразила жалощами Грицька й Христю, та й з себе він був такий якийсь, що, хоч-не-хоч, пожалієш... Грицько мерщій посунувся за стіл, на п6-куття, та запрохував Чіпку сунутись ближче до його. Христя метнулась до хліба, до мисок, до печі. Швиденько насипала борщу у миску, поставила серед столу; достала ложки з мисника, порозкладала перед кожним, – та вже мала була сама сідати на ослоні до столу, –як Грицько промовив:
– Чи це б то так на суху й сідати?.. Воно, мабуть, жінко, в нас у хижці й горілка є... Ми так давно бачились з Чіпкою, що годилось би й випити. Ось давай лиш по чарупині... Та мене, правду кажучи, наче щось ломить, тре... Чи не покине, бува?
Христя вийшла до хижі, незабаром унесла пляшку з горілкою, поставила на столі, й сама сіла.
– Наливай, жінко!
Христя налила. Грицько взяв чарку в руку та, обертаючись до Чіпки, промовив:
– Пошли ж нам, боже, всього, чого ми тільки бажаємо!
– Дай, боже! – одказує Чіпка.
Потім Христя знову налила чарку, а Грицько підсунув її до Чіпки. Випив і Чіпка. Тоді вже сам Грицько налив півчарки, посунув до Христі, примовляючи:
– Випий же й ти, жінко!
Христя взяла чарку в руки, пригубила, кивнула головою – й почала їсти борщ.
Принялись до борщу й чоловіки. Чіпці здалося, що він зроду не пив такої доброї горілки, не їв такого смачного борщу. Поїли борщ, Христя достала локшину на молоці... Чіпка, як три дні не їв... Усе йому здавалося таким добрим, смачним; самі хазяїни – такими щирими, привітними людьми, що він аж повеселішав трохи... З лиця спала в його тума; на лобі розправились зморшки, що як ті хвилі то набігали, то збігали; він радісно засвітив своїми розумними, темними очима й став сповідатись...
– Так ви, пані-матко, – обернувся він а словом до Христі, – хочете знати: чим люди винні в моїм безголов'ї? Усім винні! Од самого малого, непримітного, до самого великого, найбільшого... Ви тільки погляньте: як вони між собою живуть? Чи так, як люди, як брати, як бог приказав жити?.. Егеж! Вони б мали – один одного в ложці води втопили, з лиця землі змели!..
Грицько всміхнувся...
– Ну, що тобі до того, Чіпко? скажи мені, бога ради?.. Адже тобі від того ні знобить, ні гріє...
– Як, не знобить? А правда де? Де та правда, по котрій нам велено жити? де вона ділася? хто її вкрав у нас? – гарячився Чіпка. – Куди вона забігла?.. га?
– А нема правди, – одказав Грицько, – то живи так, як і всі живуть...
– А як не дають жити? Що тоді?
–– То все мана тільки!
– Ой, Грицьку! ой, братіку! не кажи так... важко мені, пече мене таке слово...
– Не знать, що вигадуєш, Чіпко! не знать, об чому турбуєшся?.. Не такий тепер вік настав, не такі люди народилися...
– Що ж мені робити, коли я не можу з ними ужитися? Чим же я винуватий?.. Я ще й так терплю... Ти тільки послухай, яка в людей правда. Ти знав мою землю?
– Знав...
– Ти чув, що її одібрали в мене... знаєш?.. ту саму землю, про яку сама громада сказала: це твоя земля, Чіпко, володій нею! А тепер знайшлися такі митці, що й громадську волю поламали... Узяли, та й одсудили мою землю бог його знає й кому, бог знав нащо... На те, мабуть, щоб перевів її на гроші та й повіявся туди, звідкіля й привіявся... І як, спитаєш, він одібрав ту землю?.. Підсипав судовикам... от і рішенець: не твоя земля. Чіпкої То була твоя, а тепер – не твоя!..
– Чому ж ти не сходив у суд до Чижика? – пита Грицько. – Він, кажуть, іноді помага.
– Ходив. Поміг... Як п'ятдесят карбованців, то й поможу!
– Що ж ти?
– Де ж я візьму їх?.. Отака-то в світі правда! Один прийшов, підсипав – і одсудив; а дай ти п'ятдесят карбованців – тобі одсудять... А якби була правда, то цього б не було... земля б зосталася в мене. А коли б земля була в мене, я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите... Хіба я не знаю, хіба я не чую, що про мене кажуть, думають?.. Знаю... добре знаю!.. Та хай кажуть, хай думають... кожному вільно, що хоче казати й думати!.. Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває... На те в них кебети катма... не дано їм!.. От, і волоцюга я, й п'яниця, й гультіпака... А я – може, кращий від них... та лиха доля моя!.. Кажу вам, багато казати, а трохи слухати... Хай я гульвіса, бо мої руки до роботи не здіймаються; хай я п'яниця, бо в горілці тільки мені й душу одвести... На чому я її одведу, скажіть ви мені?..
Річ Чіпчина, як вода, ринула.
Грицько аг Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко...
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
– Знаєш що, Грицьку?
– А що?
– Чого це я до тебе прийшов?
– Скажи.
– Прийшов... чи не купив би ти в мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться... Купи ти, брате!
– Навіщо він мені здався. Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу – буде з мене...
– А може, в Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили, – якось любенько примовилась Христя.
– Та й грошей у мене тепер катма, – бідкається Грицько.
– То віддаси, коли будуть, – на те йому Чіпка. – Не хочеться мені своєї праці в жидівські руки попускати... Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене... А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш...
– Ні, Чіпко, не куплю: не треба мені! Чіпка задумався; • очі потускніли;, він потупив їх униз... Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили – і він, наче зрадівши, твердо промовив :
– Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
– Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд... У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
– То пропаде ж, Грицьку! проп'ю... Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю... Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю... Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив... Ви мене привітали, як рідні; моє серце, мою душу одігріли... Візьми, Грицьку, прошу я тебе...
– Про мене... – одказав, мов нехотя, Грицько. – Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її так зневажив... у чужих людей хліб заробляє, сердешна...
– Мати... мати,.. – забубонів Чіпка й насупив брови. – За матір не кажи... Хто його знає, хто з нас більш винуватий...
Грицьків докір дуже вразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
– Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? – спитав уже з-за дверей.
– Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, – коли справа справна-Чіпка пішов. Грицько, підославши свитку в голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала; сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки –чутно було, як веретено сюрчало, та коли-не-коли Христя легенько зітхала... Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю... Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня... Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка – не такий... Не гультіпака – лихий чоловік; гультіпака – зло людське, неправда людська! – казало їй серце... У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша... А що він п'є?.. То його лихо п'є... недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри – перші вороги між собою...
– А правду казав Чіпка, – промовила вона вго-– аж Грицько від дрімоти прокинувся.
– Яку правду? – позіхнувши, питає він. Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
– Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає...
– Як же не діймати, коли воно так і є?..
– Як так?
– А так! От хоч би й я... Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, а не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала...
– Своя сорочка ближче до тіла...
– Ото ж то й є... Усе – коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних – ні гадки!.. Хай сироти гинуть...
– Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? – запитав Грицько.
Христю – як хто голкою укольнув... Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька...
– Невже ж би й ти так зробив? – не спускаючи очей з його, вона прямо запитала.
Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
– То що ж, що я б не зробив? – другі б зробилиі Та чого це ти так прискіпалась до мене? – перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю, та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда,сумна та, скривившись, дивилася прямо йому в вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка в одній руці, а починок у другій – зако-ліли... По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила...
Грицько помітив; серце в його якось болісно тьохнуло...
– Христе! – гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати...
– Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, в Чіп-чині голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заревом...
– Ох... як ти мене злякав, хай йому цур!.. – переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця вже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав... Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягши люльку, довго він довбався в ній протичкою, потягаючись та позіхаючи; потім вибивав об лаву згар...
– Піти лишень покурити, – мнучи тютюн у жмені й держачи в зубах люльку, каже він, – та подивитися на віз... чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу...
Грицько пішов з хати. Христя [зосталась] сама. Вона аж плечима здвигнула.
– Що це справді зі мною сталося?! – сама себе запитала, та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату... У голосі її почулися сльози, журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою – нитку за ниткою...
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару, – та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмазана хата з побитими вікнами, – неприязно кинулись у вічі й образили Грицькову хазяйливу натуру... Він з докором і разом з жалем дивився на Чіпчине добро...
– Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сього?! А все – своя воля...
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік, – нігде нікого не видно, тільки стіжки чорніли в току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка – четвертий.
– Чіпко! Чіпко! – гукнув Грицько.
– А хто там? – перший прокинувшись, питає Лушня.
– Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
– Нащо тобі? – пита, потягаючись, Лушня.
– Та я до його за хлібом приїхав.
Лушня штовхнув ногою Чіпку.
– Чіпко!
– Чого?
– Чоловік за хлібом приїхав.
– Ага-а, – промовив Чіпка й хутко скочив на ноги. – Здоров, Грицьку!
– Здоров... То це ти так кочуєш?!
– Отак, як бач!
– Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
– Доброго молодця кров гріє, – одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
– Уставайте, братця, грошей лічити!
– Яких грошей?
– Чіпка продав хліб.
– Кому продав?
– Чупруненкові Грицькові...
– А дорого?
– Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
– Я, мабуть, недоспав, – каже Матня, – бо голова щось болить. – І знову ліг.
– Тим тебе й обдуло, як бокла, – докоряв Лушня. На той час Чіпка увійшов у хату.
– Ходімо, братця, поможемо чоловікові хліба набирати, – каже до товаришів.
– Ходімо. Чув, Якиме? Вставай, та ходім! – гукнув Лушня. – Зате ввечері – он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі – й він, нехотя, встав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили обидва вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по-хазяйськи. Поїхав Грицько.
– А за що продав. Чіпко? – питає Лушня.
– Ні за що.
– Як ні за що? – усі разом скрикнули.
– Так... подарував...
Товариство замовкло, посхиляло голови.
– Оттуди к лихій годині! – сумно промовив перший Лушня.
– А жид, бач, купував – не продав, – й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
– Бо жид! – гостро одрубав Чіпка.
– От тобі й раз! от і погуляємо... чортового батька!.. – чухаючи потилицю, блеє Матня. – Краще б було мене не будити, хлопці... А то – тільки сон перервали...
– Жид – та давав по трояку од копи, – знову Лушня, – а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Оттаке!
– Таке, як бач! – коле Пацюк.
– А-а-а... – позіха, потягаючись, Матня: – і навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду...
– Ви на мене, братця, як я бачу, гніваєтесь, – сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів. – Так треба було... От вам і все! жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві – так віддав...
– А ми ж у тебе що, – каже Лушня, попустивши поводи серцеві... – Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали...
– Жидові!
– Та там би побачили – кому...
– Чоловік, – тягне Чіпка далі, – чесно поживе, добрим словом згадає... А жид – що?
– А тепло ж буде від того доброго слова? – щипає Пацюк.
– Тепло! – вже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: – Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму...
– Оттуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли... – одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
– Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! – дошкуля Лушня.
– Якого?
– Такого, як ти зробив... Пропало добро!.. Усі поприсідали на току, та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стіг, – та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях – чи не їде Грицько. Аж ось Грицько вже справився: приїхав удруге.
– Отак-то ти нас обвів, дядьку? – обізвавсь до його Лушня.
– Як?
– На дурницю, кажеш, хліб возиш?
– На дурницю? Гм... Дарованому коневі в зуби не дивляться...
– То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи, – шуткув Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав...
– Годі, братця, не знать що торочити, – обернувся він до товариства: – нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!..
– Нехай же сам і забира, коли поцінно купив, – каже з докором Лушня.
– Тимофію! – грізно глянувши, гукнув Чіпка. – Або до роботи, або з дворуї Я прохати не стану...
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло... Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
– Дядьку!
– Агов?
– Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що... Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.
– Що ж я вам перекину?
– Та хоч карбованців п'ять...
– А де ж ті п'ять карбованців – на смітнику знайдеш?
– А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде...
Грицько мовчав.
– Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував – його воля...
– Добре... Нехай же, я втретє вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас – помогти молотити.
– Молотити? – весело скрикнув Лушня. – Добре!
Що там нам його молотити? Аби господь дав годинку, то ми його вчотирьох за день зоб'ємо!
– То я ще й могоричу поставлю, – домовляв Грицько.
– Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом, та збирався вже заснути.
– Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом, – одмовив Матня.
– Не бійсь! не візьме лиха година бока, хіба, може, від горілки прогниє, – каже Пацюк.
– Од тієї, що за хліб вип'ємо?
– Може, й од тієї! – вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
– Погуляємо? – запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: егеж, мов!
– А скільки? – пита Матня.
– Три карбованці.
– Мало, – каже Пацюк.
– З червивої собаки що урвати, то урвати – хоч клочок шерсті! – утішив Лушня.
Вернувся Грицько втрете, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:
– Ну тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу!
– Та ходімо вже: забіжимо до Тальки, вип'ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим, та й повіз собі хліб додому, розігрітий – не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч...
XVIII
ПЕРШИЙ СТУПІНЬ
Мотря зовсім оселилася в "довгоп'ятої баби". Брала людям прясти то кужіль, то вовну, та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на сер ці, як подумав, що на старості літ прийшлося наймичкувати в людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна... А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати... Ще день сяким-таким боком перебуде; а настане ніч – думки, як за подушне, оступлять... Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки... кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла – рано вставала, пізно лягала... Не задля кого ж? задля його... А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами... Стає руба шматок хліба в горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря всю подушку, як здумає вночі... "Краще б я тебе, сину, не зродила, або, зродивши, взяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем... Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!."
– І чого ти так убиваєшся, Мотре? – вговорює її баба. – Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні... немов дідько носив його по чужих городах – без шапки, босий, в одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки... Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі в дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город... Діти в крик; він – за ними... Ухопив маленьку дівчинку Парасю, четвертий годок пішов – та й несе... Навіщо вже він її взяв? Один бог відає... Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися... Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі... Минула вже Остапійчину хату. Коли чую, хтось біжить за мною та гукає: "бабо, бабо-о!" Оглянуся – аж сама Остапійчиха Химка... лиця на їй немає! – "Чого се ти, галочко?" – питаю. Вона в плач, та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться в хату та поможіть моїй Парасочці!". Що ж там з нею? "Та, боже мій! – з плачем каже: – отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав... Біг через –двір, та й ухопив на руки... чи занести куди хотів, чи що... Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?.." Я послухала, пішла. Уходжу, – коли дитина лежить на полу, та так в'ється, так б'ється, та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець... Перехрестила я його, пошептала, одійшло трохи... Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов – так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.
– Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина в оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надії покладала... А тепер – самій прийшлося по чужих людях хилятися... Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однієї смерті молю! Нашли її швидше... Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима, хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули...
– І-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай, що хочуть, те й говорять... Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами...
А Чіпка – наче таке собі діло вигадав – кожнісінький день гуля та й гуля... Зовсім пустився берега... Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті – нічого... Аж задувся від гульні та недоспаних ночей...
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч – без грошей жидівка і осьмушки не дає. "Давай гроші!" та й усе.
"Гроші", – дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило. "Гроші... Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так... оддав би й землю, й усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки, так би все й уродилося... і вона моя! А то..."
І звернули його думки в бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте... А тут і вона знялася перепелкою з-за високого жита... Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце... Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, – як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима... Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, в смітті, в багнюці, валяється – обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який... А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?!. Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана... А вже холоди заходять; мороз у хату преться... І холодно, й голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце...
– О-о-о... я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?!. – Він зо зла вп'явся руками в свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі... Він прикусив зубами губи, аж кров виступила...
Осіннє сонце сідало в хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров, червонів захід сонця й заглядав своїми червоними очима крізь побиті шибки в Чіпчину хату... Чіпка качався на соломі по долівці.
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глянув Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк та Матня стоять у порога та тільки дивуються.
– Чіпко! – гукнув Лушня. – Чи ти, бува, не збожеволів? Якого ти бісового батька качаєшся та рвеш на волові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку.
– Братику! – мовить, як дитина, – хоч чарочку... ч капельку, бо пропаду! Пече мене... давить... пити мені... пити!
– На та пий, дурню! – гукає Лушня, подаючи йому пляшку горілки, в кварту міри.
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. Приложив він її до своїх попалених смагою, замазаних кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив, та й собі затрусився... Кинувся на Чіпку, та ну однімати.
– Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку... Чіпка не пускає та молить:
– Ще братику! ще... ще... хоч трошечки... Хоч капельку!.. душу проквасити...
– Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!.. Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла... Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її до капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не од дихаючи; чи півкварти, кварту, – він тяг, поки хватало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина...
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню, та насилу одняли, трохи пляшки не розбили... Зчинився регіт, крик... Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, й усе робила темним... А вони, в темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться-Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
– До шинку, братця! до жида!
– Шкода до жида... Жид не повірить! – на те йому Лушня.
– Як, свиняче ухо, не повірить? Як я йому всю свою худобу пропив, то й нічого?! А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
– Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! – глухо, з протягом каже Пацюк... – Уже краще підняти, де легко лежить...
– Украсти? – грізно запитав Чіпка й скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався в них: чи вкрасти можна?
Лушня не загаївся.
– Атож! – одказує. – Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками добути та погрітися...
– Та й справді, що погрітись, – підхопив Матня, – а то опухнеш з холоду...
Чіпка стояв, як зачумлений... Думки його ходором заходили. "Украсти?.. – думав він. – Добре діло вкрасти... Прийшов, узяв чуже – і є в тебе... Чого ще?.. Одно тільки... Там оглянуться, кинуться шукати злодія... проклинатимуть... От і в мене землю вкрали... вкрали моє щастя, мою долю... щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. О-х!.. Прокляті!.." – Та як гуконе на всю хату:
– Гайда, братця! разом погуляємо... Може, жидюга повірить, а може, знайдеться добрий чоловік, почастує... У-ух!.. тяжко мені... гулять хочеться... хочеться битись, боротись... гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону – на всі боки... Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не достав Чіпка.
– Та ну тебе к нечистій матері!.. – скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка... – Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..
– Бережись, – кричить Чіпка, – укладу! Як муху роздавлю... – Та, повертаючись на одній нозі, – одно руками махає, як вітряк крилами...
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек, – насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер – і розіслався по глухому подвір'ю...
Розбуджені собаки стали валувати...
– Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? – як стих трохи регіт, питає Лушня. – Ходім уже куди-небудь, чи що?
– Егеж, еге! – одказали Пацюк з Матнею разом.
– А знаєш, Тимофію, куди ходім? – перегодя трохи, веде річ Пацюк. – До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще в дворі були... Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взиму... повні...
– Гляди лиш, щоб на бантині не завис! – призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.
– Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю, – одмовля той.
– Там комори лихенькі, – крізь зуби процідив Лушня: – За ніч можна полагодить...
– Може, на яку кварту перепаде від жида, – кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав... Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. "А справді" – дума Чіпка... – Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки... Злодюга, скажуть... Господи! де ж тая правда?.."
– Чіпко? – знову обізвався Лушня.
– Чого?
– Ходім.
– Куди?
– До пана.
– Чого?
– У гості.
– Добре...
Надворі стояла темна ніч; густі хмари замазали небо – ні місяця не видко, ні зорі не блищать... Темний морок спустився на землю – і тут нічого не видно, хоч стрель у вічі... Кругом така тиша, як у вусі: ні людина не загомонить, ні собака не гавкне... хіба тільки трісне суха дровинячка під важкими ступнями товариства.
Пройшли вони улицю, другу; посеред села, на третій, одрізнився від них Лушня.
– Стійте тут! – промовив тихо.
Усі стали. Один Чіпка без тямку поволік ноги далі. Лушня прямо підійшов до хати. То був жидівський шинок. Видно, жиди уже спали, бо ніде не блищало світло. Лушня постукав у вікно.
– Гершку! Гершку! відчини!..
– А хто там такий? – хтось обізвався з хати.
– Свої... відчини!
– Які свої такої пори? цого тобі треба? – уже гаразд чутно було жидівський голос.
– Хоч пшениці купити?
– Якої пасниці? – швидко одказав Гершко й одсунув кватирку. Під вікно підступили Пацюк з Матнею.
– Хто з ви? звідкіля псиниця? – питає жид, побачивши коло вікна: три чоловіки стоїть.
–Та звідкіля б не була, – нащо тобі? Ти кажи що даси за мішок?
– А-а-а... це ти, Тимофію! Іди з у хату. А то сце хто з тобою?
– Свої.
– Ну, то й ідіть у хату, – тут побалакаємо. Лушня оглянувся, – не видно Чіпки.
– А де ж Чіпка? – питає.
– Он, як марюка, пішов, – каже Матня, показуючи на темну пляму, що чорніла-колихалася в темряві.
– Біжи, Петре, поклич! – порядкує Лушня.
Пацюк побіг, догнав чорну пляму, вернувся з Чіпкою.
Тим часом заблищало світло в розбиту віконницю; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірних, – корчма роззяпилась – і всіх проглинула...
Не вспіли хлопці посідати, – де не вродилося півкварти горілки, півхліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же налягло на їжу, на горілку... Не пройшло години, як усе те було зметене...
– Ну... а де з та псиниця? – питає жид.
– Та пшениці не питай, – Лушня йому: – ми добудемо...
– Та я знаю... Сце б такий звавий козак та не добув... з пекла достане!
– То-то ж... а ти кажи: почому за мішок даси?
– Та сцо з? – семигривеника...
– Ах ти, свиняче ухо! – гримнув на всю хату Чіпка. – За мішок пшениці – семигривеника? І
– Ну... сцо з, що за місок?.. Я все знаю, яка то псениця... ще часом... крий боже!..
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату бороду. Чіпка широко розкрив очі й з дивовижею дивився то на жида то на товариство, немов питав: про яку се пшеницю толкує жидюга?!
– Ну, добре, – замина Лушня: – ти, Гершку, нашого не схочеш...
Виліз з-за столу,, береться за шапку, лагодиться з хати...
– А коли з тебе, Тимофію, дожидати?
– Да так... – зам'явся. – Перед світом... – одказав жидові тихо.
– Ну-ну... гляди!.. Бац, і півкварти випили...
– Ну так що, що випили? Хіба ми дурно випили? Не достану пшениці, – за горілку заплачу!
– Та сцо там плата... Хіба я залію, чи що?..
– Егеж... То перед світом дожидай. Ану, хлопці, ходім! – гукнув на товариство...
Усі повилазили з-за столу, понатягали шапки, вийшли з хати, запаливши люльки. Ішли вони купою, всі весело розмовляли. Один Чіпка мовчки потягав люльку. Огонь з люльки освічував товариство. Чіпка бачив, як на виду в кожного грала якась радість... Він позирав хижо на них очима та думав: що це воно далі буде?
Лушня помітив, як блиснула люлька, хмурий вид Чіпчин.
– Чого це ти. Чіпко, як мила з'їв? – питає. – Чого ти журишся?
– Хто журиться? – твердо одказав Чіпка.
– Хтокало...
Розмова увірвалася... Затих гомін товариства; все кругом затихло... Сон наліг на ціле село: нігде не лялечки, нігде ні світла: втомившись після денної праці, все заснуло... Одні тільки собаки де-где не спали... Як проходили хлопці темними улицями, позаду їх піднімалось неприязне валування... Тепер вони йшли мовчки. Три вперед; Чіпка позаду ногу за ногою суне... Так ведмідь іде нехотя за циганом: опинається, а все-таки йде... Серце щось недобре віщує. Страх – не страх: якесь темне почуття холодить серце... Холод пронизує душу... У думці закрадається питання: – Куди се?.. чого се?.. За ними... за товаришами?.. Обдурює сама себе думка й тягне Чіпку далі та далі... Тягнеться він тихо-помалу, не маючи волі остатись, покинуть братчиків, тягнеться, одурений підлесною думкою, забиває в серці страшне почуття...
Дійшли вони до панського дворища. Стали. Чіпка минає...
– Чіпко! ходім! – гукнув йому Лушня.
– Що?!
– Гуртом свого одбирати... Чіпка став, задумався...
– Ходім! – одказав якось глухо...
XIX
СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, – униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, – волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобі піт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз – тоді вже ніколи боятись... Дух захоплює, якась звіряча радість проймає тебе, – у тебе тільки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чіпку, як він, прийшовши до пана в гості, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув – та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькій дорозі більше пропадає під такий час... Оже Чіпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув він і сторожеві, а кинув харчати під коморою – ледве живого...
Спить Чіпка. Совість, задобрена горілкою, його не мучила; страху він зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозі, наче після тяжкої праці... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов міцніше давить... А скрізь по селу, як у дзвони дзвонять – про крадіжку, про сторожа... Заворушилися, загомоніли: хто? як?
– Авжеж не хто, як не оті харцизяки! – гомонять люди, показуючи рукою в той бік, де Чіпчина хата. – Щодня п'ють та гуляють... за віщо? Хай спершу – гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же – все чисто пропив, матір прогнав... з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дійшла до волості... " А що ж? може, й правда!" – міркують між собою волосні, – та зараз кинулись до Чіпки.
Прийшли на дворище, обійшли навкруги город, заглянули в хлівець, у загороду, – чи не приховано чого; голова навіть покорписав палицею гній, що зостався після коняки й корови... ніде нічого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова двері, – ніхто не озивається. Тоді підійшов під вікно, глянув у розбиту шибку: спить Чіпка на полу, аж хропе...
– Гей! ти! – гукнув голова. – Відчини! Чув? Чіпко! чи як тебе? Відчини!
Чіпка почув крізь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бік, замурчав, та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, підійшов до дірявого причільного вікна, сунув Чіпку під бік палицею. Чіпка кинувся.
– Кий там чорт штовхається? – питає спросоння.
– Відчиняй, злодюго! – гукає, розсердившись, голова. – Відчиняй, а то двері виламаю".. гірше буде!
– А ти що за птиця? – питає Чіпка, протираючи очі. – Я тебе виламаю!!
– Бийте двері!.. – кричить голова. – В'яжіть його, злодюгу!
Уразила така мова Чіпку.
– Ану, бий-бий... чи зуби будуть цілі?
– А чому ж ти не відчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю ніч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..
– У якого пана? якого сторожа? – позіхаючи та потягаючись, питає, мов і не він. Чіпка.
– Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Відчиняй! Ми тебе трусить прийшли.
– Трусить?.. Добре... Трусіть... Що ж? йди трусить! – каже Чіпка, підводячись.
Незабаром дзенькнув засов – у хату увійшов голова з п'ятьма чоловіками соцьких.
– Шукайте... трусіть скрізь! – гукає голова соцьким.
Чіпка підпер спиною одвірки, стоїть мовчки, дивиться, що далі буде. Соцькі кинулись по всіх кутках, заглядали під піч, під піл, лазили на піч, перекидали на долівці солому... ніде нічого!
– Ведіть його у волость! – порядкує після трусу голова, – та зв'яжіть, щоб не втік бува!
– Ні!.. цього не буде, щоб я дався зв'язати... За що ти мене в'яжеш? – визвірився на голову Чіпка.
Соцькі з вірьовкою до Чіпки... Запалали в його очі.
– Гетьте, люди добрі! – крикнув він, рукою одвівши вірьовку... – За що ти мене в'язати хочеш – я тебе питаю?.. – до голови.
– За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нічної доби заліз у комору до пана, чоловіка прибив...
– Хто бачив?
– Усі кажуть.
– Хто всі?
– Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тільки чотири на все село й є, що день у день п'єте, гуляете та розбишакуєте...
– Що п'ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки – брехня!
– А за що ж ви п'єте?
– А тобі яке діло?.. Он – бач: добра була повна хата, а тепер – одна пустка зосталася!..
– Та що з тобою довго балакати? В'яжіть його! В'яжіть та ведіть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
– Стережіться, люди добрі, лихої години! – Чіпка [каже] соцьким. – Не слухайте отого старого дурня... Я й так піду, коли треба. Він дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, міг би, очима його з'їв; та гляне – Чіпка як огонь...
– Накидайте на його арканом! – кричить голова, штовхаючи соцьких... – В'яжіть його, бугая ди-когф!..
– Ось ну-ну! – грізно глянувши та зложивши кулаки, каже Чіпка. – Ось попробуй... От тобі хрест – голова на в'язах не всидить! За що ти мене в'яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам піду... Ти думаєш – страшна мені твоя волость? Куди ж пак!! Ходім... Зараз ходім!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечі драну свитину, що на полу була розіслана замість постелі, перший вийшов з хати... За ним слідом голова й соцькі.
У волості Чіпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зібравши всіх докупи, голова поміркував з писарем .та й позапирали їх у чорну – поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тільки стало на світ благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
– О-ох! щось мені не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такі недобрі верзлися, – хвалиться бабі. – На серце наче хто камінь навернув...
– Та то воно від думок! – утіша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сіла за гребінь – сумна, зажурена.
Через годину, а може, через дві, – сонце вже піднялося, – увійшла в хату сусіда – Хівря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
– Чували новину?
– Яку?
– Сю ніч пана обікрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
– Господи боже! – шепче Мотря, зітхнувши.
– А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а він повів... Сам уперед іде, а ззаду голова а соцькими... А він їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблідла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далі не видержала, залилася сльозами :
– Сину ж мій, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, ніж отаке чути про тебе!..
– Та чого ти, Мотре, так себ& мучиш? – обізвалася баба. – Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утіхи, – плаче... Далі встала, накинула на плечі стару кожушанку і, згорбившись, боса, вийшла з хати.
– Куди ти, Мотре? – питає баба.
Ні слова Мотря, – пішла, зігнувшись, мов не до неї річ. Тяжка печаль одбирає і слух, і мову.
Сусіда, – ще молода молодиця, – якось болізно усміхнулася, зглянулась з бабою й нічого не сказала... Тихо та важко стало в хаті, як у льоху... Бабина онука Христя, – дівка сімнадцяти літ, – низенька, некрасива, чогось важко зітхнула на всю хату; зітхання те так і загускло, так і окрило всіх... Голова в кожної схилилася; очі вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...
– Що-то – мати! – через скільки часу глухо промовила баба... – її зневажають, з хати виганяють рідні діти, а їй усе-таки шкода!..
Ні сусіда, ні онука нічого не одмовили, тільки ще сумніші стали.
Мотря майнула аж у волость. Чіпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкі, залізом перевиті віконця, – та плаче-плаче... "Хоч би мої очі його побачили! Хоч би мені одно слово від його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?.."
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
– Голова приказував – нікого не підпускати, не то що... аж поки не приїде становий...
– Я на одну хвилину, мій голубе! – молить Мотря.
– Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пішла додому, сумніша, ніж сюди прийшла. Давили її жалісні сльози; жаліла вона й на голову, і на пана, жаліла і на соцького; жаліла на увесь мир – на панів, що давлять мужиків, на мужиків, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь світ! Жаль у материнім серці не має спину, не знає угаву...
А Чіпці з товариством – байдуже! У чорній завели жарти.
– От, не знали де виспатись! І тихо й безпечно... Спи собі, – соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
– Якби сюди горілки з піввідра, – одказує Матня, – то хоч би й довіку сидіти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
– Де б же ти взяв? – питає Пацюк.
– Голова б приніс... він з людей надрав, а нам – оддав!
– Сподівайся, поки опухнеш з голоду й холоду, – увернув Лушня.
– А справді холодно... От би погріться! – знову за своє Матня.
– Грійся – в тісної баби!
– Цур їй!.. Якби горілка... То й баби не треба!
– А мені якби дівчина, – каже Лушня.
– То й я б до тебе пристав у прийми, – шуткує Пацюк.
– А знаєте що, братця? – не слухаючи їх розмови, каже Чіпка. – Як тільки розв'яжемось з цим ділом, у першу ж ніч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що він не хто-небудь, а наш брат Савка – тільки що наздирав з бідоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лізе, кирпу гне...
– Добре! їй-богу, добре! – провадять усі в один голос. – Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...
– А то – дивись пак: хотів мене в'язати! – Я тебе, – кажу, – сучого сина, як зв'яжу, то й довіку не розв'яжешся!
– Та ну-бо... так і сказав?
– Їй-богу! А за що ж він мене в'язати сікається? Ти спершу докажи, що я там був, а тоді вже – й на вірьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, – кажу, – хто там перший буде: чи безневинний бідак, чи багатир, що сирітське добро заїдає.
– Що ж він? – питав Лушня.
– Мовчить, пуздрата собака, мов не до його річ...
– Ну, а розкажи нам, – обізвався Пацюк, – як ти впорався з сторожем... то теж чоловік ручий.
–Чіпка став широко розказувати, як він поліз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався під коморою, поки той не захарчав...
– То ти таки добре його попом'яв?.. – пита Лушня.
– Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насів, то тільки стогне, – вже й не кричить, як спершу, а тільки стогне...
– От і пропав чоловік! – каже Пацюк.
– Хай не лізе, куди не слід! – одказав Матня за Чіпку.
– І то правда, – закінчив річ Лушня та й зітхнув. Усі замовкли. Мовчав і Чіпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чіпку. Становий давай його розпитувати.
– Знать – не знаю, відать – не відаю! Я, – каже, – чотири дні вже й з хати не виходив.
Покликали других. І ті те ж саме: – не знаємо, вперше чуємо!
Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок двері. Становий поїхав, а їх звелів ще кріпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопці день, сидять другий, сидять і третій. їсти їм дають... чого ще? Лежать собі, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а іноді й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.
– Чого ти, Якиме, журишся? – питають його. – Та хай увесь мир зійдеться та доказує, то й то нічого не вдіє: не були й не знаємо нічого... от і все!
– Та не в тім, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горілка в роті була... аж уха попухли...
Сміх та регіт піднявся в чорній від такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:
– Сміються?! І якого біса їм смішно?! Хіба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбільшки... А їм смішно!!
Чіпка аж за живіт береться та регоче: "О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо сміху! О-ох, ох!"
Матня одвернувся від товариства, насунув шапку на очі, ліг черевом униз на долівці...
Цілий тиждень просиділи хлопці в чорній, аж поки з города не приїхав слідователь та не повипускав.
– Глядіть же, хлопці, не забувайте!.. – гукнув Чіпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.
– Добре... не забудемо! – відгукують ті, окриваючись в улиці, що вела напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прош-лої ночі якісь страшидла, в білих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобі, як у песиголовців, убрались до голови в хатину, де він спав і куди ніколи нікого не пускав; зв'язали голові руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей – та й були такі...
Загвалтувало село від краю до краю: пішли суди та пересуди та поговірка... Настала робота язикам – і дебелим чоловічим, а надто гострим та довгим жіночим...
– Це, видно, господь його карає за безневинні сльози! – як сокирою, рубає одна жінка серед цілої юрби сусідок – Просився торік мій чоловік, щоб записали в виселенці... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писареві... П'ять карбованців зідрав... живцем зідрав... останні зідрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землі щось десятин з тридцять дадуть... а тепер – так! І не записав, і гроші пропали... щоб йому добра не було!
Це так гомоніли одного ранку. А на другий – чутно: писаря ограбованої Руки йому вірьовками до ніг поскручувано; натушковано на його зверху кожухів, подушок, – так що як витягли його, то піт у три ручії ллє, а сам – мов рак печений...
– Якби, – каже, – ще хоч з півгодини так пополежав, то задавився б!
– Хто ж то такий? – розпитують його.
– А чорт його знає! Якісь татари – не татари, не по-нашому розмовляють; та сміються, вражі сини, та вонючі!
– Оце так!.. Ну, тепер, – каже йому голова, – один одному сміятись не будемо. Тільки мені щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такі марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходім лиш до волості!
Пішли до волості; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалілися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвін дзвонять про крадіжку... І знову всі показують на Чіпку з товариством.
Оже як не питали, як не шукали – нічого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм і про чорнявого, і про білявого, взяла по полтинйку з кожної та тільки всього... Потрусили ще раз Чіпку, – нічого не знайшли... Пропало!
Діждавши неділі, голова закликав батюшку, одслу-жив молебень, освятив воду, окропився – та після того вже годі й запиратися...
Запалив Чіпка рай тихого щастя в Грицьковій хаті та й покинув куритися...
Христя звідала на своїм віку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печінок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усі жили по ній!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христині розбивалися об житечні підстави, як хвилі об кам'яні береги... Серце в неї щеміло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це – ні відсіль, ні відтіль – десь узявся п'яниця, харцизяка – і загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жіноцьким хибливим почуттям, – а криком болячої душі, дужою міццю зіпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, ніколи нічого такого не казав, не натякав навіть... Чому?.. Чіпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько – мовчав... Ні! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собі Христя.
Пригадуючи гострий погляд, сміливий вид Чіпчин, вона тремтіла: боялася його...
Стала Христя зовсім інша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жінка виходить на спірку з своїм іноді й геть-то крутим чоловіком, котрою завжди побиває його, та сама ласка – як став помічати Грицько – зробилася нещирою, холодною... Грицько помічав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його – немов себе неволила.
Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болісно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.
– Що з тобою сталося, Христе?
– Що ж зо мною сталося?..
– Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого недостає тобі... Чи ти чого сердишся?
– Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело... То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити... Треба про все подумати, та й...
– Та й що?.. – Грицько глянув на неї – і догадався. – Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! – закінчив, усміхаючись...
– Та воно вашому братові не що...
– А вашому... чого журитись?..
– Того... І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого... А під той случай – знаєш?.. Якби своє, то воно б і порадило, і доглянуло всього; а то – не дай, боже, чого! – чужі й кутки рознесуть...
Христя заплакала.
– От коли зібралась батьків оплакувати! Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися...
То була пора, коли Христя почула себе матір'ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала...
Одно до одного – й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нічого не вдіяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю – чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею... І помітив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його... Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати: боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті... "Може, сам собі потухне, – думав він, – а може, сама вона заллє його–сльозами". Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хліб, що Чіпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насіння "добре жито"...
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті... Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко в душу Христі; що його грізна, а разом люба постать, коли він кричав, світячи очима: "А правда де? де її поділи?" – кинули жарину в жалісне жіноче серце... Все те він бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем – та боявся назвати словами... Він ще тоді, в той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах... А слова ті – як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували в серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе – і боявся... боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду... Думав – та не надумав, а тільки більше та більше мучився...
Аж ось тепер – скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його, та давай поділятися з Христею.
– Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? – вскочивши в хату на другий день після крадіжки в пана, питає він жінки.
– Про якого праведника?
– А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.
– Що ж там таке?
– Пана обікрав... сторожа прибив... чого доброго, досі богові й душу віддав...
– Невже?!. – дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя – і пополотніла, оторопіла.
– Їй-богу!.. Тепер у чорній сидить... Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
– Господи! мати божа! який тепер світ настав... – ледве вимовила Христя та й перехрестилася... – Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати, – закінчила вона.
Грицькові це – все одно, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу про голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і Христом богом присягався, що те діло не втікало Чіпчиних рук.
– А моє серце ще тоді щось недобре віщувало, – одказала на його присягу Христя. – Знаєш що, Грицьку? Чи не віддати б нам його жита? Ще – чого доброго – коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
– Ото, хай бог милує! – похопивсь Грицько. – Ні, він, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
– А коли при нужді та п'яний?
– Він швидше прийде правити грошей... Отоді, як прийде, я йому й віддам жито... Та й то навряд!
Отак собі побалакали – і в Грицька наче од серця одлягло. "Ну, – сам собі міркує: – тепер уже не вернеться те... не так я його підцюкнув!"
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку... Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???"
XX
НА ВОЛІ
Воля для чоловіка вільного – чарівниче слово, а для невільника – мед – п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя...
Ще тільки об'явили волю, піщани зашуміли, як окріп у горшку.
– Шабаш, братця! воля! воля! – загукали кріпа-– ки, кидаючи роботу та йдучи у шинок – волю женити.
– Ні, то ще брехня! – дратували їх козаки, – ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.
Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків;
лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу, – та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у одного питали: "Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"
Оже – як-не-як – добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба, – ніколи було дихнути, не то що...
Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято – і ладану під кутю, і риби – на багатий вечір, і солі – про всяк день, а тут жінки заходилися кодо мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, – тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дарма – про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти – жують хліб сухий з сіллю – теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, – та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство – часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, – та заллє очі – мовчить... Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки – та тільки всього!
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
– Ні, рже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправ-торимо, коли його не можна...
Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з йбго; людей закликають, частують... Чоловіки – нігде правди діти – таки ла-сенькі на дурницю випити, – то й раді такому случаю, – п'ють та вихваляють добрих молодців... Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику видрав... Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі – дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча – і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та – гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балалайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату, та й знову притихне – куняє...
Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара божа або пожежа половину села виполонила.
– Оце напасть господня! оце лихо несподіване! – желіпали вони. – Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято – в церков піти, богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.
Деякі таки знялись, пішли – не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, – у піст, бувало, "алілуї" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він – так халясує, так халясує... Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає...
– Що ж усе танцювати та танцювати, – крикнула одна реготуха: – якби ви нас, дяче, повозили ще!
– Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! – взявшись у боки, каже дяк: – Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахті!
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці – співають та вигукують, як на весіллі... А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка:
– Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
– Сідай, бісова! – кричить дяк, перегнувши спину. Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другі позскакували з санчат, та й собі туди – пхаються, падають... А чоловіки: "мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його – ледве дише... Регіт, ґвалт... Здуріло село!
Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці... Серед гульні згадали піщани й за два роки...
– А що ж це воно, братця? – заводить хто з кріпаків: – це так – два роки робили та й дурно?!.
– Авжеж дурно!
– Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти – неситу ту прожир: – "поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, – хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив... А в його як?
– А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...
– Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знаємо ваші каверзні... Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж мені хоч за ці два роки!
– Заплачу... наставляй кишеню! – сміявся другий, тверезіший.
– Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду, скажу:
давай рощот! – і дасть...
– По гамалику...
– Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! – і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то – сидимо собі мовчки, мов не про нас річ... Рощот давай! в одно слово: рощот!
– Толкуй...
– Дурню, а не толкуй!
– Ти сам дурень... Залив очі та сам не знаєш, що верзеш...
– Що ж я верзу?.. кажи: що? – сучиться п'яний.
– А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!
– Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
– Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.
– А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
– Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано!
– Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!.. . Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей, це креснув зачепа...
Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться – що далі буде.
– Бий, кажу!.. – кричить перший та хвіть другого по –лиці... Той – здачі. Зчепилася бійка... Крик-гвалт... Насилу розборонили люди, та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справді не дійшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... "А як не дасть, та ще... не доведи боже, щоб гірше не вийшло!"
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше в дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались... І ходили до жида в шинок могоричу пити...
Минуло водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, та одно тільки й чути: рощот, та й рощот... Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. – Дав, подарував!..
– Бач!.. – в один голос:– значить наш дурить! Коли ж так, – не діжде!..
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красногорку.
Прийшли; стали в дворі коло ганку – повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть "на табак" лакеєві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати – червоний, сердитий...
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, – та думав своєю сміливістю зразу її осадити.
– Що вам треба, піщани? – сказав він, хоч грізно, але здержуючись.
Піщани поздіймали шапки; кланяються.
– До вас, пане...
– Чого?
– За грішми, пане...
– За якими грішми? – скрикнув пан і глянув гостро на громаду.
– Що два роки служили, пане...
– Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...
Мовчать передні, кланяються.
– Як повинні? – обізвався хтось зсередини. – За плату ж, то й служили...
– За яку плату?.. Закон велів!
– Закон? – знову викрикує зсередини: – то ви самі настановили такий закон!..
– Хто там озивається? – питає пан. – Ану, виходь сюди, та побалакаємо...
– А чорта! давай гроші!
– Хто озивається, сякі-такі сини? – кричить уже на все горло пан. – Хто сміє бунтувати? – Та й підскакує до передніх.
– Ми не бунтуємо, пане, – кажуть, кланяючись, передні: – ми тільки прийшли просити плати...
– Якої плати? за що плати? Я вам дам!.. – уже навсправжки лаявся пан...
– Не цвікай!.. годі... не боїмося!.. – знову зсередини.
– Хто там, сякі-такі?.. Давай мені того, хто озивається! давай зараз!.. Давай... а не то – я вас всіх у тюрму запру... на Сибір попру!
– Не дуже! не дуже! не скачи так! Ач, який прудкий! давай лиш гроші!
– Кажіть: хто там озивається?.. – аж розлягається пан до передніх.
Передні мовчать; зступаються ближче один до одного, кланяються...
– Ага? так ви не хочете бунтовщика видати? не хочете?.. Так ви бунтувати?.. га?.. Постійте ж, я вас побунтую! – кричить пан, розпалившись, і з криком біжить до себе в горниці.
Громада на хвилину стихла, а потім, немов набиралася духу, пройшов спершу глухий якийсь гомін; далі – дужчий, дужчий, поки не перейшов у викрик...
– Що він нас страхає? Дума – злякалися?.. Минуло те!.. Давай плату!.. плату давай!!, рощот!!!
Крик, гук з усіх боків, на весь двір, довго ще невгавав і долітав у горниці страшним, диким галасом. Василь Семенович поблід, як крейда. Його розбирала досада, злість; йому хотілось кричати, лаяти, бити, – та страх брав своє... Він погнав його в горниці, а тепер не випускав надвір. Жінка Василя Семеновича ходила, як з хреста знята. Од тривоги вони обоє мовчали; ходили тільки з одної кімнати у другу, та збоку нищечком позирали у надвірні вікна, ніби таїли свій страх одно перед одним...
Громада не розходилась цілий день: вигукувала та викрикувала аж до самого вечора... Так і простояли на ногах. Тільки ніч погнала піщан додому...
Василя Семеновича й ніч не вдержала. Перегодя трохи після того, як пішли піщани, він звелів запрягати коні, виносити важкий сундук з своєї спочивальні – і вкупі з жінкою покотив у Гетьманське...
На другий день – чуть зоря – вже були на ногах справник, посередник Кривинський (що колись, за виборів, був справником), послали гінця в Котолупівку по станового Ларченка, щоб їхав мерщій в Піски: "бунт!" Ларченка, як хто по потилиці лигнув: він стояв, наче чмелений, і якось без тямку дивився вниз своїми косими очима... На помості вимальовували його думки розгніваного Василя Семеновича, котрий тупає на його, Ларченка, ногами за те, що "допустив" бунт у себе в стані... У голові станового думки каламутилися: то він прощався з котолупами, й здавалось йому, що вони хрестилися, як він виїжджав з їх містечка; то йому прийшов на думку той щасливий день, коли він раз на обіді вихваляв, як поет, Василя Семеновича віршами... Коні під'їхали під рундук: гаятись було ніколи. Ларченко вскочив у санчата та, тільки духу, попер у Піски.
У піщанській волості сидів уже посередник. Він приїхав зарані, звелів скликати громаду. Громада ще тільки сходилась. Незабаром цілі Піски збіглися. Хто на громаду, а хто – на дивовижу.
Становий з посередником вийшли з волості; стали на громаду гримати, далі страхати, потім батькувати, а там – підскакувати та репетувати на все горло, – аж піна з рота летіла...
Громада собі гуде: – Не застрахаєш!.. Рощот подай!.. Не скачи, коса собако!.. котолупе!..
Нічого не вдіяли ні становий, ні посередник, – тільки дарма накричалися, та з тим і поїхали.
А піщани слідом за ними послали в Красногорку Василя Деркача нишком довідатись, чи дома пан? що там чутно?
Деркач незабаром вернувся.
– Немає, – каже. – Учора звечора зібрався та з панією й поїхав... не сказав і куди.
–Еге... значить наша правда! Недаром перелякався...
– Глядіть же! Не попускай, братця, свого! – викрикували піщани, розходячись по домівках. На диво козакам, а на злість жидові, рідко хто зайшов до його й у шинок.
Коли це, на ранок – летить у Піски сам справник, летить стряпчий, летить становий. Сказано – ціле "временне отділеніє". Приїхав і посередник. А незабаром, слідком за ними, вступила москалів сила...Громада збилася в купу, як овечки під дощ та лиху годину. Ніхто – ні пари з уст. Тільки чутно важке зітхання та якийсь тихий гул... Москалі зайшли з боків – і кругом, як кільцем, обложили громаду.
Кривинський, як посередник, вийшов наперед громади та став допитуватись: чого вона бунтує?
– Ми не бунтуємо, добродію... Ми свого просимо...
– Як свого?
– А так! за віщо ж ми два роки служили?.. дурно??. – хтось подає голос зсередини.
–Хто там кричить? давай сюди! – зіпонув Кривинський.
Громада затовпилась; ще тісніше збилась в купу; стали один одного за пояси брати...
– Сюди його давай! Хто викрикує! – желіпає посередник.
Мовчить громада, анітелень! Кривинський не витерпів, – лає...
– Не дуже лиш! не дуже! – знову хтось зсередини.
– Ну, тепер ваше діло, Іван Петрович! – обернувся Кривинський до справника.
– Розги! – зіпонув той на москалів в одмову посередникові.
Москалі кинулись до крайнього...
– Не давай! не давай, братця!.. за що нас бити? за віщо нас нівечити?..
Громада стала напирати на москалів; москалі на громаду. Піднявся крик, ґвалт; зчепилася бійка з москалями... Люди, зачувши таку колотнечу, біжать, як на пожежу дивитись. Чоловіки – аж до самих москалів; жінки на тини поспинались – з огородів... Дід Улас, старий, не видержав натовпу, – упав... Москалі підняли...
Чіпка побачив. Закипіло його серце, заболіла душа... Біга поміж козаками, мотається на всі боки: – Братця! – кричить: – не даймо глумитися над нами! Не даймо знущатися над дідом!.. Ходім, братця!.. Тимофію! Петре! Якиме! Збирайте громаду докупи! Не даймо, братця!...
А ті, як побачили, що непереливки, та – тільки видно – через село...
Чіпка їх лає, батькує, молить, просить; кидається то в той бік, то в другий; то підскочить до москалів, то вертає до своїх. Побачив Грицька.
– Грицьку! братику! Ти бачиш? кров безневинно ллється... Діда Уласа ледве живого підняли на вітер... Не даймо!..
Грицько не одказав на це ні слова, – та мерщій від Чіпки, та в чужий огород, та й присів за лісою.
Кинувся Чіпка до кріпаків... Тут його й схопили.
– Я – вільний! – кричить Чіпка: – Я – козак!
– А коли вільний та козак, то не бунтуй людей! – зіпонув справник. – Ложіть його!
Довго борсався Чіпка... Ще довше його били...
Ні крикнув, ні застогнав! Устав– наче з хреста знятий. Очі червоні, налилися кров'ю, горіли, як у звіра; на виду – блідий-блідий, мов' після тяжкої хвороби... Повів він страшними очима по всій громаді, глянув хижо на панство, на москалів і підтюпцем побіг додому...
Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило;
душа палала... "Прокляті! каторжні! ні суда на вас, ні права немає!.." – кричав він, качаючись по полу. Тіло боліло, як попечене... Він стискував зуби. "А вони?.. вони?! Слова доброго... смітнини послідньої не стоять!.. Прокляті душі!.. на вас трохи такої муки, трохи каторги... Катувати вас, пекти, тупим ножем шматувати!.." Від болю він кусав собі нігті, пучки...
"А ти, дурню, водився з ними!.. повірив, що й вони люди?.. Волоцюги, п'яниці, а не люди! Вони тільки обпивали тебе та підбивали на все лихе... У них доброго на ніготь не було... Серце їх, як іродове, тільки й знало одно лихо... щоб другого підвести, а самому – навтікача; щоб чужими руками жар загрібати; сльозами та кров'ю других себе тішити... А потім стануть на весь світ славити... вийдуть серед людей, посеред білого дня, скалитимуть зуби, будуть сміятися... Собаки!.. Сучка вас, а не мати породила!.. Замість серця, змію положила й трутою налила... Де тільки тхне ваш дух, – там лихо та горе, кров та сльози... А ти їм повірив?! Ти?!" –він заскреготав на всю хату зубами.
А це – як скоче, та так без шапки прямо в шинок. Полилася горілка, як вода. Він дудлив її нахильці; випив з півкварти – й не чув, щоб хоч запекла або вдарила в голову... Як бризка, кинута на жарину, заскварчить і зникне, так ті ковтки горілки зразу вигоряли, вилітали парою...
Він кинув на стіл порожню посудину, побіг додому;
поліз на піч. Голова заходила ходором; у виски гамселило, як обухом; свистіло та пищало у його в ушах... Він забувся, немов заснув...
Грицько, настоявшись у чужому городі та надивившись вдосталь на бійку кріпаків, трохи змерз та поплівся додому.
– Важно парять бісових мащтаків! – було його перше слово до Христі.
– Господи! там, мабуть, на той світ позабивали сердешних, бо крики такі доносились сюди, немов з могили, – відказала, Христя.
– Так їм і треба, злодіям!
– Скажи мені: за що ти на їх узлився так? Хіба вони й не люди?..
– Життя через них, проклятих,немає! – аж скрикнув Грицько. – Нічого в хазяйстві не вдержиш за ними... Так і держи все під запором, а то – як раз та два рознесуть!.. Чи давно я майструвавшу сараї?.. Візьми, дурний, та й застроми два свердли за лату... Хто їх там візьме? думаю. – Коли сьогодні огляджуся, – аж і сліду не знать, де стриміли...
– Може ж, то й не вони взяли?
– А хто ж? Кому більше взяти? Козак тобі візьме?.. Навіщо йому, коли він сам хазяїн?.. коли в його самого є? А тій голоті, панським недобиткам, що пропити, то пропити... Хіба воно для себе брало? – на пропій!.. Щоб воно подавилося...
– За що ж їм і випити, як не за твої свердла, – сміється Христя. – Свого нічого немає, все те панське...
–Та в їх ніколи й не буде нічого, – перебив Грицько: –все проп'ютьі Вони в панів позвикали тільки красти та горілку пити, а не берегти хазяйського добра... А тут ще їм і землю й волю дають... На цеп їх, а не на волю!
Христі вже обридла лайка та кривда Грицькова. Вона не витерпіла.
– Який-бо ти, Грицьку, їй-богу! А якби тебе взяти в неволю?..
– Ну, то що? – витріщився на неї Грицько, ображений – чого вона заступається за таких злодіїв, що в його свердла покрали. – То крав би? га?.. Хай уже б мені руки тоді повикручували!
– Отже, не вір сам собі, Грицьку! Як щоденна лайка та докори: злодюга та п'янюга, – то всякого з пантелику зіб'є... Поневолі чоловік стане пити... А як ні за що, – то й украде... Звісно – неволя! – журливо закінчила Христя.
– Яка їм неволя? яка неволя?.. Он, пити, бунтувати... то їм неволя?! За те ж їх і попарили сьогодні... От попарили!.. А Чіпка, чула? як прийнялися за них москалі, біжить до мене, блідий такий, труситься... "Братіку, Грицьку! Ходімо, оборонімо... Ходімо – не даймо!.." Цур тобі та пек! – думаю, – та від його... Ускочив в Остапійчин огород, захилився за тин та й дивлюся... А він ганя по вигону та скликав на оборону. Як же піймали його, як задали... буде пам'ятати довіку!.. Пішов, мов чмелений...
Христя тільки зітхнула й нічого не сказала. Грицько викурив люльку коло печі й узявся за шапку.
–Куди ти? вже обід готовий. – каже Христя.
– Та я тільки худобу понаповую, – одмовив він та й вийшов з хати.
– Не барися ж! – гукнула навздогін Христя й кинулась готувати посуду.
XXI
СОН У РУКУ
І сниться Чіпці – немов сон, і ввижається – наче бувальщина. Сниться йому й ввижається недавня гульня. Увесь шинок, залитий світлом – сяє, аж горить; музика тне, рубає; підбори землю рвуть; крики, співи... стоголосе лящання... безпуття скажене... А збоку насуває темна ніч, немов чорна хмара. А в тій хмарі, в тій непроглядній темряві, ледве видко, чорніють панські комори, двір... Три тіні зігнулися під якоюсь вагою – щось несуть на плечах... тікають... зникли в голому садку... Ось блиснула іскорка – і видко... два чоловіки качаються серед двору, борюкаються... Той, що зверху, лютий, як звір, шибкий, як вітер... Придивляється Чіпка... Це ж я... я!.." – скрикує: – а підо мною сторож... то панський сторож... блідий, як смерть; тяжко дише; болізно сова руками й ногами... чутно – кров булькоче в його печінках, біжить чорною річкою з горла, носа... Ось розкриває очі... загоріли вони на хвилину іскоркою життя. То ними світить докора? чи посилає прокльони?.. Ні, то душа прощається з тілом: смерть уже застилає очі полудою... А ніч усе росте-ширшає і проганяє веселе грище з-перед очей... Чіпка затіпався, кинувся... "Ox-ox!"–застогнав з протягом, перевернувся на другий бік, та й знову заснув.
І знову йому верзеться й ввижається.. Ніч темна, глупа, – німа та глуха. Він стоїть, а кругом його розляглося сонне грище: п'яні чоловіки, жінки... все те мертвим сном спить, порозкидане, як колодяччя... Ось – угорі зайнялася над ним зірка: як свічка, палає вона на небі – й освічує п'яне зборище на землі... Чіпка глянув на правий бік... Захиталася темнота, затрусилася... і з неї висунулось дві тіні – страшні, бліді, з переламаними кістками, котрі так і виглядали із тіла... Ледве шкандибають вони, вивертаючи ноги то на той, то на другий бік; хитають на його головами – вказують руками на сонне грище... Чіпці здалося, що то дід Улас з матір'ю... Він затремтів увесь, засовався – й одвернувся...
Трохи згодом, з лівого оку, теж захиталася темнота – із неї виплило дві тіні. Одна – товста, пузата, червонопика; друга, з-за товстої – тонка, худа перегнута втроє, з пером за ухом... Наблизилися оті дві тіні, глянули на сонне грище, глянули Чіпці прямо в вічі, – та й заридали... "Так ось де полягло наше добро, наші грошії" І вхопивши одного п'яницю сонного, вони з-дерли з нього одежину та й уп'ялися в горло зубами... Чутно стало, як булькотала кров: то вони ссали її з живого тіла... Очі їх наливалися нею, горіли, світили, як у котів... Чіпка здригнув – і одвернувся.
Гляне вгору – аж там, крізь ясний світ, захиталася нова тінь. Чиста та ясна, як літній погожий ранок, з веселим та любим поглядом у темних очах... "Що це?.. Моя Галочко! моя голубонько сивесенька! іди до мене!.." – молить Чіпка й здіймає догори руки. Тінь затремтіла;, ясне лице потемріло; на очах заблищали сльози... – "Що то ти наробив?!. – учувся йому зляканий голос. – Глянь у праву руч!" – Чіпка глянув – і сахнувся... Чоловік качався по двору й не по-людськи стогнав... "Що-то ти наробив?! –знову докоряв голос зверху: – Глянь у ліву руч!" – Чіпка нехотя повернув очі... Дві чорні тіні ссали кров з сонних людей, ламали їм кістки, викручували руки, ноги, обсмоктували кров... "Глянь униз!.." – гуконув голос. Чіпка зирнув... Коло його розвернулося сонне царство люду; бліді обличчя позадиралися вгору, очі – повиводило з лоба, з рота – вилітала легенька смужка синього димку... Вони горіли тихо-тихо, як вугіль тліє... "Це все ти наробив!.. це все твої вчинки!.. – гукав голос... – За віщо ж ти чоловіка вбив? За що діток, жінку осиротив?.. Чим винуватий сторож, коли його господар посилає стерегти добро, ловити злодія?.. Що то ти поробив з тими п'явками людськими?.. Що??. З ситих, повних, що, обпившись крові, тихо доживали віку, ти поробив знову голодних: ти видавив з них кров, котру вони за свій довгий вік нассали... А от, бач: щоб знову такими стати, як були, вони поробилися встократ хижішими, прожерливішими... На голодного й холодного, на п'яного й тверезого, на сонного й не сонного, на сироту, на старця вони кидаються, як голодні собаки на шматок хліба... Бач, як вони смокчуть кров з жил людських?.. Бачиш?.. А то – що?.. Людей опоїв, горілкою попалив... Каторжний! розбишака!.." Чіпка знемігся, склонив коліна, зложив руки, припав ниць на землю... А голос, як буря, носився кругом його – і страшенно викрикував, вигукував: "Що ти наробив, лютий, каторжний?!." Чіпка припадав ниць, мов хотів сховати-. ся... А голос той проривався в кожну кісточку, в кожну жилочку, морозив їх жахом, пік огнем туги... Чіпка не витримав. Як скажений звір, що боїться води, труситься й лютує, забачивши її, забувши все на світі, несамовито кидається на встрічного й поперечного – так Чіпка кинувся, скочив угору... "Згинь, проклятуща, від мене! хай тебе огонь пожре, вихор рознесе-розвіє!.. Що ти мені таке?.. Жінка?.. сестра??, мати??. Я тебе всього двічі чи тричі бачив на полі, де ти стрибала, : як коза... Чого ж ти сюди лізеш?.. чого ти мішаєшся?.. Ти мені вибиваєш очі тим, що мені самому не дає спокою, що моє серце одвертає від доброго, а підіймає руку на лихе?.. від чого я сам тікаю – та ніяк не втечу; ховаюся – та не заховаюся, та все глибше та глибше топлю свою голову в п'яній горілці... Геть собі!.. згинь!.." Від його гучного голосу тінь затремтіла; подалася вгору; вище, вище... Небо загоготало, заблищало, шваркнуло... Огняна стріла вдарила коло його; кругом усе затріщало і запалало огнем... Горить, тріщить, ломиться, падає, кричить, лементує, молить... всі голоси зливаються .в один голос – у голос неви-у разної тяжкої туги; скрізь чутно плач, лемент... І все те жере огонь – то своїм широким, лютим полум'ям, то своїми гострими язиками – лиже... Лизне– і тільки чорна вуглина після його зачорнів; лизне ще – вуглина побіліє, розпадається на попіл... І піднімає його вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... Огонь розходився, розігрався... Уже він кругом охопив Чіпку; вже досягав своїми довгими язиками до його тіла; цілував його вид... Гляне Чіпка... То ж не вогонь, то людська кров хвилями хвилює... "О-о-й!" – скрикнув він – і несамовито кинувся.
Стояв уже вечір надворі. Сонце закотилося за гору червоно-червоно, немов обпилось тієї крові, що була пролита за день. Село, наморене то бійкою, то дивовижею, втихомирилось: нігде ні крику, ні гуку. Високі стовпи диму вилітали з верхів у небо високо-високо, наче несли туди людські сльози, прокльони, молитви... У печах палало полум'я – варилася вечеря; людські тіні снували повз його – і на хвилину-другу закривали його собою, немов якою запоною. Мороз дужчав; зорі грали; захід сонця жеврів кров'яно-красною зорею...
Скочив Чіпка – і почув, що по всіх його жилах, у кожній кісточці, як блискавиці, забігали огняні спички; злившись у голові докупи, вони рвали її огнем... Тіло в його горіло; в думках сон мішався з бувальщиною; серце боліло, замирало, кипіло невимовним злом... Він вийшов надвір – хоч провітритись. Свіжий вітрець пахнув йому в гаряче лице, закрутив у носі, аж покотилися з очей сльози... Глянувши на західне зарево, він зразу заплющив очі: воно їх різало болізно, непривітно... А на другім краї неба, насупроти, червоніло друге зарево: то сходило повновиде козацьке сонце.
Чіпка вийшов посеред двору 1 почав обдивлятися. Кругом пусто й глухо! Став він ходити від хати до току, від току до хати. На душі важко, – так важко, як ще ніколи не було... Болі з тіла доходили до серця, до-ймали його; голова горіла; думки мутилися: ображали його неправдивою карою, лякали людським сміхом... Він радніший би був просити, в ногах лазити, сльозами молити, – аби тільки забути те, що було! А воно стояло, як страховище, перед його очима; як те марево, мінилося в його думках. То учувався йому глухий, здавлений сміх; то, мов ненароком, гострі, як спички, жарти в розмові; то повсякчасне пряме вибивання на очі... Він знемагав від муки. "Краще б я не родився або мене забито, ніж отаке терпіти!.."
Душа бажала поділитися з ким-небудь своїм лихом; серце – вилити накипілі сльози. Так же кругом – ні духа! Ламаючи руки, жалібним поглядом подивився Чіпка на західне зарево, та. й посунувся смутний в хату... І жалко й страшно було дивитися на його сумну постать, що так виразно чорніла між двома заревами світу – місячним і західним. Наче виходець з того світу, мов грішна, душа, бита своїми тяжкими переступами, зібралася каятись перед богом, – та не змогла: замість молитви, уста шептали гіркі прокльони, перечитуючи свої гріхи...
Посеред хати, освіченої місячним світом, що через вікна вривався в хату, слався широкими смугами по долівці і ховався аж під полом, – стояв Чіпка навколішки і молився... прокльонами. Сльози блищали в його очах; він клав щиро поклони...
А товариство його – Пацюк, Лушня та Матня, – як побачило, що за баталія піднімається в Пісках, та мерщій ноги на плечі, та поза хатами, та поза городами, аж у Крутий Яр, та й засіли в шинку в свого ?? давнього знакомого жида Оврама... Прокружали –цілісінький день на останні гроші, розказуючи всякому, хто заходив у шинок, яке світопреставленіє скоїлось у Пісках... Уже й смеркло.
– А що, братця, чи не навідатись нам у Піски: що там діється? – каже Лушня до товаришів. – Чи не задопали, бува, нашого Чіпки, бо щось він там дуже торгувався?.. Тут уже тікати мерщій, коли лихо; а він – кличе рятувати!..
– Іди ти, коли хоч, – одказують йому Пацюк та Матня, – ми тут зостанемось...
– Ні, ходім разом, – підмовляє Лушня: – провідаємо справді Чіпку... Хоч він чудний собі, а все-таки нігде правди діти – хороша душа й товариш щирий... вже нізащо тебе не видасть!..
– Я не піду, хоч мене ріжте, – каже Матня. – Щоб справді ще москаль спіймав та дав чосу...
– Та й я зостануся з Якимом, – туди ж і Пацюк. Лушня почухався. Він знав, що тепер справді в Ліски йти небезпечно; одначе совість його мучила, що так товариша кинули...
– А що ж його казати? – веде він річ далі, – коли запитає Чіпка: де були?..
– Що ж йому казати? – одказує Матня. – Нічого не казати!.. Що він за спрос?
– Збреши що-небудь, бо справді негаразд... – рає Пацюк. – І чому ми його не взяли з собою?.. А тепер, може, вже й у Пісках немає, – москаль узяв...
Пацюкові жалощі усіх уразили: всі мовчали, ніхто нічого...
– Ну, сидіть же ви тут, братця, – трохи згодом сказав Лушня, – а я піду довідаюсь...
Пішов. Вихопився на гору, глянув на широке роздолля й побачив Піски, як в тумані, залиті місячним світом... Між темною тінню голих верб біліла боками церковка й позирала навкруги своїм блискучим оком – золотою банею з хрестом; а недалеко від церкви, як висока гора, чорнів панський палац, і, здавалося, сердито поглядав на все село... Село ще не скрізь спало. Де-де блищало по хатах світло, хоч і тихо було: людського гомону не чутно, доносилось тільки глухе валування собак. Надворі тихо, холодно; мороз скаженів і давив так, аж зорі плясали; під ногами рипів сніг... Щоб не замерзнути, Лушня пішов швидше. Незабаром опинився коло Чіпчиної хати. Як та пустка, стояла вона сама собі на край села, облупана, чорна... Тільки неповибивані шибки горіли проти місяця: здалека здавалося, що в хаті світилося. Лушня підійшов ближче. І темно, і тихо!.. Йдучи повз вікно, що виходило прямо на поле, він заглянув, що там діється?
На полу не видно нікого... Уже він хотів повернути поза хатою до дверей, коли це (уздрілось йому) – немов що мелькнуло... Він знову прихилився до шибки, дивився в хату. У противні вікна місяць аж бив своїм світом, лягав довгими смугами через усю хату й ховався аж під полом... Посеред хати, увесь залитий світом, стояв навколішки Чіпка – молився... Його ясна тінь раз по раз згиналася, то випрямлялася; на очах блищали сльози...
– Чіпко! – гукнув Лушня під вікном. Чіпка скочив і боязко заховався за піч. Лушня зареготався на все горло. Регіт його здорової грудини посеред нічної тиші як грім, гоготав навкруги, перекочувався, бряжчав у шибки, розлягався по хаті... Чіпці стало соромно, хоч крізь землю... Його піймали на сльозах, він плакав, як мала дитина! А Лушня регоче та й регоче під вікнами, – аж шибки двигтять...
– Чіпко! Чіпко! що то ти одмолюєш сльозами? – регочучись, знову Лушня.
Чіпка пізнав голос. Сміх над його молитвами, над його сльозами, товариська зрада, докора – разом кинулись йому в голову, схопили за серце...
– Уб'ю!.. – аж сичав він – та вхопивши макогін, босоніж з хати...
На щастя, Лушня почув тихий скрип босої ноги, глянув – і одскочив убік... А Чіпка обіруч попер макогоном прямо.
– Уб'ю!.. – гукає він щосили, та знову біжить за макогоном.
Лушня – далі... Поки дістав Чіпка макогона, Лушня опинився геть далеко...
– Вон, с[учий] с[ину]! щоб ваш дух не смердів коло мого двору! – кричить Чіпка на все горло. – Уб'ю, тільки побачу хоч здалека...
– Чи ти, бува, не здурів? чи не збожеволів. Чіпко?.. За віщо ти нас лагодишся вбивати?.. – зупинившись так, може, за гони, гукає Лушня.
– Я через вас сорому набрався... мене через вас нівечено... Вон!.. Товариша б'ють, а ви по шинках гуляєте та ще й смієтесь?.. Це вже не первина... Тоді в пана... самі завели, самі й покинули... А тепер тута!.. Є ви товариші, друзяки?.. Собаки, а не товариші!.. Вон!! – Та, кинувши макогона об землю, пішов назад у хату й засунув за собою двері.
Лушня постояв-постояв та знову підійшов під вікно.
– Чіпко!.. Чіпко!
Чіпка лежить на полу, мовчить.
– Оже не сердься!.. Ось вислухай попереду... Хіба б же ми тобі, ти думаєш, не помогли? Та ми б радніші... Ми ото, як побачили тебе, та разом і кинулись по вулицях скликати людей... Я побіг до Сидора в кузню молотка взяти... Коли оглянусь – аж Петро з Якимом кричать... Дивлюся – аж їм уже руки скручують десятники... і старшина коло них... Я мерщій на поміч, хотів оборонити; а вони й мене зв'язали... Подумай: що нам було робити?.. Ми й почали вибріхуватись, що буцім тікали з ляку... А старшина нас – у чорну... Оце тільки недавнечко випустив. Петро ж та Яким пішли в Крутий Яр, а я оце зайшов за тобою... А ти нас убивати збираєшся! – додавши жалю в голос закінчив Лушня.
– Я вже чув таку пісню... Я вас добре знаю! – мотнувши головою, одказав Чіпка, спустивши трохи гніву.
– Так що ж, ти не віриш?.. Нехай я, де стою, там і провалюся! Хай мене свята земля прийме, коли неправда!.. – присягався Лушня.
Чіпка мовчав, не озивався; серце в його одходило. Він думав: чи Лушня каже правду, чи бреше?
Лушня брехав і боявся не пробрехатись. Він чув, що Чіпка натякнув, що його бито: щоб уже зовсім розжалобити товариша, він давай напирати на це.
– Чи вже б ми не радніші тебе вирятувати?.. Хіба нам не казано, як тебе нівечили?.. Та в нас серце кров'ю обливалося... Так що ж ти будеш робити, коли взаперті?..
– Чом же ви не рознесли чорної к бісовій матері?.. – уже без серця вступає Чіпка з розмову.
– Еге... Розвали її! Коли на нас трьох постановлено сторожу аж з десяти чоловіка; та все один другого не видасть: здорові, як бугаї, а високі, як верстви.
– Де ж Петро та Яким? – забуваючи, пита Чіпка. – У чорній зосталися?
– Та кажу ж – пішли в Крутий Яр погуляти, бо тут страшно... А мене оце за тобою послали.
– Я не піду! – одрубав Чіпка.
– Та й я, мабуть, такий, що хай собі гуляють самі, – скорчив лазаря Лушня.
Чіпка нічого не одказав. Обидва помовчали. Лушня обізвався перший:
– Пусти, будь ласка,, в хату, хоч погріюся" бо так змерз у тій гаспидській чорній, що трохи душі не витрясло, аж печінки підкидаються... – І почав цокотати зубами та здригувати, буцім справді змерз.
Чіпка повірив Лушні. Стало йому жаль товариша. Він скочив з полу, швиденько одсунув двері.
Лушня увійшов у хату; вніс за собою макогін, що покинув Чіпка надворі.
Та Чіпка вже не слухав тієї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю...
– Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито... будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..
– Кому ж вони заплатять? – перебиває Лушня.
– Мені!.. мені заплатять! – гукає Чіпка, підводячись на руки. – Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди... А зробили таке зі мною... стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..
– Що ж ти зробиш? їх скільки, а ти – один.
– Я – один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?.. Хіба;трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер... А як зовсім розв'яжуться з панами... трохи нас буде? Що ж ми?.. Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?.. І ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: "ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!.." А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що – дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе... так вони, бач, якої заспівали?.. "Бунтовщики!.. розбишаки!.." За ними й сила... Навели ва нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом... Так оце правда? це вона??. Ні, Тимофію! Коли так... Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш ва нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня ,аа те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками... Коли ж так... темна ніч покаже–де моє, де твоє!
Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути... зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.
А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.
– Чи так, Тимофію?
– Так, Чіпко, – ледве вимовив Лушня.
– Од сьогодні – шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди... Знайдемо роботу, – рук не позичати... А проте – свого не забуваймо! І вони так роблять... Коли вони вміють під нас під'їздити, – навчімося ж і ми під них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, – то для всіх хай буде рівно; коли нема, – то всім нема!
– Добре, Чіпко! їй-богу, добре! – обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна правда. – Я перший, брате, [радий] хоч і сю ніч затесатись до пана, та розказати йому, де правда...
– Та не пан один, Тимофію, – не він один!... Усі налягли на нашу шию... всім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає – панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були... і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди стра-ждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же ні! Пан – свій брат... Пан, бач, і примаже, й замаже, бо в пана є, бо він наздирав з людей... А людям де взяти?.. Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші – одна біда... Он, попи наші! Вони перед богом за нас, вони бачать кривду... та й ті ні слова!... А кому ж, як не їм першим замовити його?.. Жид – і той... і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею... Сам підведе, сам і видасть!.. Усі на нас, Тимофію, всі!.. І свій брат багатир на нас... І п'яниці ми, й злодії, й волоцюги... Як ще ми живемо на світі, Тимофію?.. Як нас не подушать усі оті праведники?.. Здається, само небо, якби впало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали... Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі, – приймемось за роботу, вдень будемо працювати... а нічматінка – й научить і скаже, де наше лежить... Добре?
– Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, – годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові... Будемо гроші заробляти...
– А я мирюсь з матір'ю, переводжу до себе... Скажуть люди: оханувся! то й добре... Будуть і гроші... А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші... Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?.. Чи одняли б були землю в мене, якби я мав гроші?.. Підсипав би яризці п'ятдесят карбованців, як отой волоцюга... "Не займай моєї землі!.. Не одбирай її в мене!.." І не заняв би... бог зна, що з мене тоді б вийшло... Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу;
годував би діток, як другі, от як Грицько... А то – мати... та рідна мати, що тебе на світ народила – й та стала тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю, серце розривається, душа болить... А все через ту землю... Хоч і не в землі, бач, сила... Ні! Земля – так собі: земля та й годі!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю... втеряв... А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні, мені й снилася... Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою...
– Хто? – не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.
– Галя!.. Моя люба... найкраща над увесь світ... – Яка Галя? – питає вдруге Лушня.
Чіпка схаменувся.
– Не знаю, – одказав і замовк.
– Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?.. – допитується Лушня.
Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.
– Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чіпко?
– Нічого... Болить тільки все... Побили сучі сини до живого тіла, – як печене болить...
– То ти б до знахарки пішов, щоб масті якої дала або зілля.
–Загоїться й так. А сліди хоч і зостануться, – то дарма: вони будуть нагадувати, щоб часом не забув!..
– Та й у тебе в хаті, – хоч вовків гони!.. – привітався Лушня. – Чи немає хоч чарки горілки погрітися?
– Чортма! Лізь на піч, коли хоч...
Лушня побрався на піч, та, не роздягаючись, ліг мовчки. Чіпка собі ліг на полу.
Лушня лежав та радів, що так діло обійшлося. Турбувався тільки про одно: коли б перше Чіпки побачитись з Петром та Якимом, та наструнчити їх, щоб уже в один голос співали... Він справді став побоюватись Чіпки... "Коли б ще самому в брехунах не остатись, а то..." – думав він мовчки.
Чіпка собі мовчав, хоч теж не спав. Перед його очима куйовдилась денна завірюха, крутилась, вихорилась. Серед ночі, при місяці, при тяжкім болі тіла, всі денні пригоди вставали перед ним, як те страховище, крутили його, кидали то на один бік, то на другий; не давали болю затихнути, думці забутися... Він лежав, як у вогні... Душа мліла й боліла, – помстою; серце гукало – оддячити; розум пашів – злом.
– Тимофію!
– Чого!
– Ти не спиш?
– Ні, не сплю.
Чіпка замовк.
– Не знаю... чи казати, чи мовчати?.. – несміливо знову озвався, перегодя трохи.
– Про що? кажи!
– Удень сьогодні я спав... мені приснилося... Чіпка вимовляв кожне слово з протягом, мов нехотя, з переривами: язик казав одно, а думка вперед бігла – за другим.
– Ну?.. що ж тобі снилося?
– Я плакав... Я молився богові... не помага!
– Та що ж там таке? кажи! – пристає Лушня.
– Я довго думав... – тяг Чіпка слово за словом.
– Що ж ти думав?
– Ти бачив сьогодні людську неправду? – якось, мов натужившись, викрикнув Чіпка. – Бачив?..
– Хоч не бачив, то чув, разказували, – одмовляе Лушня.
Довго ще вони між собою балакали, поки поснули. А поснули вже тоді, як стали другі півні кричати, на темному небі примеркали зорі, Волосожар на північній стороні догоряв і тремтів білувастим світом, а ясний місяць^почав біліти, спускаючись насупроти за гору.
XXII
НАУКА НЕ ЙДЕ ДО БУКА
Мотря та хазяйка її, "довгоп'ята баба", ще звечора, перед тим безталанним днем, усе чогось кволіли та жалілися на проклятущий мороз, що як у забій забив – день у день... Вони сиділи на печі, й то померзли. Бабина онука, дівчина, знай снувала з хати в сіни, а з сіней в хату, та напускала холоду. Видко було, що її обхопила якась нетерплячка.
– Чого ти, дочко, рипаєшся, дверима? – спитала її баба.
Замість одмови дівчина, може й недослухавшись, защебетала:
– Уже наші дівчата вулицю збирають!.. Такі дурні... який холод, а вони співають, аж вулиця розлягається... Як у них і роти не позамерзають?
– Та то вони, видно, на досвітки йдуть, – обізвалася Мотря з печі.
– Ні, таки на вулицю. Сьогодні й мені Пріська казала, щоб і я вийшла...
– Усе тепер пішло не по-людськи! – зітхнувши, одказала Мотря. – Яка тепер, серед зими, вулиця? То по літові, та по теплові...
– Та й я, тітко, казала Прісьці... Сміється, дурна, та одно плеще: виходь та й виходь!.. Сьогодні до їх байрацькі хлопці прийдуть, і Ковалів Василь прийде...
А той Василь Коваленко, каже, такий гарний, що й по всьому світу пошукати... як картина...
– То це, мабуть, вони йдуть назустріч? – каже баба. –Сказано: молоді... їм що? Аби погуляти та поспівати.
– Та й хлопці, чутно, співають, –цокоче дівчина. – Та таких гарних пісень! Наші хлопці таких і не вміють, – мабуть, то байрачани...
Вона полізла з рогачем у піч, засунула горщик, обгорнула жаром, накрила покришкою.
– Піду надвір та послухаю, поки куліш закипить! – сказала та й шморгнула з хати.
Мотря з бабою тільки переглянулись...
Перегодя трохи, дівчина знову вскочила в хату, затупала голими ногами, червоними, як у гусака, захукала в руки:
– Оце... який холод, нехай йому гаспид! Мороз прямо, що з очима!.. Ху! ху! (хукала в руки). А хлопці такої гарної співають; а дівчата й собі... Якби не так холодно, та не вечеря, то майнула б аж туди!
– Босоніж?.. – озивається Мотря не то з докором, не то з радою.
– Ні, взулася б...
– Так тобі вечері шкода втеряти? – сміється баба. – Ото дівка!
– Ні, не вечері шкода, тільки хто ж її варитиме?.. Та я таки й не хочу...
– Як старець копійки, – шуткує баба.
– Ні, не хочу! Бо там десь чутно й бійку, – тільки:
гуп та гуп!.. Може, то наші парубки з байрацькими завелися, щоб на чужу вулицю не ходили?..
– То, видно, кріпаки попилися, та не помиряться!.. – угадує баба.
Мотря важко зітхнула. "Попилися?.. – подумала. – Хто ж їх попоїв, як не він?.." Серце в неї защеміло. Цілий вечір була вона смутна: ні цокотання веселої дівчини, ні бабині жарти не розважали її.
– Чогось мені на душі так погано, коло серця щось в'ється так... – жаліється бабі. І зарані лягла спати.
Не спиться їй. То думки, то кашель не дають заснути. Оце зведе очі, заплющить – і розкриє: їй верзеться п'яне грище. Перевернеться вона на другий бік, уткне ниць у подушку своє лице, – кашель підступить під горло, лоскоче, душить... Вона підніметься, сяде, кашляє, схопивши голову в руки... Сидить... Кашель трохи втих, одійшов... Думає вона: де та смерть забарилася? де вона ходить?.. Та з смерті перенесе її думка на й о г о, на сина... та знову на смерть... Насилу перед світом заснула. Удосвіта не вставала.
Ранком долітали до їх хати нестямні крики та гуки... То окликалася московська розправа.
– Господи! що тільки робиться на вигоні! – вскочивши в хату, замість привіту, прокричала сусіда. – Москалі стали кружком, обступили кріпаків, – та кожного беруть та й б'ють... Ті кричать, просять, молять... А народу збіглося на ту бійку дивитися... то й землі важко! А справник, чи якийсь там старший, як крикне на людей: "Што ви стоїте, сякі-такі?.. вон отсюда!" Так усі й полинули – хто куди попав... Хто прямо шляхом, хто через городи, аж тини тріщать, а вони городами та снігами так і чешуть... Сказано: страх такий, що господи!..
– А мого .там не бачили? – несміливо, боязко запитала Мотря.
–Бачила й вашого... бігав там та людей збирав:
думка була рятувати.
– П'яний? – перебила баба.
– Бог його знає – чи п'яний, чи ні. Бачила тільки, що до кожного приставав: не даймо! заборонімо! Так його москалі як запопали...
– Та й... де його діли?.. – з ляком скрикнула Мотря.
– Не знаю, не бачила. Казали люди, що і його либонь бито... Та так, кажуть, немилосердно, що аж кров цівкою...
Вид Мотрин, й без того хмурий, ще дужче потемнів... Схилила вона сумно голову; потекли гіркі сльози з жовтих, мутних очей, потекли по щоках, по глибоких рівчаках, що літа та недоля попроорювали по сухому виду.
Баба ще довго розпитувала, сусіду; сусіда ще довго розказувала. Мотря вже не чула нічого того. Серце в неї щеміло, боліло; голова, як отуманена; за сльозами вона нічого не бачила. "Бито... прилюдно, принародно бито... – думала вона, заливаючись сльозами. – До горя, до нужди, до мого безголов'я ще й сорому прибуло... поговору!.. А скільки ще прийдеться перетерпіти таємних смішок та шуточок!.. Там у чорну вкинули, кажуть, чоловіка убив... Хоч і не він, – та вже коли так, то він! Голову ограбив, писаря... Він!.. І людей перепоїв, на лихе підбив... Він!.. І все він, усе він!.. А тепер його, як якого, – прости господи, – душогуба, прилюдно нівечили... били... А воно ж: його тіло – моє тіло! Його б'ють, – мені боляче... Та то ж, кажуть, до живого тіла, до крові... Господи! вже як на кого узляться люди, то до краю вже доїдять, до кінця догризуть! Що де не зробиться, чого де не видеруть, – усе він, п'яниця, розбишака!.. Та вже коли б хотіли помститися, коли він заслужив того, – то хоч би не прилюдно, не принародно!.. А то ж – кожне бачило, кожне чуло... Пани... а душі людської, серця в них немає! їм, коли простий чоловік, то все одно що товарюка... Лупи, бий його прямо рублем... не зігнеться!.. Боже! Боже! де ж твоя правда святая?.."
Вона була тепер сердита на всіх людей, на весь мир, на весь світ, –на панство, що її сина побило... Хто їм дав право її дитину безчестити?.. На москалів, що так немилосердно, по-катівськи били; на людей, що не тільки не оступалися, не обороняли, а дивилися на те та сміялися... У кожній людині вона бачила тепер свого кревного ворога. У цокотанні сусіди вона чула гіркий глум над її материнським жалем, над її бідною головою; самий голос бабин, старий та спокійний, здавався їй потайними жартами над нею самою... "Чужі... чужі... Що їм?.. у них болить?.. їм шкода?!" – думала вона, обливаючись гіркими слізьми, що так і плили, так і лилися одна за другою. І кляла вона свою долю; проклинала людей, проклинала свою кохану дитину – свого сина, котрого так жалкувала... То був болісний лемент душі, глибока враза серця, – нікому не відомі, окрім матері... Тільки одна мати вмів разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.
На другий день прокинувся Чіпка, як уже сонце підбилося. Окликнув Лушню. Лушні вже не було. Діждавши, поки Чіпка заснув, він тихенько зліз з печі, вийшов з хати та й потяг прямісінько в Крутий Яр.
– А що Чіпка? як? – стріли його товариші.
– Нічого... живий! Усе гаразд... Глядіть тільки: ні слова, де були. Сказав, – у чорній сиділи...
І давай розказувати, як його Чіпка трохи не вбив, як він вибрехався; розказав і про останню розмову з Чіпкою; радив пристати... Пацюк одразу згодився, Матня впирався.
– Стань у службу, – одказав він, – ніколи й чарки горілки випити...
Одначе Лушня та Пацюк укландали й його пристати на Чіпчину раду. Оже він згодився найнятись не в. кого з хазяїв, а де-небудь у жида на винниці або в броварі. Так і зробили. Той день перегуляли, а на другий усі три пішли на Побиванку до жида, стали на винниці.
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одяг-ся в свитину й пішов до баби, де жила мати. Надворі зустрів він бабу.
– Добридень, бабо!
– Добридень.
– Що мати – у вас?
– У мене.. А що?
– Та нічого. Я до матері, коли можна.
– Іди. – "Чого це він?.." – подумала баба, й страшно їй стало. Вона мерщій в хату.
– Мотре! Мотре!
– Чого?
– Син іде...
Мотря не одказала ні слова, – тільки затрусилася... То морозом її осипає, – вона білів, то у жар укине...
– Чого він іде? – за Мотрю спитала дівка.
– Не знаю, – одказала баба.
А тут і Чіпка в хату.
– Добре здоров'я вам, бабо, й вам, мамо!
– Здоров був. Чіпко, – одказує баба. Мотря одвернулася; сльози заслали їй очі... Усі мовчали. Чіпці ніяково стало... Зом'яв він у руках свою шапку й несміливо промовив:
–Я до вас, мамо...
Мотря не озивалася. Чіпка собі замовк. У хаті зробилося важко, мов стеля нагнітила...
–Чого ти до мене прийшов? – нешвидко вже вимовила Мотря, все-таки не глядя на Чіпку.
– Прийшов я, мамо... перепросити вас... Дурний я тоді був, п'яний... зневажив вас... зобидив кріпко... За те мене бог покарав... Простіть мене! не гнівайтесь уже на мене!
Не видержала Мотря. Сльози бризнули з переповнених очей і, як горох, котилися по виду, падали на долівку. У душі разом заговорила й одрада, й жаль, і докора... їй любо, одрадно було, що син покорився, в. що він побачив, якого лиха наробив собі через свою дурну голову та ледачу волю, що він повинуватив себе перед нею, перед матір'ю котру образив так... І разом уставала перед нею чорною хмарою синова зневага, давила, як обценьками, материне серце; прохалася вилитись хоч у гірких докорах... Мотря, вмиваючись сльозами, стала ганьбити сина.
– Тепер, бач, і до матері?!. тепер і до неї, як нікому пожаліти?.. А як тоді, – так мати сяка й така!.. Чи тобі не соромно? чи тобі не гріх?.. мене на старість Е пустив по чужих людях тинятись... шматок хліба од чужих людей приймати... таке про тебе слухати?.. Що ж мати, – ворог твій?.. Мати, як мати!.. Вона б своєї пучки врізала, та дала своїй дитині, щоб йому було краще!.. А ти зараз – угору; зараз – сяка та така!.. І А тепер, бач, як поповчили, так і матері стало треба? Зараз до неї? Що – добра московська наука?.. добра?!. Тепереньки й покора де взялася... А тоді... мати слово і скаже, – а ти десятеро... мати заплаче, – а ти в бучу!.. А я тобі скажу, сину, коли б у матері була така сила, щоб тебе провчити, як чужі провчили, то не скакав би ти, як зінське щеня, вгору, – не дорікав би гіркими словами стару матір, що над тобою довгих нічок недосипляла, од свого рота одривала та тобі давала!.. не ображав би ти її серця так!..
– Не згадуйте вже того, мамо!.. Простіть... забудьте! То було давно, колись... Що ж п'яний чоловік?.. П'яний – дурний... Самі знаєте: не поставить свічки, а звалить!..
Мотря замовкла, втирала рукавом сльози... Баба й собі додала ганьби та докори таким лихим вчинкам. Чіпка стояв, повісивши голову, коло порога... Мотря глянула на його – і разом перевернула своє серце на великий жаль.
– Мабуть, тебе, сину, там так понівечили, що й кістки цілої не оставили?.. – сказала вона, з жалем дивлячись на його блідий, болісний вид. – Дивись, як на виду спав... поблід, позеленів!..
– Спина, мов печена, болить, – жалівся Чіпка. – Скажено били!..
– Бодай їх лиха та нещаслива година побила, як вони так знущаються над людьми!..
– Чули ми. Чіпко, – вмішалася баба, – чули, аж сюди до нас крики доходили... Так, немов мерці з домовини, тільки: – о-о-ох!.. о-о-ох!.. – стогнали...
– Вони, мабуть, тебе до живого побили? – знову питає Мотря.
– Та є всього...
Мотря скривилася, мовчала.
– Чи ти ж хоч сорочку перемінив, чи, мабуть, у тебе й сорочки катмае? – трохи згодом питав мати.
– Ні, є... та не переміняв.
– Чому ж ти не скинув?.. Воно ж попристає, поприсихає, поздираєш,, ятритиметься... гірше буде!
– Присхне!
– О, бодай тебе! – усміхнулася баба. – Присхне!! Сідай, чого ти стоїш?
Чіпка сів поруч з матір'ю. Мотря дивилася на його та трохи не плакала.
Дівчина, бабина онука, стоячи коло печі спиною до вогню, сумно поглядала то на сина, то на матір, то на свою бабу й кусала ніготь другого пальця на лівій руці...
– Де ж ми, сину, житимемо? – геть уже по розмові запитує Мотря.
– Доживайте вже, мамо, зими в баби, я заплачу, що там баба скажуть...
– Бог з тобою. Чіпко, з твоєю платою! Нащо мені твоя плата? Хіба Мотря в мене хату пересяде, чи переляже, як перезимує?.. Хай зимує. А ти, сину, розстарайся на гроші, та полагодиш свою хату, та по зеленій весні, по теплій годині й перейдете на нове хазяйство!
– Спасибі вам, бабо, за вашу ласку, – дякує Чіпка, кланяючись. –Так, мабуть, я оце й зроблю: піду та й наймуся в винниці до весни...
–Не йди туди, сину, – перебила його Мотря: – не наймайся в жида-нехриста!.. Вони твоє добро перевели... Стань краще де в тік та зароби хліба. Діждемо весни, – треба щось їсти... А може, де поля роздобудемо, – буде чим засіяти...
– Добре, мамо... Стану в току. Там у Крутояр-ській економії, кажуть, багато хліба зосталося... Казали, що німець либонь наймає: хто хоче, –за гроші, а то – з коробки... То я, мабуть, стану тепер за хліб. А там, як зароблю, – тоді й за гроші...
– Добре... Хоч і так зроби, сину.
Попрощалися.
Того ж таки дня надвечір. Чіпка зібрався, пішов у ДСрутий Яр. На другий день добув десь ціпа й молотив у клуні, аж на сажень солома летіла вгору. Де та сила і хіть узялися! Такий робітник з його, – золоті руки. Німець – і той підхвалює Чіпку, другим на зразок ставить...
– Шіпка, карошь работай... как бідло!..
– Еге!.. – сміються піщанські козаки: – що то московська наука! Уже й наш верховода в Крутому Яру з ціпом... Воно-таки дивне діло – лоза!.. А то – господи, твоя воля! Там у свято підняли такий бенкет, що й землі важко; а після свят– зовсім здуріли!..
Чіпка не чув нічого того, а Мотря, хоч і чула, та затикала вуха, проклинаючи панів, москалів і людей, що сміялися... Чіпка був на роботі, Мотрю в бабиній хаті непосидяча брала. Щодня вона заходила в свою хату. Скілька вона лиха в тій хаті витерпіла, нужди, холодних та голодних днів! Скільки раз її доля зрадила, її надії розмела, розбила, потопила в безодній прірві гіркого життя!.. Сидячи в старій пустці, почне пригадувати Мотря все, що тільки стара пам'ять у голові задержала... Посумує, пожуриться сама собі, заплаче та й піде. А на другий день знову теліпається. Аж нудно їй, як вона не провідав який день своєї хатини... А вночі – тільки й думки: коли б уже швидше ця люта зима минала, сніги тали, поля зеленіли, щоб можна було коло хати взятись, лагодити та переходити! Такими думками тільки й жила.
От уже й масниця. Сонце геть високо піднімається; грає на весну-красну; гріє – вже волові й півбока нагріє, як кажуть люди. Сніг м'якшає, лід дірчавіє, чорніє; коло хати вже поодтавало; дітвора висипала з хати на призьбу, проти сонця з козачками грається... Весною дише...
Кріпаки раді такі, що діждали весни – першої вільної весни, що годі на панів робити...
– До шинку, братця! за волю!.. за волю!.. – гукали вони, прямуючи в шинок.
Одгуляли масницю. А тут посередник приїжджає, уставну вводити, землею наділяє... Кріпаки перелякалися, щоб з землею часом не наділив він ще чим... другою неволею!.. Дехто тихенько міркує, що земля ця і є друга неволя, що пани за неї плату братимуть, на панщину гнатимуть...
– Не хочемо земліі.. не требаї.. До слушного часу – гуде громада, сподіваючись того слушного часу, коли землю вернуть їм даром, без грошей... Вони думали, що цар волю дав – і землі подарував; а то вже самі пани видумали якусь плату... "Та вже таки колись правда зверху буде!" – думали вони і стали дожидати "слушного часу"...
Піднялася знову буча та колотнеча... Не в одних Пісках, – гукали про той слушний час скрізь по Вкраїні, по всіх хуторах, селах... Одгукувався крик той по повітових городах... Сказано – всюди, де тільки темний, помучений кріпак, котрого цілі віки ніхто не питався нічого, котрий був волом, що переорював панські лани та засівав на панський прибуток, – скинув з себе панський ланцюг, дихнув волею...
Нічого робити – прийшлось тую волю силою вгамовувати... Настала москалям робота. Переходять вони з села у село, з одної волості до другої, – та прописують "слушний час"... Тим тільки й служать, що своїх іноді братів та батьків дубасять, в'яжуть та везуть у город, у тюрми саджають... А туди пішов – як у яму. Коли-не-коли вирне: той на Сибір пішов; той на каторгу!..
Чіпці тепер ніколи дослухатись до всього того. Вкупі з матір'ю він день у день коло хати порається. Розкрив її, оббив зокола й зсередини; трухляве дерево викидає, нове вставляє– ціле; нові крокви становить; околотом вшиває... Мотря з мазальницями вовтузиться. їх сміхи та пісні з самого раннього ранку розбуркують село, розносяться на всі Піски...
До паски вже стояла хата, як та чепурна дівчина: рівна, висока та біла-біла, як сніг. І можна було бачити, як кожного ранку й вечора виходила з неї старенька жінка, трохи згорблена, з веселим поглядом в очах. Хутко вона бігла до ожереду соломи, що стояв на вгороді; хутко набирала повне рядно й несла через силу в хату. То була Мотря. Аж помолодшала вона, як перебралася у свою хату, на нове хазяйство...
Чіпка собі прийнявся за його, аж чуприна мокра. День у день тобі, як в окропі кипить. Полагодив хату, – давай погріб обчищати та оброблювати; новою лісою [усадьбу] обплітати, дощані ворота майструвати. Об Миколаї на ярмарку овечат купив. Треба кудись загонити... Прийнявся за кошару.
Настала косовиця. За отамана ходить! Придбав щось копиць з п'ятнадцять сіна. От уже пополовіли жита; час уже й жати. Стали жнива – й серпом як косою. Тільки нагинається високе жито, колосиста пшениця під його рукою; а там глянь–уже ззаду й сніп лежить, товстий та чепурний...
Радіє Мотря; хвалиться людям – не нахвалиться ї своїм сином.
– От, дурів-дурів, та таки й збіг на свою стежкуі Тепер його лихий не візьме! піде собі жити... Шкода руільки, що не жениться... чого доброго розволочиться, розледачіє!
Так казали люди. І вже не одна стара мати, маючи удочку на порі, нишком собі думає іноді про Чіпку, а зустріне, – вітає гаразденько. Не одна й дівчина зачіпає його своїми любими жартами. Та глухий і німий Чіпка як до вітання матінки, так і до жартів доньки. У його щось інше на умі, друге на серці. Іноді серед роботи, заложивши руки, він задумається-загадається... "Ну що ж з того?" – забувшись, спитає сам себе, – та, мов перелякавшись свого голосу, знов за роботу...
Тим часом усячина в них прибуває та прибуває... Минули й жнива. Надворі осінню пахне. Стало людям вільніше.
Уп'ять піднялась колотнеча... З кріпаків правили викупні. Кріпаки не хотіли платити. Давай їх худібчину цінувати та спродувати... Купив Чіпка в одного корову; хотів ще коня завести, – та не знайшов до вподоби...
Яке життя, таке й товариство. Зажив тепер Чіпка з Грицьком душа в душу. Удвох часом на роботу йдуть, удвох і додому вертаються. Під неділю – або Чіпка в Грицька з матір'ю, або Грицько в Чіпки з Христею. Забув Грицько й про той віхоть, що Чіпка був кинув... Та чи до того тепер Христі, коли в неї мала дитинка на руках?..
Христя вподобала Мотрю. "Вона така добра, така добра, як рідна мати!" – хвалиться чоловікові. І часто Христя під свято приходить до Мотрі побалакати, розважитись. Мотря й собі навідувала не вряди-годи Христю. Як же тій треба було на цілий день виходити на роботу з дому, Мотря доглядала її сина Василька.
– Чому ви, матусю, свого Чіпки не ожените? – раз запитала Христя в Мотрі.
– Хіба б же я, дочко, не оженила його? Казала вже скільки – не хоче!
– Видно, в його хтось на душі є, – та, мабуть, не посміє сказати.
– Хто його знає. Не каже. А мені вже обридло на його бурлацьке життя дивитись! Що йому, то йому б – жінка розважила... А то таки й мені. Вже стара, підтопталася, – все б таки невістка перемінила. Казала йому, –вказувала на вас... – "Он, кажу, бач: побралися люди, та й живуть щасливо. Чому б тобі не одружитись?.." Так і слухати не хоче... – Мотря важко зітхнула.
– І чому я тепер, матусю, не дівка, – сміється Христя. – От би вашому синові й пара була!..
– І, вже, дочко! Йому, мабуть, ніяка жінка не вгодить... тим він і не жениться.
Грицько й собі раз, побачивши сумного Чіпку, обізвався:
– Чому ти. Чіпко, не одружишся?
– Хіба воно краще?
– Авжеж, краще. Жінка привітає, порадить, розважить...
– Кий біс! – глухо одмовив Чіпка, та засумував ще дужче. Він бачив сам усе те добре. Він бачив Грицькове щастя... Та воно його не гріло, а ще більше жалю завдавало. Він дедалі робився усе смутніший та смутніший; став часто пропадати на цілу ніч...
Жде Мотря, не діждеться... "Мабуть, пішов кудись погуляти, – та щоб мої очі не бачили, уха не чули... Сказано: парубок!.. А, може, назнав кого..." Подумав вона так сама собі, поголубить у серці надію – і безпечно лягає спати. Не хвалиться про те нікому, навіть і Христі. Не питає й Чіпки.
Раз зважилась. Прийшов Чіпка вже світом, зовсім розвиднилось. Сумний, блідий, грізний...
– Де ти, сину, ходиш? – питає Мотря, глядячи на його.
– Там немає, де був! – понуро одказав Чіпка й вийшов з хати по хазяйству...
Мотря тільки плечима здвигнула. Чи не з повійцею, бува, якою спізнався, та соромно признатись?..
А кругом Пісок тільки й чутки, що про лихі вчинки... Там у Крутому Яру німця-управителя підголено; на Побиванці жида, як липку, обідрано; там до в Красногорці добивалося, та одігнали; в Байрацькім лісі знайшли біля дерева докупи зв'язаних і з черницею – і щось багато грошей недолічуються; а от у Розбишаківці церкву обікрадено... Гоготить про все це чутка, гуде, як у дзвони дзвонить, і далеко-далеко навкруги розходиться... Скрізь піднявся струс; кожен, лягаючи, просив бога, щоб цілому встати.
Ну, та й літа ж тепер настали! – балакають старі люди. – Мабуть, уже незабаром кінець віку... Недаром таке на світі коїться. Чому за наші молодії годи цього не було? Чого батьки, діди й прадіди нічого про таке не розказували?.. Тоді татарва була... палила їроди, села, людей різала, у полон полонила, на ясир гала... А тепер?.. Он, церкви крадуть!.. Хто? –татари!.. Де се воно видано?! Та й між рідними розладдя пішло... Син на батька руку здіймає; дочка матері ухом не веде; брат на брата встає; сестра з сестрою ворогує; жінка на чоловіка отруту готує... Усі – як подуріли, як показилися! А халамидників, повійниць – скільки!.. А покриток та дівчат абияких!!. Колись якби вийшла заміж така, то один би поговір не дав віку дожити... А тепер... дочка з москалем спить, а мати кожухом прикриває... О-ох, господи! як ще ти терпиш нас на світі?..
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
XXIII
НЕВЗНАЧАЙ СВОЇ
Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв – густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні – чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті – щось інше... Жінки та дівчата – то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо – хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там свое бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, – то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там – дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується – коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає.
– Що це ти, Марусю? вже й спиш? – пита її мати. – Ото дівка...
Дочка кинеться; розкриває очі; мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла, – гляне: мати й собі захиталася на гребені... Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує...
– Пху! що це воно справді так сон налягає?.. – промовляє здивована мати.
– А з мене, не бійсь, сміялися! – виправляється дочка.
– Сміялася ж... та, бач, і сама задрімала.
– Та воно щось і в мене робота з рук валиться, – уверне батько. – Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця... Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний – коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався в сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав – хмурий, невеселий; а там – і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували в тому тумані, не бачили одно одного на п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину: а тут же, в тій парі, й зникав... Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для свиней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало.
– Що це ти сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
– Та день веселий удався, мамо, – одмовив Чіпка, усміхаючись.
– Ну, вже веселий!.. Душі живої на вулиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову в хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, упоравшись по хазяйству.
– Я, мамо, не буду вечеряти, – промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.
– Куди ти, сину? – питає його навздогін Мотря.
Та сина– поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі; лягла спочивати.
Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо в поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота – і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону, –тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив. Здалека щось обізвалося до його – мов другий пугач, Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки вже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.
– А хто там? – обізвався чоловічий голос.
– Пугач! – нарозтяг гукнув Чіпка: Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п'ять невідомих.
– Добре здоров'я, панове товариство! – привітав їх Чіпка.
– Здорові – одказали на його вітання.
– А що, пани-брати: де сю ніч будемо рибу ловити?
– Де більше влову, – одказав хтось.
– Та ще не знаємо. Чіпко, – каже Лушня. – Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?
– Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! – одказав Чіпка.
– А в тебе ж струмент є? – пита його один з незнайомих братчиків.
– Ось у мене струмент! – Чіпка показав кулака. – Покоштує раз, – удруге не схоче; а як улучу, – не встане...
– Не дуже лишень ударяй на те, козаче, – обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадав де.
– Та ви ще не знаєте його, – каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі. – Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене в темряві, та як уцілив своїм струментом по голові, – то я й очі витріщив...
–Ну, нам такого й треба, – одказує товстенький чоловік. – Тільки знай – у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався, – хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать – не відаю!
– Ге!.. – одмовля Чіпка. – А у нас ще й така: коли ЦІяІймавсь, то й не животіти тобі... У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
– Наш! наш! – загукали кругом, – плещучи в долоні, як чорти.
|– Ну, а тепер до роботи... Гайда! – крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі – за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони–і наткнулися, в мряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь незнайомий чоловік.
– Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! – лаяв він. – Ждав-ждав, уже й спав, нема... як у воду їпадали. Уже мав був додому вертати...
– Не журися! Довго ждали, та добро придбали, – каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку, – От, не видав, – одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу... Швидко вони покотили полем, – тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки їзбігалися од прудкої їзди...
Перед світом вертало дві повозки – прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них – повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися – дрімали; а два–поганяло. Доїхали до двору. Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до хати.
– Яв дохо! Явдохо! – гукає під вікно. – Відчини! "Це ж москаль!!. – подумав здивований Чіпка. – Я-бо й чую – знайоме щось... Так, бач, чого він багатiє та щороку строїться?!"
Блиснуло світло в щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.
– Ну, тепер у хату, пани молодці! – каже москаль: – повечеряємо. А ми с Сидором коней розпряжемо.
– Давай, розпрягем! – одмовив Сидір по-московській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули в темні сіни, а потім – у хату, звідки світилося світло. Чіпка йде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість. "Може, тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."
Тут саме ввійшли в хату. Хата простора, чиста; кругом стін липові лави, чисті, аж полискувані; в кутку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по стінах – під склом картини; стіл – трохи не через усю хату; на столі свічка горить...
– Добривечір у хату! – привітали всі москалиху, що стояла посеред хати з ключами в руках.
– Або доброго ранку, – одказала вона.
– А хіба воно вже ранок? – пита хтось з гурту.
– Та вже незабаром і світ, – одказує москалиха.
– Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.
– Гаразд, мабуть, порались... А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
– Питайте он того, – одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку. – Ми оце порішили: отаманом його наставити.
–Хто яс то? – питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку. –Щось, мов, знайоме, здається?..
–Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі, – каже Чіпка, не видержавши пильних оглядин.
– Та я немов тебе де бачила?
– Може, й бачила... не знаю.
– Чи не Варениченко?
– Може, й він...
– Хто Варениченко? – пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.
– Та ось – цей! – указує москалиха на Чіпку.
– Ні, жінко, – каже, усміхаючись, москаль: – то, мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху вложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап – я тобі скажу – все одно, що ведмідь... Як піймав мене в лабети, як придавив, – то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він, – тільки б і світа бачив...Хіба б, може, одні кісточки привезли додому, – та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда... Отже, спасибі, виручив!..
– За те, мабуть, немала й камза перепала? – питає хтось.
– Та буде з нас, – одказує Чіпка, витягуючи гаман з кишені і кидаючи на стіл. – Трохи-лиш чи не більш од жидівських! – Та, витягши другий, кинув теж на стіл.
Усі так і обступили кругом столу.
– Та ще вспіємо, братця, поділити, – обізвався Максим. – А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась в другу хату. Незабаром цілий стіл був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, впеченим поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи, – наготувала всячини...
Мотнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила тарілки.
Позалазили братчики за стіл; обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою, – на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі хинулись на страву, мов три дні не їли... Явдоха вийшла в другу хату.
– Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? – пита москалиха дочки, увійшовши до неї в хатину.
– Якого Варениченка? Ні, не знаю.
– А того, що живе за Пісками?.. Того Вареника, що, – розказують, – разом на двох жінках був жонатий?..
Ні не знаю.
Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі... карі, ясні та блискучі!
Галя встала з ліжка; накинула швиденько на себе спідницю, керсетку на плечі, вхопила печене порося, – пішла.
– А, й ти вже виспалась? – пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
– Здоров був, давній знайомий! – мовила вона до його, любенько всміхаючись.
– Здорова, Галю, – одмовля Чіпка.
Серце в його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.
– А ти як його знаєш? – пита її батько.
– Він мене, поганий, злякав був – отут на полі, – защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою в той бік, де злякав її Чіпка.
– Як же він тебе злякав?
– А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався, – та й злякав.
– Ага... Ну, йди ж спати, сороко! – каже батько.
– А то зостануся тут – на його дивитись, чи що! – хутко вимовила Галя й юркнула з хати.
"Раю мій... щастя моєї – подумав Чіпка. – Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."
Після вечері поділилися грішми; заховав кожний по три сотні. Потім унесли соломи; розіслали долі; заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі... Йому ввижається – Галя. Така ж весела, хороша, – хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива... "А то ж то й вона, – дума Чіпка, – розбишацька дочка!.. Дивно й чудно... Хай ми: волоцюги, пройдисвіти, – часом без шматка хліба, в драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами, та з голодними ротами... ні добра, ні достатків... хай ми крадемо, розбиваємо... голову під усякі пригоди підставляємо... хай, кажуть, ми... А москаль?.. Хата – як рай той; жінка – як пані; одним одна дочка – янгол... а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він – такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш брат!.. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту; дивиться-доглядається, прислухається... Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно... Ось щось зразу залопотіло... Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору... "Ку-ку-ріку-у-у!"–прокричав десь поблизу півень – і замовк... Чіпка сплюнув; перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно... Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат, його!.. глуши!.. Ану-ну... от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер... наче проглинула його тьма темна.. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" – подумав, здригнувши. Чіпка... А тут сон – мов безвісті забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".
Устав Чіпка тихо; налапав двері; нишком вийшов у сіни. Темно, око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняючись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку...
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому в гаряче лице, густий та холодний.
– Пху, навіснийі коли вже ти перестанеш? – сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі – став над порогом; послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном; налапав у гамані крицю, кремінь; приложив губку... Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок... Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге – осіяли сіни й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою... Стукнув верхняк; дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випустив дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі... Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це – чує Чіпка – рипнули двері. Чиясь тиха поступ зашамотіла в сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку, – огонь осіяв сіни і... диво... перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій, білій сорочечці, трохи розхристаній, в одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов виточені з білого мармуру плечі, – стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
– Галю! – тихо скрикнув Чіпка.
– А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! – защебетала вона, пізнавши Чіпку.
– Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, калюка... покаляєш свої білі ніженята...
– А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
– Хоч не кохав, так укохав, Галю, – шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
– О, ви всі любі та жалісливі... А людей, як курей, ріжете! – промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько? – подумав Чіпка. – А сама ти?.." – трохи не сказав, та язик став руба, в грудях дух сперло.
– Хіба ми ріжемо? – ледве вимовив, перевівши дух: – ми тільки рівняємо багатих з бідними...
– Рівняєте?! Геть! пусти! я кухоль виполощу...
Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався в сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
– Ух! – задрижавши, скрикнула вона: – яке холодне... – Та мерщій у сіни, – прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, другою за двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди, опустив розставлені руки, та й обвив їх кругом її стану... Галя затрусилася, порвалася вперед... та й схилила на його груди свою голову.
– Галочко!.. рибочко моя!.. – шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком гамселить об груди. –Ти мене любиш?.. зірочко моя!.. – Очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.
– Пусти... пусти мене!.. – пручається Галя. – Іди собі... геть!
А сама ще ближче, ще ближче горнулася до його. Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди... Затріпалось у неї серце, як пліточка в неволі... Мовчать обоє... Хвилина... друга... третя...
– Де це ти був ціле літо?.. – шепче вона, – що на поле не виходив... Хтось другий ходив замість тебе... То твій брат?
– Не брат то, Галю!.. То мій ворог, що трохи не навік розвів мене з тобою...
– А я думала... Я думала: де це він? Чи не вмер, бува? Чи, може, одружився?..
– Хіба б тобі шкода було... якби я вмер? шкода? Галя мовчала, та ще дужче горнулася до його.
– Галю!.. – стиха обізвався він.
– Чого?..
– Ти... ти кохаєш мене?.. любиш мене?.. моя ясочко!.. Правда, кохаєш мене?..
Галя, як змія, обвилась коло його шиї й міцно стиснула її своїми руками; уста черконулися уст, – та й злилися в довгий, гарячий поцілунок... Чіпка од нестями розвів руки. Галя висковзнула– і скрилася.
Опам'ятався Чіпка. "Тільки ж, тільки що тут була..." – думав він, та давай кругом себе шарити. Ніде ніщо ні шерхне, ні стукне. Він підвівся з долівки... Темно, пусто, тихо... Обмацав він кругом сіни... нема! "Не чуть же було, щоб і двері скрипнули", – подумав він, і став прислухатись. Було тихо. кругом, як під землею... "Утекла!" – промовив він сам до себе; засунув надвірні двері і тихо побрався у хату, де спало п'яне товариство.
Довго ще качався він на лігву; прислухався, як стукотало серце; чув, як барабанив дощ у віконниці, як півні викрикували; братчики спросоння бурмотали; думав, як це воно випало так несподівано; радів, як дитина іграшці; дивувався, як злодій, що, укравши в старця торбину з цвілими сухарями, знайшов у ній страшенну силу грошей... Тільки перед світом заплющив очі – і заснув тихим, одрадним сном.
Нерано прокинулись братчики. Дощ невгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито, й поривав до сну.
– Ану! рушай, братця, пора! – гукнув Лушня на всю хату, скочивши на ноги.
Один за другим стало товариство рушати. Один Матня не підводився. Другі повиходили в сіни; по-вмивалися водою, що стояла в діжці; знову ввійшли в хату. Матня ще лежить та зіхав на все горло. Незабаром до них і хазяїн прийшов.
–А що, дядьку Максиме, – пита Матня, розвернувшись, як кнур на барлозі: – чи буде чим похмелиться?
– Хіба ж тобі так у горло й лити? – од казав замість Максима Лушня.
– А хіба мені дорого встати?
Та з цим словом швиденько скочив на ноги, та – нечесаний, розкудланий, з заспаною, невмитою пикою – так і посунувся за стіл. Максим поздоровкався з пані-братчиками, вийшов з хати.
– Та воно б же годилося й поприбирати, – сказав хтось з гурту. – Ач, яке райно!
– То вже хай хто хоче... – одказав, позіхаючи, Матня.
– А ти? – питає Лушня, гостро глянувши на його.
– Про мене – й такгаразд...
– А як горілки нема?
– Тому, що райнб в хаті...
– Ну, так що ж?... Хіба воно буде за горілкою у рот тягтися? Хай собі лежить долі, та й годі!
Поки Лушня з Матнею вели таку розмову, другі, кожен вхопивши по оберемку, витаскали всю солому з хати. Тим часом вернувся й Максим з учоращнім боклагом; за ним увійшла й москалиха, несучи в одній руці два хліби, а в другій – здоровенну миску капусти...
– Оже й справді похмелятись будемо! – каже, усміхаючись. Матня, вглядівши москаля з баклагом.
– То ти хоч би пику вмив, – докоря йому Лушня.
– На біса я буду мити, коли дощ і без того обмиє.
– Ну! У тебя,' брат Максим, как я вижу, маладцьі таварищи! – обізвався до хазяїна один з москалів – душкар.
– Та ще ти й не бачив, москалю, наших славних діл! – одказує Лушня, вдаряючи пушкаря по плечі рукою й опускаючись коло його на лаву. – Ось поживи лиш довпїе з нами, – тоді побачиш, чи молодці, .чи ні!
– Да уж, брат, і без таво видно, какие маладцы! Во, посмотри на ефтаво! –махнув рукою на Чіпку. – Да он бы пушку одним взглядом сбил с позиции... Смотри: у, какой!!.
Чіпка не чув нічого того. Після вчорашньої стрічі, він сидів мовчки в кутку, та тільки знай кидав свій бистрий погляд на ті двері, якими вчора увійшла Галя. Думки його далеко літали; він не чув, не дослухався, що верзло товариство. Кагал, гармидер стояв у хаті, як у жидівській школі, аж поки Максим не почав частувати. Тоді все затихло... роти заремигали; пальці раз по раз опускалися то в миску з капустою, то в полумисок з огірками. Усі мовчали, надолужали над сніданням. Чутно тільки було, як на зубах тріщали огірки, капуста; як роти жували, плямкали...
– Суха! – перегодя трохи крикнув Матня, насилу проковтнувши цілу жменю капусти.
– Підмочимо, – обізвався Максим, беручись за боклаг.
Пішла рядова кругом столу; знову пальці заходили; роти заплямкали...
– Удавився! – каже, ікнувши. Матня і положив хліб на стіл.
Усі зареготали, глядя на розкуйдану голову, на одутлу пику Матневу.
– Проткнемо! – одмовляв Маским, узявши боклаг у руки.
– Оцього, дядьку Максиме, – каже Лушня, – тільки прийми, то не знатимеш, як і одгребтися!
– Ничаво! – одказує по-московськи Максим, підносячи чарку Матні.
–Вот ты и хахол, – обізвався до Матні москаль-пушкар, – а, право, порядки знаешь! Тебе бьі толька гасударю служить...
– Служили ми вже, брате москалю, – одмовляв Матня, – всюди, та дозналися, що – нема краще, як боклазі з горілкою служити!..
Сміх, регіт окрив усю хату.
– Вот, што правда, то правда, – каже москаль, регочучись.
Максим обійшов по третій.
Після третьої розв'язалися язики. Піднявся крик, регіт, гомін. Утомилися вже роти жувати, – давай балакати. Там, у кутку, троє завели річ про теперішнє життя трудне; другі зняли мову, як панів дурили; треті – згадували вчорашнє погуляння, а четверті – про давнішнє гуторили... Звісно, дванадцять душ: кожен по слову, – то й то дванадцять слів. А то ж то як усі разом загомоніли, та той тієї, той своєї! Нічого не розбереш; нічого виразно не чутно; один крик, галас.
Тільки Чіпка – як води набрав у рот. Він мовчки їв, мовчки пив; тепер сидів, мов німий, та з дверей не спускав очей.
– Що це наш отаман притих? – дивлячись на Чіпку, мовить Матня.
Чіпка не чув. Усі глянули на його, зглянулись між собою, – засміялись. Чіпка й сміху не чув.
– Чи не набачив лиш чого ласенького, – тягне розмову Лушня. – Він у нас падкий на ласощі...
–Да, да! вот ано и есть... Я сам толька што хател гаварить пра ефту перепелку, – перебив його москаль Сидір, що розпрягав коней з Максимом.
– Та вже поздоров, боже, дядька Максима та дядину Явдоху... – обізвався Пацюк. – Таки, що собі, то собі; а то таки й для людей потрудилися...
По хаті розкотився регіт. Максим догадався, з чого сміялись, став і собі тихо реготати.
– Та подякує, подякує хтось не раз і не два мені за неї, – одказав він з сміхом.
– Я вже тобі, дядьку, коня он якого достану! – каже Лушня.
– Да на что ему конь, когда у него такая кобылица, – тупо жартував Сидір.
Аж ось двері розчинилися – і, як та ясочка, вскочила Галя в хату. Жарти й розмова затихли; усі задивилися на її хорошую вроду, на зашарене личко, що за ніч мов помолодшало...
Швиденько вона підійшла до столу, вхопила миттю порожні миски, та, ні на кого не глядя, не накинувши й оком на Чіпку, окрилася за дверима. Він сидів, як сова, витріщивши баньки...
– Спасибі богові й хазяїнам – за снідання, а мені – що наївся! – перервав німоту Лушня. – Час, братця, додому рушати.
– Чого додому? – обізвався Матня. – Хіба тобі тут погано?.. Аби тепло та горілка, то я хоч на цілий вік зостануся...
Усі зареготалися й рушили з-за столу.
– А що ж, справді пора! Ото тільки: дощ, як затявся... А час!
Устав і Чіпка. Подякували хазяїнам, позакурювали люльки та й потягли з двору: одні в одну, другі – в другу руку. Чіпка з своїм товариством пішов у Піски.
Одійшовши вже геть у поле, оглядівся – кисета нема.
– Стійте, братця! – кисет забув-Повернув назад, дивиться – на хвіртці стоїть Галя й гукає:
– А чий кисет? хто кисета забув?
– Що таке? – обзиваються до неї з другог.о боку.
– Кисет... – піднявши кисета вгору, показує вона.
– Кисет? – не наш! – та й пішли собі. Чіпка лобіг підтюпцем. Тим часом Галя на кисет роздивлялася, розшморгувала, заглянула всередину, полапала рукою та й знову зашморгнула...
– Мій... мій... Галочко! – каже стиха Чіпка, добігаючи до неї.
– У-у-у, йолопе!.. Як квочка з курчатами, так ти розгубився з своїми, думками... Не знаєш, що й дієш!.. Сунула йому кисет у руки, а сама швидше за хвіртку.
Глянув Чіпка на кисет... Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося... Що воно? Розшморгнув, полапав, – м'яке; витяга: – другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх...
– Любо моя!.. кохання моє! – прошептав він і весело повернув до товариства.
XXIV
РОЗБИШАЦЬКА ДОЧКА
Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.
– Знаєш що, сину? – каже йому одного– вечора мати, прядучи вовну, – знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити... Чую, як сила моя упада, смерть наближається... Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати... Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш... Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку, та поки пилипівка не зайшла, одружися, сину... І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!
– Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
– Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна, або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас... А все ж вони дівчата, як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні... Оженися, сину, оженися, мій голубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе в парі побачити...
– Шкода, мамо.
– Чого шкода. Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?
– Прийде пора, – прийде сама.
– Хіба яка городянська повія... А вже доброї не. діждеш, щоб прийшла сама.
– Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить – не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після цієї розмови діждали неділі. Хмурне небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець, стряхла трохи земля.
–Я, мамо, – каже Чіпка, – піду в Омельник на ярмарок: чи не куплю коняки?
– Боже тобі поможи, сину! Тільки – навіщо ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
– Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов... тільки не в Омельник, а прямісінько до Гудзя на хутір.
Прийшов до двору, всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку, хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
– Хто там? – гукав голос з двору.
– Це я! Одчиніть!
– Хто – я?
– Чи дядько Максим дома?
– Ні, нема.
– А де ж?
– Поїхали в Омельник на ярмарок.
– А тітка Явдоха?
– Та й мати ж з ними.
– То це ти, Галю? – пізнав її Чіпка по голосу.
– А ти хто?
– Та відчиняй уже, тоді побачиш!
Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
– Чого це ти прийшов?
– Тебе одвідати... як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась...
– Що з тобою, Галю? – аж скрикнув. – На тобі лиця не знать... Ти недужа?
– Та йди вже в двір, – сердито одказала вона, з нетерплячкою. –Стану я під двором розмовляти...
Чіпка ввійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула, й повела його в свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи в срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку – стіл столярної роботи; у другому – ліякко, заслане м'яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стільці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м'яти окривали всю хату, лоскотали чуття. Чіпці здалося, що він у рай вступив... Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
– Ти нездужаєш, Галю? – знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
– Ні, здорова... Тільки невесело чогось... так щось за серце ссе.
– А я тобі й не дякую за кисет, –мовить, здумавши Чіпка. – Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?
– Який кисет? – питав Гадя, звівши на його свої задумані очі.
– А той, що ти в мій вложила, як забув свого...
– Коли? Що це ти – збожеволів, чи що?
– А хто ж то вложив?
– Та коли?
– Та тоді ж, як мій вертала.
– А я почім знаю?.. Стала б я такому... кисет дарувати!! От, ще не видано!.. – веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартовливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.
– Галочко! – почав він.
Галя дивилась прямо йому у вічі гостро-гостро... Чіпці стало ніяково.
– Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? – спитав він, сідаючи близько коло неї.
– А тобі що за діло?
– Галочко!..
– Геть к бісу! Все б тільки дурити... з ума зводити...
– Галочко!..
– Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз по раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося... А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилися по личку... додолу. Він дивився на все це, а серце його, неначе хто давив у лещатах, –так йому було боляче та трудно...
– Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? – питає він, підступивши до неї. – Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою... Чіпка присунувся до неї.
– Галочко!.. люба моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
– А я думав... – каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її. – А я думав: піду до неї... провідаю її... Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає... (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх мов серце... Піду, думаю, до своєї голубоньки... скажу їй...
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася... Очі заплакані; личко од натовпу почуття та від сліз горіло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
– Чому ж ти батькові та матері не сказав?
– Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати... Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя – мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилась на Чіпку – немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки – аж пальці захрущали... В очах у неї заграла одрада – не одрада, зло – не зло, щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
– Чому ж ти мені давно цього не сказав? – скрикнула вона. – Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу, – нема впину, нема заборони... А тепер?.. тепер...
Вона знову заламала руки, – знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози – от-от бризнуть...
Чіпка – сам не свій. Зблід на виду, опустив голову, –та нешвидко вже стиха, боязко запитав:
– Що ж тепер, Галю? що?.. Скажи мені... все, все!..
– Шкода... засватана вже я!..
З очей хлинули сльози в неї, облили личко... Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала...
Як хто гострий ніж угородив Чіпці в серце, – так невеличкі ті три слова. Як обухом гамселив у його голову, – так одзивалося в ній гірке ридання Галине... Він хапався за думку, – що тепер робити, – та голова й пам'ять уже не служили йому... Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напряг розум... та, здається, й розум його покинув... Нічого не пригадає... Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз по раз тіпається, наче збирається вискочити...
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: – Коли ж це?.. як?.. за кого?..
– Тоді ж... того самого дня, як ти пішов... Москаль Сидір зостався у нас, та ввечері попились з батьком, та й...
–Та й що батько? – перервав Чіпка.
– Іди, каже... Не вік дівувати... И мати рають: іди!... Сидір, кажуть, чоловік хороший, тихий...
– А ти – що? –аж кричить Чіпка.
– А я?.. Не любий він мені, – кажу їм...
– Що ж вони?
– Годі, кажуть, усе любого та милого дожидати... І то гидкий, і то негарний, нелюбий... Поживете – полюбитесь...
– Со-баки! – гримнув Чіпка на всю хату. Галя на його гостро глянула.
– Де він живе? – грізно, одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка, а в його очах засвітило щось страшне.
– Не знаю...
– Уб'ю... заріжу... задавлю!.. – скочивши з місця, кричить він, бігаючи, як несамовитий, по хаті, та скрегочучи зубами.
– Тю-тю!.. тю-тю!.. – одмовляє Галя, підвівши голову. – Що це ти: здурів, чи що?.. Тільки хоч пальцем займи його... то не бачити тобі мене, як свого уха!
Чіпка схаменувся. Опустився на стулець; звісив на груди важку голову.
– Бач... який ти! – каже йому Галя. – Бач, який?!. Як же мені за такого йти, коли він так безневинно візьме та й заріже чоловіка?.. Як я за такого піду?.. Прийде така година, що й жінку задавить, кинеться на неї, як скажений...
– Галочко!.. побійся бога... Що це ти кажеш?.. Щоб я?.. мене заріж... мене задави...
– А Сидора?.. га, Сидора?..
– О-ох!.. Ти не знаєш, Галю, яка мене завійна вхопила... Пече мене... отут пече... мов хто жару насипав... – указує на груди.
Галя мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівся з місця, став ходити вподовж хати та блукав страшними очима по стінах... Зробилося тихо, важко. По задуманому личку видно було, що Галя думала якусь кріпку думку, – та зразу не зважувалась сказати...
Аж ось – загорілися в неї щоки, заіскрили одрадою очі – роздались, побільшали; одкрилися уста від напору спертого в грудях духу, – аж пашить Галя, як у вогні горить...
– Знаєш що. Чіпко?.. Може, ще не все пропало... Я скажу матері... може, вона батька вмовить... Тільки ось що...
Чіпка насторочив уха, пильно дивився на Галю.
– Кинь ти життя таке! – скрикнула та аж поблідла.
– Яке?
– Чуже добро грабувати, людей убивати!
– Галочко!.. Ніхто на світі не скаже, щоб я кого вбив... Хіба обороняючись, руки не здержав...
Засевалась Галя на місці; очі знову засвітили хижо;
лице затіпалось.
– Проклятий!.. каторжний!.. – загукала вона на всю хату. – Обороняючись?!, від кого обороняючись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, щоб хазяїн не ловив тебе?.. Злодюго!
– А вони?.. вони хіба кращі? нажилися з нашої праці, та й панують... А тут... хата валиться: мати стара; сам – копи не заробиш удень... Треба їсти, треба й одягтися... Як же його жити, Галю?.. Та хіба ми крадемо? Ми своє одбираємо... Пан – наробив нами, жид – надурив з нас... А нам хіба з голоду пропадати? серед шляху погибати?..
– Чіпко!.. голубе мій! кинь! Не буде щастя, не буде добра... Ти прийдеш уночі з побоїща, ляжеш коло жінки, та тими руками, що недавно людей давили, у крові грілися... будеш жінку пригортати... Тими вустами, що несли тільки лайку та прокльони всьому світу – станеш їй про своє кохання шептати, будеш цілувати... у-ух!..
Вона затряслася вся, як лист на осичині.
– А жити ж з чого? – напира Чіпка.
– Робити чесно... працювати щиро...
– А товариство?.. А батько?
– Заїдемо у другий край... де б нас ніхто не знав, не відав...
– О-ох, Галю! Не знаю, що буде. Я – отаман... Як почує товариство, що кинув, – не животіть тоді мені. Поклялися ми так один одному...
– Кому ви клялися, душогубці, розбишаки? – кричить, схопившись, Галя. – Кому ви клялися?.. Прокляті!
– Один одному клялися, Галю...
– Чорт чортові клявся!..
Галя зареготалась болісно; божевільний сміх її розкотився на всю хату. Чіпка глянув на неї, замовк, та, як підстрелений, опустився на стулець.
– Ти думаєш, – перегодя трохи, знову почала Галя: – ти думаєш – легко мені дивитися на життя батькове побік з життям добрих людей?.. Бачиш: вони щиро працюють, чесно хліб заробляють, з людьми поводяться... і встають і лягають тихі, спокійні... А тут? Сиди, як у тюрмі, на запорі... Страшно й очей показати між люди... Настане вечір – ціла юрба п'яних людо-різів валить у хату... Шушукаються, тихо перемовляються, поки підуть на всю ніч... Вертаються вже перед світом, – та як гробовики, ховаються по горищах, по погребах... переховують чуже, награбоване добро... Це все, що на мені, – все грабоване! Ти думаєш, не давить воно мене? Мов хто рукою за горло душить, випирає дух з мене... Ти не дивись, що я весела й жартівлива... То веселить мене лиха моя година!.. Ще день – сяк-так переможеш... А вночі – ляжеш спати, то й привиджується тобі: буцім лізе хто, кричить: "Оддай ми платок!.." – та й тягне за волосся... "Оддай моє намисто!.." та й хапає холодними, як лід, руками за шию... Ти думаєш, легко воно мені носити його, – оце рам'я?.. легко?!
Та як ухопить зо зла руками шовкову спідницю, так і рознизала од подолу аж до самого стану...
– Галю! Галю!.. – скрикнув Чіпка, хватаючи її за руки. – Не роби цього!
– Геть! пусти!.. пусти!!
Очі в неї, як вугілля, запалали... аж затремтіла вся.
– Ти знаєш – може, та, що цю спідницю носила, лежить тепер під землею, тліє, тільки кров її, марно розлита, встав з землі й лементує до бога... покарати душогубаї.. А я... я доношую це рам'я.. мучуся... беру гріх на себе... За віщо?.. За те, що я – розбишацька дочка?.. Краще б я гола, як мати народила, по полю носилася; як навіясена ганяла по степах широких, – ніж мені у цій тюрмі мучитися, у цьому пеклі скліти!.. У-у, прокляті!.. – Та – хіп! за добре намисто. Намисто пороснуло з шиї додолу.
–– Схаменись-бо, Галю! Тебе ж за це битимуть...
– Хай краще вб'ють, ніж чужим добром задушать!..
І знову сіла вона під вікном; підперла голову рукою і задивилася в пусте та німе поле, що геть-геть чорніло та сивіло перед її очима... Ніколи вона не здавалася Чіпці такою хорошою, як тоді... Він перекидав погляд то на розідрану спідницю, то на намисто, що розкотилося по всій хаті... Йому жаль було своєї любої Галі; сумно од такого гіркого життя; а в душу закрадався острах, не було сили – разом його покинути...
Галя недовго мовчала. Поглянула вона на знівеченого її словами Чіпку, що сидів, мов у воду опущений, боявся підвести на неї очі, – і жаль пройняв люб'яче дівоцьке серце.
– Чіпко! Любий мій! – каже вона. – Покинь!.. За віщо ж я тебе покохала?.. Покинь, мій голубе!.. Та підійшовши до його, любо заглядала в вічі.
– Побачу, Галю... Може, покину... Подивлюся... Може... можна буде?
– Ні, покинь! покинь!.. А то я сама задавлю.тебе своїми руками... – нестямно белькоче вона, обвивши його шию руками та обдаючи гарячими поцілунками.
– Добре, Галю!.. добре, моя рибонько! – шепче, нестямившись. Чіпка, пригортаючи Галю.
– Ну, а тепер – к бісу – на виступці! – весело загомоніла вона. – Незабаром батько з матір'ю буде! Чіпка хотів щось сказати, та Галя не дала.
– Іди, йди! Іди, йди!
Та вхопивши шапку в одну руку, а за Чіпчину взявшись другою, волокла його з хати.
Нехотя тягся Чіпка. Нічого робити – треба йти!
Провела його Галя за хвіртку; зачинилась й защепнулась.
Поволікся Чіпка від двору тихо, помалу, ледве посилає ногу за ногою... У похилій голові борюкались веселі надії з невимовною тугою. Як здумає він, що Галя не переможе батька-матері, не вдасться їй їх умовити, то серце його наче хто в жмені здавить; коли ж погадає, як вони поберуться, житимуть у парі, – од серця одійде важкий гніт, і легко-легко воно затіпається... "А як же з н и м и розв'язатись?.. як їх зрадити?.. присягу поламати?" Од такої думки знову обхопить його сум, знову серце занив... Отак мінилися його думки: то веселили одрадою, то пекли огнем туги – і знемагав він од натовпу їх. Він уже радніший би їх забути, покинути, – та самі вони лізли, як мара, в його голову... Щоб розірвати їх чим-небудь, він почав обдивлятися навкруги... Нігде ні душечки, ні лялечки. Німе та буре поле розстилалося перед ним і за ним. День випав хмурий, невеселий. Дощу не було; а тільки хмари, як димчаті килимці, заступали світ сонця, пересувалися з місця на місце, плавали по високому небі, одна одну доганяючи, одна другу переганяючи, й кидали свою сіру тінь на чорнувату землю... Вітер тяг легенький з полудня... Чіпка підвів голову, радий хоч вітрові, що обвівав його червоний, як калина, вид, прохолоджував гарячу голову... Йому стало немов легше од такої прохолоди; веселіші гадки стали закрадатись у його душу, а журба упряма все-таки не кидала серця... І Чіпка затяг:
Зелений байраче на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжно виливалася пісня, й чутно в ній було тугу невимовну, плач гіркий – задавлений; далі голос усе дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки, і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю...
Тільки мені й пари – що очиці карі...
– лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилося...
XXV
КОЗАК – НЕ БЕЗ ЩАСТЯ, ДІВКА – НЕ БЕЗ ДОЛІ
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяйству, – не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула в жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату підмела, – не йде Чіпка.
–Що це він там так забарився? – промовила Мотря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала, – не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи, – немає. Материне серце стала розбирати досада.
– Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері... Хоч би був у хату наплював, сказав, – чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч... Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у нічі Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється...
З досади висунула вона галушки з печі, всипала трохи в миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку; вкусила раз, удруге, – та й удавилася... Сьорбнула ложку щерби, – та й загадалася... Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла – заволоклася зверху сірою плівкою... Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску, – та й полізла на піч спати... Думки про сина обступили її і не підпускали сну...
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці в жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
– Тимофію! Тимофію! – гукав Чіпка, качаючи Лущню з боку на бік. – Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив... Наостанку, розсердившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
– Якого ти чортового батька? – гукнув він та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
– Тимофію! – гукає Чіпка, стоячи над ним.
– Чого?
– Устань...
Лушня зиркнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
– Це ти. Чіпко? чого ти?..
– Уставай!.. Треба.
– А що там? – повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
– Ти не знаєш, де Сидір живе?
– Я й Сидора не знаю... Який це?
– Москаль... Той, що... пам'ятаєш?
– Не знаю!.. – одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
– Сидора-москаля не знаєш?
– Та самого знаю, – та не знаю, де живе.
– Так, може, тут хто з ваших знає?
– Не знаю... – позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зо зла поскріб потилицю.
– Тут є в вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають...
– І того не знаю...
– Що ж ти знаєш? – скрикнув з серцем Чіпка.
– Нічого не знаю, – одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув; вийшов з клуні. Серце його пекла досада... "Піти б до Петра та до Якима? – подумав він. – Так же не блигий світ: треба аж на Побиванку теліпатись...
Він знову вернувся до Лушні.
– Тимофію! та скажи, Христа ради...
– Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!.
– Іроде! гаспиде! – закричав Чіпка: – напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне...
– А-ай, гос-по-ди!.. – позіхаючи, каже Лушня. – Ходімо вже... – та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це – щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
– Здоров, Чіпко!
Чіпка оглянувся – Сидір.
– А-а, здоров, Сидоре!
– Куда ефто вьі? – питає Сидір.
– Та тебе шукаємо, – одказав Чіпка.
– Ну, вот і хорошо. Пайдем вместе пива выпьем.
– Ви яс ідіть собі, а я піду спати, – каже, одрізняючись, Лушня.
Чіпка пішов з москалями.
– Сидоре! я до тебе маю діло, – каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
– Какое? говори!
– Та... – мнучись, одказує Чіпка: – люди чужі...
– Говори-говори: ото, брат, свои.
– Та хоч і свої, та не можна...
– Ну, пойдем походим. Вьі, братцы, обождите. Я – сичась, – обернувся Сидір до москалів. Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоші, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що в його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати... "Що – як не схоче?" – думав він. Серце в його хололо; він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
– Ну, что ж тьі? – не видержав Сидір.
– Та бач, Сидоре... Я чув – ти женишся...
– Да. А что?
– Та, кажуть, либонь молода не хоче...
– Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с матерью слово дали!.. Что же ей еще?
– Та воно, бач, нічого... Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
– А коли не будет слушаться – ефто на што? – і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
– Сидоре!.. не губи душі!.. бовкнув Чіпка зопалу, та й сам схаменувся, –та було вже пізно.
– Какой души? – питає здивований Сидір.
"Виручай, милий боже!" – подумав Чіпка – і голосно промовив:
– Вона тебе не кохає... Ми з нею давно знаємось, та...
– Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? – перебив його Сидір. – Не, брат: не бывать ефтому!
– Ти, як москаль, брате-Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком, – ти собі знайдеш десь кращу...
–Да что ты, брат? Ведь я издержался... Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал рублев на пятьдесят...
– Я тобі, коли хоч, удвоє верну...
– Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?
– Скажи, що розійшлися... Молода недужа, або що... Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.
– Да ано, брат, так... Только – как же быть-то?.. ты разве с нею – таво?
– Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися... Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе, –сама на себе руки наложе...
– Ишь-ты!!. еще отвечать придется...
– Егеж... не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти чоловік добрий...
– А что же я ему-то скажу, отцу?
– Сплети що... Скажеш: походу дожидають: через ; те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замого-ричу хоч і всю вашу роту... щоб мовчали...
– Нешто так?.. Пожалуй... – роздумуючи, згоджується Сидір.
Чіпка так і повис йому на в'язи:
– Сидоре! братику!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ними прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут слати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. "Ні, щоб мати не лаяла, тут засну", – подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений...
Ніч була сира, холодна. Туман важкою парою вривався попід дверима в клуню; холодив гаряче тіло, добирався до кісток... Чіпка прокинувся, здригнув... Прокинувся й Лушня. Розказав йому Чіпка, яким побитом забрався сюди спати. Надворі стало сіріти. Крізь щілини пробивався білувастий край схід-сонця. Чіпка встав та невмитий, нерозчесаний, побрався прямо в Піски.
Уже розвиднялось, як він вернувся додому. Ще здалека побачив: блищав огонь у вікні його хати. "Мабуть, мати пряде", –подумав він, та й став добиватись у двері. Двері були засунені. Він підійшов під вікно, постукав.
– Хто там? – окликнулась мати з середини.
– Це я, мамо! Відчиніть!
– Сину, сину! – почала виговорювати Мотря, впускаючи в хату. – Доки ти будеш волочитися щоночі?.. Чи не за старе, бува, знову прийнявся?.. Та то ж – щоночі! Як вечір настане, так і знявся, й пішов... А он – всюди такі чутки ходять... Ще на тебе, чого доброго, скажуть...
Чіпці хоч і гірка була материна догана, та недавня радість тихомирила його серце.
– Не журіться, мамо! –з усміхом одказує він: – Ось, незабаром, як бог поможе, не буду й з хати виходити...
– Видно й по тобі! Хіба б, може, жінка чи не вдержала; а вже матері не послухаєш...
– Та може й жінка...
Мати вперше почула таку річ від сина. І здивувала вона її, і зрадувала. Одначе Мотря не сказала на це нічого. Вона тільки суворо глянула на сина та й знову сіла за гребінь.
Чіпка, запаливши люльку, вийшов до скотини довідатись, – та проблукав – уже геть сонце підбилося... А там – і майнув на хутір до Гудзя.
Галя тим часом сама не дрімала. Як тільки вернулися старі додому, вона кинулась до матері й стала її сльозами благати, щоб не губили її краси, сили, здоров'я в московських походах та переходах, на чужій стороні, далеко від роду, з нелюбим москалем...
Мати – як мати. Вона пройнялась жалем рідної дитини, заглянулась на її сльози, благання, – сказала про все Максимові. Максим хоч і хотів би мати зятем Сидора, ще такого молодого, а вже унтер-офіцера, та, пригадавши своє гірке московське життя, непосидяче та невільне, сам згоджувався з дочкою... Взяли його смутні думки. Він цілу ніч не спав, усе думав.
На ранок радиться з Явдохою: як би від Сидора відскіпатись? Коли й Сидір якраз настиг на ту раду. Довго він терся та м'явся, поки зважився сказати про свое лихо... Як став він журливо виводити, що я б, мов, боже, який радий, – та поход усе стратив!.. Старі слухали та жалкували на ту лиху причину, а самі нишком раділи. Найбільше ж раділа Галя, слухаючи такі речі з своєї хатини.
Вирядивши Сидора, батьки поїхали чогось у Гетьманьке. Галя зосталася одна дома. Вона була весела, рада, з радощів сама не знала, що робити, з ким ними поділитися. Убравшись у найкраще убрання, вона бігала по хатах, співала веселих пісень; далі здумала про обід, розпалила піч, наставила страву; знову співала, бігала, виглядала в вікна: чи не йде, бува. Чіпка?
Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, верталася вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очах. "Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би – летів... А він?.. дурить... з ума зводить!" Такі думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.
На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..
– Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. – допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому в вічі.
Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.
– Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку – ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я – в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно – ні лайки, ні сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?
Чіпка осміхнувся.
– Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, – то я тебе покину...
– Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...
– Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від
тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.
– А твоя мати – стара?
– Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...
– А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
–Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, – не тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.
– Яка ж я? – прядучи веселими очима, допитувалась вона,
– Така... – жартував Чіпка.
– Яка – така?
Чіпка кинувся її обнімати...
– Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... – і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім – обідали.
По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
– Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер – понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..
– Не візьме його, мамо, біс! – весело одмовляв Чіпка.
–Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...
– Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, – заживете тоді, як у бога за дверима.
–Тоді-то те й буде! – страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.
"Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора – жінку, і сьогодні – жінку... може, й справді надумався..." І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
– Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки .не випере...
– Та, може, сама таки й не буде прати, – одмовляє Чіпка.
– А хто ж? – аж з ляком спитала Мотря.
– Наймичка.
– Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
– Грапиню, мамо, – усміхаючись, каже Чіпка.
– Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
– Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
– Та що це ти – смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..
– Знайшов.
– Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То – багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати... Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме...
– Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.
– Яку Галю?
– Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
– Того, що на хуторі?
– Того самого.
– То що?
– Дочку його, мамо...
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
– Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Вернувся жонатим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?
– Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір...
– О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш, – що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз і почне витребенькувати... І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти боже!.. Звісно – не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати... Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а не мені... Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею...
– Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...
– Коли по тобі, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тільки, дитино моя, на матір, як – не приведи, господи! – прийдеться вік калатати... Знаєш багачок? Вони всі здатні на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злидні... Злидні – та чесно нажиті! А то – навезе від батька-матері дрантя та ганчір'я всякого, та й не руш ти його... Вона тобі щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гірше, сину, як докора багачки!.. Через. те я й не –раяла б тобі багачки брати. Бери ти, сину, рівню собі, то й усе буде в нас рівно: ні вона тобі не вибиватиме очей твоїми злиднями, ні ти їй не докорятимеш нічим, – бачив, на що брав! Та як я.вже дрожила на світі та побачила людей, то скажу тобі, що з убогих і хазяйки кращі бувають... Нужда та злидні навчають і свого берегти і чужого глядіти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все ні по чому: так усе й гайнуватиме!
– Не така, мамо, Галя. Нічого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об віщо на перший раз руки зачепити ста й повести гаразденько хазяйство... Навіщо ж мені рдано голову й руки?.. Не клопочіться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч бачили, – зараз би –так уподобали, що сказали б: не бери, сину, другої жінки, –бери Галю Гудзівну!
– Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Іноді й уродлива, та лиха година... Своєї :долі не вгадаєш.
– Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...
– То й боже благослови, сину, коли так! Шукай старостів та й шли, якщо віддадуть...
Того ж самого вечора побіг Чіпка, до Грицька.
– Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?
– Кажи.
– Прийшов прохати тебе у старости.
– Хіба женитися задумав? – умішалася Христя.
– Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! – жартує Чіпка.
– Кого ж думка брати? – пита Грицько.
А Христя аж уха наставила.
– Тоді побачиш... Кажи: чи підеш?
– Та бог же його знає. Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую...
Усі засміялися.
– Та в такий же то й думка завести, – жартує Чіпка, – бо однак тобі ніхто боків не мне... Христі б, як жінці, годилося... Та що ж, коли вона така добра вдалася, що ніколи й слова насторч не скаже!
– Та годі вже тобі жартувати. Кажи справді: кого задумав брати? – допитується Христя.
– А хочеться знати? хочеться?
– Авжеж, хочеться...
– Ну, хай же кортить, коли хочеться...
– Ну-бо, кажи; а то й Грицька у старости не пущу.
– Та я й сам не піду, коли не скаже.
– Нічого вже з вами робити, – каже Чіпка:– треба признатися... Знаєте Гудзівку?
– Яку? Одарку? – питає Христя.
– Ні, Галю.
– Яку це? – питає Грицько, роздумуючи.
– Москалеву дочку... того москаля, що на хуторі живе.
– Не зна-ю, – одмовляє з протягом Христя. – От, дивись: і потеліпався ж на хутір шукати, буцім у селі дівчат трохи!.. І чого його туди понесло?!
– Понесло... – усміхаючись, каже Чіпка. – Так кажи, Грицьку, чи підеш?
– На коли?
– На ту суботу, – гулящий день буде.
– На суботу – можна.
– Гляди ж, Грицьку! А поки що – прощавайте. Ще треба в одно місце бігти...
Чіпка пішов, а Грицько з Христею завели розмову про його.
– От, дивись, Христе: таки будуть люди з цього Чіпки! Оце одружиться, а жонатому, звісно, вже не те, що парубкові.
– Хіба його не видно й спершу було, що він чоловік путящий? Чи до роботи, чи до майстерства – до всього вдався.
– А пив же та волочився як?! – згадав Грицько.
– Молодий був, дурний, а постаршав – за розум узявся, – одказує Христя.
– От тепер і старій Мотрі таки спочивок буде, а то сердешна мати не знала спокою ні вдень, ні вночі...
– Бозна ще яка невістка буде...
– Та що невістка? Хай яка там вона собі не буде, а він, як син, повинен не дати в образу рідної матері.
– Та бувають, Грицьку, такі, що ти їй хоч кіл на голові теши, а вона – як тієї, та й тієї...
– Ну, в мене б вона не тієї заспівала.
– То ж то у тебе.
– А що ж? Цебто попустити, щоб чорт батька зна що моєю рідною матір'ю верховодило? Ні, мабуть би, прикусила вона язик, зціпивши зуби!
– Що ж, якби оце в тебе й справді мати була, то це б і мені так було?
– Так ти ж, Христе, не така... Я знаю, що ти б і матері моїй догодила б, як мені...
– То ще, яка б була мати.
– Та ти усякій матері догодиш. А Чіпчина мати чим не поважна людина?
– Та я за бабу Мотрю нічого й не кажу. Спасибі їй, вона така добра до нас, немов рідна. Я кажу за других. Он, у Василенка: на віщо невістку перевела? .Як ішла – як калина була та гладка, як піч, а тепер – як з хреста знята! Он-то які бувають свекрухи... Такій сам чорт не вгодить, не тільки невістка.
Отак вони довго балакали. Слово за слово чіплялося; одна думка нанизувалась на другу – то заходячи на людей, то звертаючи на Чіпку.
– Ти ж мені розкажеш, яка там молода, – вже лягаючи спати, каже до чоловіка Христя. – І де він її видрав!!.
– Та вже ж побачимо, що там за цяця така, то й розкажу, – одмовив Грицько, і собі вкладаючись.
Рано звечора погасили світло син з матір'ю. Рано звечора вони поляг.али спати, натомлені денними пригодами. Оже сон не йшов обом їм на думку.
Йому знай привиджувалась Галя, весела, як ясочка, – як вона буде бігати по хаті та порядкувати... Тільки шкода: хата тісна; треба нову ставити, – промигнуло в думці, й викликало цілий рій... Йому вже ввижається, що він розвалив оцю хату, а заложив нову, з світлицею, з хатиною, з великими вікнами... "У хатині ми будемо жити, – радиться він з Галею, – мати, мабуть, не злазитиме з печі; а світлиця – чужого чоловіка прийняти... Добре, Галю?" Галя засилає йому погляд згоди... Пересновуються його думки з її думками; викликають усмішку, радість... Добра надія пестить його серце. Чіпка забуває давнє життя, забуває все, що було – минуло: на легеньких крилах прудкої думки несеться він уперед, далі... у рай тихого щастя...
Мотря думала теж про Галю. Тільки не веселі, а смутні думки обхопили материну голову. "Господь. його знає... – думала вона. – Хоч би я її бачила коли, хоч би чула її мову, голос... Може, там така, що й не приступ; а може, з тих, що аби зав'язати світ парубкові, а то й кине – другого знайде... Між багатирками і такі часом бувають... Звісно– з жиру! Виросте в розкоші та в достатках; само ніколи не гнуло свого стану, не кололо білих рук об колючу стерню, – все те наймички... А тут побачить, що все те треба своїми ручками та пучками... візьме та й кине... Хіба тепер як на світі стало?!"
Від таких думок та гадок сердешна мати знай перекочувалась з боку на бік та важко зітхала.
– Ви не спите, мамо?
– Ні, сину.
– Чому ж ви не спите?
– Та так... усе думки такі лізуть у голову...
– Не журіться, мамо!
XXVI
НА СВОЇМ ДОБРІ
У суботу заслав Чіпка старостів до Максима. У неділю були оглядини в Чіпки. Максим не забував старосвітського звичаю: поїхав сам і вблагав Явдоху поїхати на оглядини.
Максим знав, за кого віддавав дочку. Не дуже дерла йому очі вбога Чіпчина хата й старенька, бідно зодягнена мати. Не так на те Явдоха глянула: не так воно вразило її горду пиху. Про самого Чіпку – гріх слово сказати! Та його хата низенька й тісна, його мати згорблена, стара, висушена гіркою нуждою та лихом, розкопирсали хижу, падку на розкоші та на прибуток натуру Явдошину.
Як вернулися з оглядин, вона накинулась мокрим рядном на чоловіка. Максим, добре знаючи її натуру гарячу, воркотливу, вийшов з хати та нарошне довго копирсався коло хазяйства. Тоді Явдоха прискіпалась до Галі:
– Ну, так! придбаєш, дочко, свекруху на весь світ... Господи! На ній і обличчя людського не знать... Від злості аж скривилася; висохла, як суха тараня...
– Та то, може, вона вам, мамо, так на перший погляд здалася, – одказує Галя.
Так куди!.. Кинулась Явдоха в жаль та сльози.
– Якби знала, моя дитино, таку лиху годину, якби знала, що таке в його застану: краще б тебе довіку з непокритою косою водила, ніж таке бачити!..
Не вподобала й Мотря Явдохи. Вона здалася їй гордою, бундючною, недоступною... "Пані... пані! – шептала Мотря. –1 чого встряв сюди Чіпка?.. Уже ака мати, така й дочка: яблучко від яблуньки недалеко одкотиться... Утопить він свою голову, та й мою разом. Чує й віщує моє серце..."
Обидві матері були такі, що хоч би й назад, – та вже нічого робити: діло прилюдно було зроблено.
На другу неділю молодих повінчали.
На радощах Максим таке весілля справив, що ще ніхто ніколи й не зазнає. Цілий тиждень музики грали, ноги не спочивали; варена та запікана річкою лилася, а що вже простої, то хоч купайся... Людей найшло Видимо-невидимо: і прості, й москалі, й Сидір там між ними; і старшина з писарем, засідатель з своїми далекими родичами-полупанками... Сказано: нігде пальця просунути ні в хаті, ні надворі. Максим либонь ще й станового дожидав, та становий чомусь не приїхав.
Грицько, підстароста, дивувався тому багатству, що так ні ждано, ні гадано, припало Чіпці. Його аж заздрість розбирала. Дивувалися й завидували Чіпці люди не менше Грицька. "І як-таки за такого ланця та вийшла така багачка, як Галя?" Старі діди та баби все те собі на умі мали, а молодиці нишком поміж себе рахували, що воно таки щось непевне: видно, чортяка й тут якогось гедзика вкинув! Та, дивлячись на Галю, що сиділа коло Чіпки, як макова квітка, знай перешіптувались та хитали головами, моргали бровами... А чоловіки тим часом од Максима по повній випивали та примовляли: "Дай же, боже, щоб наші молоді живі та здорові були, – у щасті кохалися, у розкоші купалися, до самого віку нічого лихого не знали!" – Щоб знай багатіли та спереду горбатіли! – додав староста Яків Кабанець, такий удатний до тих приказок. – Беседа залилася нестямним сміхом та реготом, а жінки, жартуючи, давай штовхати старосту кулаками межи плечі, примовляючи: "О, щоб тебе!.. щоб тебе!" А староста, незважаючи на духопелики, ухопив вареника в зуби, розіпхав танцюристу молодіж, крикнув: "Грай, музико!" та й пішов навприсядки – аж земля загула. Музика різала, пиляла – аж струни лопались; скрипки вгиналися; бубен, як грім серед літа, бухтів; мідяні тарілки бряжчали та цокали, немов сто пар циганських коней з бобончиками та дзвониками перло селом...
Гуляли-гуляли на хуторі та так цілою юрбою переїхали в Піски до Чіпки.
Тут Мотря вперше побачила свою невістку. У парі з сином вона кланялась їй низько, до ніг, подаючи дорогі подарунки... Мотря глянула на невістку – і чорні думки зникли, зразу збігли з сумного обличчя. Як промінь ясного сонечка, пробившись між зелену густу листву, в затишку та в холодочку, горить і звеселяє гущавину – так іскорка одради зажевріла в старих Мотриних очах, розлилася радістю по всьому сухому виду! Мотря кинулась обнімати невістку, як рідну дитину, а, цілуючи її, плакала. Галя собі обнімала Мот-рю, як матір, цілувала її зашкарублі, сухі щоки, руки... Далі Мотря обнімала сина і теж плакала. Потім того цілувалася з сватами і трохи не з усіма людьми, що наїхали й найшли до неї в двір. З радості стара як оп'яніла, їй вперше на віку довелося побачити таку повагу до себе від людей. Вона не знала, як їх дякувати, чим їх вітати. Ось .заграли музики; заспівали свашки; поклонилися молоді – і пішли в хату... Піднялися знову гулянки та танці. Максим з Явдохою в парі пішли викрутасом та вихилясом, а за ними й Мотря тупала своїми старими ногами...
Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так весілля промчалося Чіпчиним двором і наробило нетрохи шкоди у господарстві. Тини повалені й поламані; ворота побиті лежали серед двору; вікна без шибок чорніли дірками, дивлячись на вулицю. Так як після бурі, дощу та граду ясне сонечко ще мов привітніше сяє, ще дужче гріє та обливає своїм теплом та світом ті руїни, що наробила буря, – так Галя рожевіла з двору своїм рум'яним личком і веселила все своїм добрим поглядом...
А Чіпка вже правився коло шкоди. Там тин підняв та набив, нові ворота приробив; там другу яку шкоду полагодив; кликнув скляра – вікна повставляв... Через тиждень не знать було розруйнованого двору: все стояло на своїм місці, як йому й слід було, тільки ще мов краще, доладніше виглядало.
Багато добра всякого та худоби навезла Галя з собою; вісім паровиць везли її посаг у Піски. Мотря як стріла все, то аж злякалася. У неї ніколи нічого того і в думці не було, а тут – як сніг на голову ! Вона не знала, де його поставити, куди подівати. Що нужніше, розмістила в хаті; друге – поставила в сінях, а ще нетрохи й зосталося. Галя просила Явдоху взяти до себе в хутір. Максим подарував Чіпці трояк добрих коней. Так і Чіпка просив тестя подержати у себе до весни. Максим та Явдоха, дивлячись на таку тісноту, раяли молодим переїхати на зиму жити на хутір, – та ні Чіпка, ні Галя не згодились. Старі поїхали назад, а молоді зостались на своїм господарстві. Доля прикрила їх своїм затишним крилом.
Гарно, весело тепер у їх хаті. Сама хата – наче побільшала, роздалася, повеселішала. Стіни Галя вбрала шпалерами, пообвішувала вишиваними рушниками. З божничка виглядали дорогі образи з-за лісу васильків, м'яти, ласкавиці, гвоздиків та мов усміхалися, дивлячись на хату. Перед образами гойдалися на ниточках роблені голуби. Крила у них сизі, груди червоні, хвостики чорні, носики – немов з тіла – білорум'яні, а очі з червоного намиста світили на всю хату, коли вдаряв у них сонячний промінь або стяжка од світла. Голуби ті були навдивовижу кожному, хто тільки бачив їх. Розчепіривши крила й попригинавши ніжки, вони безперестанку гойдалися, немов живі та зачаровані... Піч Галя розмалювала синіми квітками по білому; лави вишарувала – чисті та білі, а піл, як з воску, чистий. Де тільки рука її доторкалася, або де око зирнуло, – все те з хмурого, сумного, прояснялося, біліло, ніби всміхалося.
Коло свекрухи Галя, як коло рідної матері, ходить; годить їй у всячині. Нашила їй очіпків, платків надарувала, сорочок надавала. Не світило тепер дрантя та рам'я на старих плечах; воно пішло на ганчірки, а Мотря у всьому новому ходила. Були тепер у неї й чоботи добрі чорноголовці, плахти й дерги дорогі хоч і старечі, й сукня біла, як сніг, і кожушанка, крита демикотоном, про зиму... Защитена тепер Мотря від голоду, від холоду; заспокоєна в роботі. Галя сама коло хазяйства ходила: коло корів та овечат і біля печі – всюди сама: Мотрі й не підпускала.
– Ви, – каже, – мамо, на своєму віку нетрохи здоров'я стратили, сили збавили, спочиньте ж хоч на старість. Хай я, молода, тепер буду працювати, а вам треба спочивати на щось інше!
– І вже, дочко! – одказує Мотря: – не зажалієш батька в наймах, так і мене... Коли замолоду ніхто не жалував, то на старість – і того більше. Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то й за саньми побіжить! Я звикла замолоду робити – і тепер не влежу, хоч часом кістки болять, як переламані, в грудях холоне та ниє...
Та й сяде Мотря на гребінь за вовну, та й пряде помалу.
А коло Чіпки Галя не знає вже, як і припадав, чим йому догоджає. У сорочках усі груди повишивала, квітками унизала; каптани пообшивала шнурками. Тільки й робить, що, впоравшись коло печі та худоби, копирсається та вигадує зразки всякі.
– Дивіться, мамо: чи так гарно буде? – питає вона свекрухи, показуючи шитво.
– Та гарно, моя дитино, – одказує Мотря радо.
– Мені здається, якби ще сюди вкинути Синього, а сюди – зеленого, то тоді б саме добре було.
– Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережила б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом у такий, що руб руба позиває... Та й байдуже було!
– Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила... Та горенько – не знаю всіх!
– Спасибі тобі, дочко, за твою ласку, як до його, так і до мене! Як ти ввійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, .немов нам очі розв'язала, світ повила рожевим квітом... А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини... та треба щодня на роботу йти... А він ще малий був – і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу – царство небесне! – то за думками світа білого не бачиш... Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір, як бога, мов віками дожидаєш його, та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш – він грається коло хати... Слава тобі, господи, що щасливо все!.. Або зимою... застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина... ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті – хоч вовків гони... й топлива кат має... Ох! випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!... А тепер, дяка господеві, хоч на старість заспокоєна... Може, пошле господь і вмерти в такому спокої... Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щасливо вік звікувати та своїх діток до розуму довести...
Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя, – та аж страх її візьме... Вона не тільки нічого того не бачила й не зазнала, а навіть ніколи й не думала... Жаль давив її серце за свекруху... "Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" – думала Галя.
– Ви мені, як рідна мати! – обертається вона а щирим серцем до свекрухи: – скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то– ж то й Чіпка все те терпів, мамо!
– Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала... і він дізнав, почім ківш лиха!
– Через те ж він і смутний такий; того й нерадісний завжди... От я: зросла в доволі та в розкоші, нічого того не знала... завжди весела, співоча...
– Дай, господи, співати, не дай тільки плакати! – одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна, стукаючи кім'ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години – тільки старим людям не спиться – ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охкаючи, – болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови, – тільки в таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце...
"Що воно за знак? – думала вона: – така багачка вродлива, а покохала такого убогого?.. Хай і покохала–молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок в око, – не встережеться, як і покохає... Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися... Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається... Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею... А тут і рідні нічого... Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті в його руки й голова неабияка... То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі – дурниця... А прохолоне серце, підуть докори та перекори: ланець, голодранець!.. А може, вона не така... Здається, Галя добра... От же мене й не кохає, а як жалує? Ох, боже, боже! пошли їм щастя, господи! Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю... Я умру; їм жити... хоч би ж хоч умерти спокійно!"
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне, – підплили хмарки вгору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець, розвіяв... Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя... Мотря більше раділа, ніж журилася, й весело поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді – як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина, – вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить, – він з рук хапає, щоб їй легше було.
– Галю! найми наймичку, – каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники. вергаючи. – Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, й коло печі, й коло шитва, – та все одна, все сама.
– Наймичку? –питає, здивувавшись, Галя. –Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
– Пожалуй себе, Галю, свого здоров'я...
– А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, в матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода. Ти замолоду натерпівся всього, – поживи хоч зо мною в доволлі... І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини... Ні, не треба... Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя...
– Доле моя! щастя моє! – пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері. – Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала, як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди... опускалися в мене дужі руки, закривалися очі... я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити... Ти – як зірочка зійшла над моєю задуреною головою – і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
– Галю! – трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка. – Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
– Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому – нічого...
– Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то? чи не самі люди, бува, й винні?.
–Та, може, й вони трошки... Якби можна, Чіпко, то я б їм свого уділила... Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то мороз обсипле... Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю...
– Ти, Галю, добра. Ти – жаліслива, – казав Чіпка, обнімаючи її, а в самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину. – Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми... Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя. І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить... усім воно чуже, не рідне... Кому воно своє?.. кому – не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?.. Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали – силою...
– Не нагадуй, не нагадуй... Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! – молила Галя, ще дужче горнучись до його. – Як я здумаю про те, то в мене розум мутиться, в очах червоні плями замріють... Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною – свого добути?...
– Працею?.. Гм... Нічого, Галю, працею не вдієш... Один з неї вискочить, а десятьох вона задавить!
– Адже от – Грицько... З бідності вийшов у люди... І спокійний, і щасливий... а все через працю...
– Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те – чуже, і того – не можна, й того – не роби!.. Ніяк рук зачепити... Кривда кругом, скрізь неправда...
– Ти думаєш. Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк – аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня – щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє,– де чуже?.. Або москалі! Цілий вік його вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя. Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати... щоб чужим добром пожити... Так у них, у москалях, було: так він звик до того... а тепереньки й не хоче за чесну працю взятися!..
– Може, й так... Може, й твоя правда... Може...
– Ні, Чіпко:. краще тихо, мирно жити, чесно заробляти й поживати... А дасть господь діток діждати – вигодуємо, виростимо їх на добро, до школи ддамо... Хай змалечку вчаться... Може, вони в книжках тих вичитають, як краще жити, ніж ми з тобою!..
Такою тихою мовою та розумною радою Чіпка був як сповивачем сповитий. Од щирих слів любої жінки серце його впокоювалось, сувора натура, загартована давнім злиденним життям, м'якшала: він тепер соромився свого давнього безпуття, тієї кривої стежки, якою він думав дійти до щастя... Шкода йому було свого безталанного товариства, жаль його погибелі... А сказати їм Галину правду – нехватало духу, сили; І він тепер ховався, тікав від своїх давніх братчиків.
– Шкода! не ждати вже нам тепер добра з нашого отамана, – казав Лушня товариству. – Пропав чоловік... Жінка коло спідниці пришила...
– Сказано: медовий місяць – солодше від усього на світі, – пояснив Пацюк.
– А горілка – ще солодша! – додав Матня. – Хоч би ж до себе приймав, бісів син! Адже за жінкою яку худобу затяг?
– А справді... Ходім до його, – підбиває Лушня.
– Ходім! ходім! – замовлять усі разом, та й підуть.
Чіпка побачить, вибіжить з хати.
– Так і так, братця, – таке й таке лихо... Жінка занедужала, мати насилу сновигає, а хата – самі знаєте – одна... Де я вас прийму?
– То дай нам хоч рубля грошей! – пристає Лушня, – дожилися до того, що й крпійки за душею немає... От ми й вип'ємо за здоров'я жінки, щоб господь її помилував.
Чіпка радий такому дешевому викупові. Тиче їм рубля в руки – і повертає назад у хату. Товариство – до шинку. Як нерадо стрічався тепер Чіпка з давніми братчиками, так Грицько з своєю доброю Христею припав йому до душі.
Грицько – невсипущий хазяїн. Він чесною працею, своїми мозоляними руками надбав те, що мае в господі. Він і тепер не лежить: рано встає, пізно лягає. Він не паніє, як другі, а сам з своєю невтомною помічницею-жінкою веде до ладу своє хліборобське діло, маючи думку на чесну працю й дітей напрямити... Вподобав Грицька Чіпка і частенько став навідуватись до його. Не сором тепер і Грицькові водитися з Чіпкою – і він ще частіше став завертати до товариша дитячих літ. Жінки їх теж одна одну вподобали...
Оце зберуться. Хазяїни позаводять гостей за стіл, понаставляють напитків, наїдків. Чіпка з Грицьком ведуть розмову про хазяйство, про свої втрати та користі – завсідні житечні турботи.
– А що, Грицьку, як твоя пшениця? – питає Чіпка.
– Та що... плоха. Чіпко! На зріст то-вона й добра, та на вмолот – не теє... Видно, дощі захопили, як красувалася: стекла! Сказано: зерно, як мачина... Хоч би насіння вернулося.
Грицько завжди перед Чіпкою скаржився. Чи добре що – погане, чи поганеньке – нікчемне! Грицько лукавив. Він бачив, що хоч Чіпка й дукачем став, а душею та серцем зостався давнім Чіпкою. Такий же прихильний до чужого нещастя, такий же жалісливий на чужу втрату. Грицько все те бачив – і ще більше виставляв свої втрати та згуби, сподіваючись, що Чіпка, як товариш, зглянеться на його бідкання й, може, коли стане в помочі.
Заможність Чіпчина іноді розбуркувала заздрість Грицькову. Вернувшись од Чіпки, набідкавшись перед ним досхочу, Грицько заводив таку розмову з Христею:
– Отак тепер зажив Чіпка! От собі й удайся таким!.. Сказано: дука на всю губу! А чи сподівався хто бачити його таким тоді, як він п'яний, обідраний, як несамовитий, ганяв по селу та по шинках волочився?! А тепер... панюга та й годі! І приплило ж таке несподіване щастя... Сказано: як багатство, то й щастя!
– Така вже,видно, його доля! – одказує Христя. – Та й жінку ж узяв собі під пару... То вже що багата та вродлива, а привітна та ввічлива до кожного! А до його... Сказано: могла б, свого серця влупила та йому дала.
– І за що, спитай? – гірко вимовив Грицько.
– Як за що? Чіпка, Грицьку, чоловік хороший...
– Що ж у йому хорошого?
– Усе. Звісно: другій жінці він би, може, й не підійшов під пару, а до Галі – то мов вони рідні... Який він, така й вона... Жалісливі, добрі... Що пара, то пара, – гріх бога гнівити.
Христя завжди заступалася за Чіпку. У Чіпці споавді було багато чогось доброго, чого Грицько своїм, на прибуток напрямленим, розумом не зміг зрозуміти. Христя ж чула те добре своїм жіноцьким серцем, своєю чуткою душею.
– Отже тебе. Чіпко, мабуть, у любистку купали, що так усі жінки липнуть до тебе, – шуткує, підпивши Грицько.
– Як саме? – питає Чіпка.
– Так... Моя Христя, коли тебе довго не бачить, то все згадує: де це, мов, він? що це з ним?
– Спасибі Христі за добру згадку, – радо одмов-ляє Чіпка.
– А вам заздро на мого чоловіка? – вмішається Галя.
– Та ще б, дивіться, не заздро було! Де ж таки? чужу жінку зовсім від дому одбив!
– Та ми таки Христю й одберемо од вас, – сміється
Галя.
– Навіщо? Навіщо вона вам здалася? Чи, може, непереливки?..
– Так воно так-таки, мабуть, чоловіче й буде, – жартує Христя, – що я і тебе й дітей покину та й перейду до Галі та до бабусі Мотрі...
– Про мене... Хай вона й вам, – тільки я собі Чіпку візьму затомість, – одказує Грицько.
– Еге, спасибі вам! Ми Чіпки не дамо... Чіпка в нас буде, – обороняється Галя.
А тут і Мотря, слухаючи їх жартівливу розмову, уверне слівце й од себе. Підуть у них сміхи, жарти та веселощі.
– Ану лишень, Галю: почастуй нас вареною за таку вигадку! – нажартувавшись вдоволь, каже Чіпка.
Галя швиденько метнеться. Де не візьметься варена – пахуча, чиста та смачна. Галя частує. Усі випивають по повній, прицмакують губами, вихваляють Галю, а ще більше – варену, та пересипаються жартами...
Це так у свято або в неділю. А в будень – коли не Христя у Галі, то Галя у Христі.
Одна другу так уподобали, мов сестри рідні. Хоч одна одній, як завжди водиться між жінками, і не розкривала своєї душі до дна, не показувала, що діється насподі серця; оже одна в одній чула щось собі рідне, привітне й любе. Галя далі бачила, ширше сягала своїм розумом: він у неї кохався при достатках, у розкоші... В стороні од людей, од життя, не знавши ні нужди, ні клопоту, – вона сама поринала в свої думки, привикла сама повертати своїм розумом. Не такі молоді літа випали Христі. Тяжке сирітство з самого малку, гірка неволя в чужій роботі – приборкали її шибку думку. Недостачі, нужда добре далися їй знати, – щоб вона не забувала про наживу. Вона була в житті її не останньою гадкою. Оже, як вони не різнились, а все-таки обидві однаково чули, що добре, що лихе, і через те завжди обидві сходились у своїх думках. До чого Христя тільки серцем прихилялася, почуваючи добре, те Галя не тільки серцем кохала, а й у речах вимовляла. Поріднились вони серцем, душею. Вони були щирі товаришки, яких тільки вряди-годи зводить життя докупи.
Шануючи одна одну, кожна поклялася в душі, що як будуть у них діти, взяти одна другу кумою. Христя вже й раділа тому. Вона почувала себе матір'ю, а після різдва справді послав їй бог уже другого сина. Галя була хрещеною матір'ю. Грицько не тільки згодився – зрадів, як почув, що Галя буде кумою. Він сподівався, що хрещеникові добре буде від такої хресної матері. Христя ж дивилася на покумання, як на зв'язок довічного товариства з Галею.
І справді, після того вони ще дужче затоваришували. Почалися таємничі сповіді важких думок та гадок, пестощі та голубіння веселих надій. Не проходило дня, щоб або Христя не завернула до Галі, або Галя не побігла до Христі.
Галя полюбила свого хрещеника, як рідну дитину. Сорочечки йому шила й мережала; шапочки вишивала. А на руки візьме, – носиться, любується, як своїм. Іноді зупиниться її погляд на любому погляді дитини... довго вона дивиться на його, придивляється йому в вічі, мов своїми очима хоче з'їсти... То дивись: блиснула в неї в очах якась іскорка – сльоза не сльоза, радість не радість засвітила в них – і пригортає вона дитину до свого лона й обдає його поцілунками.
Христя дивиться та й зітхне важко. Вона бачить і чує, чого Галі треба, та чого бог не дає їй...
– Що, як у вас будуть діти, – стороною заходить Христя: – як уже ви їх глядітимете? Адже ось – чуже, та як ви втішаєтесь!.:
– Як у мене буде дитина, Христе, то я, здається, з'їм або задавлю її, цілуючи та милуючи... Я не дам на його пилиночці впасти, кому-небудь подивитися... Могла б я його – в своїм серці носила. Ви тільки гляньте: отаке манюсіньке-малюсіньке, без речі, без мови, тільки оченятами світить... Ти до його обзиваєшся, а воно ними поводить, мукає, рученята випручає, мов тебе пригорнути хоче... А ти знаєш: це твоє тіло, твоє народження... "Рибонько!.. серденько!.." – оберталася вона до хрещеника, окриваючи всього його гарячими поцілунками.
То були бурхливі хвилі ще дівоцьких любощів, у котрих уже виразно визначалося чуття матері. То материне серце озивалося в гарячих дівоцьких пошибах кохання. Так думає й почуває кожна молода молодиця, поки ще не знає ні болів тяжких, ні мук материних, ні непокіиних нічок, які приходиться перебувати, доглядаючи малих діток. Тяжкий бік материнського життя ще невідомий, а материнське чуство заклюнулось у серці кожної жінки ще в сповиточку, – ще тоді, коли вона малою, невеличкою носилася з лялькою, наче з справжньою дитиною, – як ще дівчинкою голубила, кошенятко, як дитинчатко, як молодою дівкою пригортала свого милого, сама не почуваючи, як пестила надію у своїм серці на щастя матері...
Минає зима. Ясне сонечко любо світить та гріє; сніги тають; біжать з гір долинами прудкі протічки срігової води; ранні чумаки коло возів лаштуються; а там і хлібороби заворушилися... Настає весна. Все оживає, радіє. Ось і великодні святки прийшли і пройшли; зазеленіли поля; зацвіли садки; защебетали соловейки... Після довгого зимового сну все прокидається, : продирає заспані очі і, озирнувшись кругом, любує на землю, що, як та. писанка, красується під золотим промінням ясного сонця; а сонце, глядя на неї, усміхається...
Тільки діждав Чіпка тепла, зараз накупив дерева, найняв майстрів і заложив над самим шляхом не хату, а цілий невеличкий будинок. Поки люди налагодились з жнивами, то на його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок і гордо позирав на вулицю великими вікнами з зеленими віконницями. Давня Чіпчина гадка справдилась. Тепер уже не одна тісна хата із сіньми, а цілих три: одна – для матері, друга – для себе, а через сіни – світлиця – про гостей. Недалеко од будинку складали рублену комору. Трохи далі, як поставили комору, заходились коло сарая з конюшнею; а там – і загороду заплели нову, кругом дворище обгородили новою лозовою лісою з острішком... Старі ворота поламав Чіпка, а приробив дощані, панські, розтворчаті, а над ворітьми, якраз посередині, на кружалі вирізана була чоловіча пика: рот – як у сома, очі круглі – як у сови, ніс – як у кота, а волосся, з проділем посередині – як у жінки... З усього села збігалися діти дивитись на те пречудо і великим дивом дивувалися...
В одно літо непевне колись дворище, відоме кожному за пустош, зовсім перемінилося. Страшне й прокляте, стало тепер воно навдивовижу всім людям, лоскотало їх заздрі очі, а ще заздріші думки...
Як гляне іноді Мотря на свій плець, то й сама дивується. Колись пустка-хата – тепер будинок; пустиня-город – грядка квіток; гноїще-двір – тепер зелений та чистий, кругом облямований коморами, загородою, сараєм, хлівцями... Аж заплаче Мотря з радощів.
– Колись як жилось... А тепер?.. Слава тобі, господи!
Чіпка перестав хліба робити, став по ярмарках їздити, полотна скуповувати та перепродувати. Од його й пішли в Пісках полотенщики. До його ніхто й не думав про це: він перший почин зробив.
XXVII
НОВИЙ ВІК
Час не стояв. Промайнула воля, поламала ланцюги віковічні, на котрих ще за дідів-прадідів прикували до панів колись вільні хутори, села; опростались людські руки; несміливо, наче чого боялися, приймались за землю, котра колись була "богова та людська", потім стала "панська", а тепер, хоч силоміць наділена, знову стала "людська...". Задурманений неволею люд почав продирати очі... і нічогісінько кругом себе не бачив, окрім – панів та мужиків!.. Усе, що не ходило в сірій свиті, – щиталось панами. Усе, що приросло до землі, копалось у ній, обливало її своїм потом, – усе те звалося "наш брат Савка...". Неволя порізнила дітей одних батьків, одних матерів; вирила між ними глибокий яр, котрого ні перейти, ні переїхати, хіба засипати... Та хіба можна засипати у рік, у десять, у двадцять років яругу, котрий копався не десятки, а цілі сотні літ?.. По один бік яру стояли потомки старшини козацької; стояли приблуди, котрих приманила своїми розкошами задурена Україна – були між ними ляхи й недоляшки, були москалі й московські недоломки, були й осиротілі діти Юди, котрі замість свого зруйнованого царства на чужій землі завели нове царство; тут можна було зустріти нетрохи полупанків, котрі з дігтярів, чумаків, крамарів, прикажчиків повиводили своїх дітей у "люди", поначіпляли на плечі з мідними гудзями мундири, а на голови понадівали картузи з зірочками... Усе то була ватага, вигодувана чужою працею, обута й зодягнена чужими руками... Тепер вона стояла і, як голодний вовк, клацала зубами, поглядаючи зо зла на другий бік яру, де потомки козачі копалися в сирій землі, понівечені, зубожені, темні – якісь каліки, а не люди, без пам'яті про славну бувальщину дідів своїх, котрі добували кров'ю "славу та волю", без 'пам'яті про самих себе, з страшною злістю в гарячім серці, з палкими на устах прокльонами, котрі вони посилали на той бік... Здається, якби не глибокий яр, одна б ватага кинулась на другу – і полилася б річка чорної крові, потопила б правого й винуватого... Заслані полудою очі під ту страшну різанину не розгляділи б, де свій, де чужий – кров би лилася, трупи б тліли та ситили й без того ситу землю... Оже, дяка богові, цього не сталося... Зате скільки вона задало страху тим, котрих колись трепетало все, що їм підверталося на очі!
Самому царкові Гетьманському, Василеві Семеновичу, обійшлось усе це недаром. Останнього січовика, як косою, скосила думка про неволю: Василеві Семеновичу Польському "божевільна воля", правіжка грошей піщанами не дали віку дожити... Злість, переляк разом струснули немолоді кості вельможного пана, положили його на ліжко, з ліжка – на стіл, а з столу – у домовину... Оплакав рід тіло свого владики над могилою й дома; оплакав доморослий писака Озерський свого давнішнього ворога, а тепер приятеля, у "Московських" газетах. Не стало ватажка, –зажурились підручники... Що тепер робити? з чого його почати, щоб насиджених місць не втеряти? Хто порадить? хто заступиться?..
Перше всього загомоніли: кого тепер у предводителі? Чужого страшно, а з своїх – нікого такого немає, та ніхто й не хоче. Колись було трохи до бійки не доходить за те місце, а тепер – кожен шукав собі теплого місця, з великими грішми, а про таке не хотів і слухати. "Що по титулі, коли чортма в шкатулі!" – не раз, не два можна було тоді чути. А шкатула справді все далі спорожнялася та й спорожнялася, – доло-жити тепер її не було ні снаги, ні способу. Оже, предводителя, та ще й свого, таки треба!
Умовили якось "пред вод ительського синка", того самого одинчика Василя Семеновича, що не дощупався – чи тверде, чи м'яке тіло в Чіпчиного батька. "Синок" той був чоловік ні бувалий, ні видалий, ні удалий. Хоч він десь собі й учився кажуть би то – скінчив і курса, а проте був чоловік дуже невеликого розуму, ще меншої сміливості, ще слабішої волі. Тільки й батьківського, що пиха панська, при котрій він зріс і викохався, котрої й тепер не кидав: вона його й погнала на місце, котрого всяк тепер сахався.
Та часи тепер були зовсім не ті, щоб однією пихою жити. Уся молодіж наче "подуріла": цуралася не тільки "прав дворянських", цуралася роду... Нерідко син ворогував з батьком, обзивав його бридкими словами, – "кріпосником, деспотом"; кидав рідну оселю і, наоміхаючись над батьківськими звичаями й надіями, бігав по Харкову або по Києву, питаючи сякого-такого заробітку! За братами потяглися й сестри: перестали й ухом вести батька-матері; сиділи день у день, ніч у ніч, як під суботу рабин, за книжками – забули про хазяйства, забули й про гулянки... А в Кривинського, кажуть, менша дочка вночі втекла від батька з якимсь студентом-поповичем, – повіялась у Київ учитись... Дворянська пиха терпіла від такої зневаги.
А тут – як на те – "божевільна воля" незабаром понаводила за собою й своїх діток свавільних; земство, де нема ні мужика, ні пана; мирові суди, де не питають – якого хто роду... Зовсім світ перевернувся! Про старе нічого вже було й думати: треба якось до нового пристроюватись, щоб хоч тут не попустити свого. Що ж його робити? як його приладитись. Руки до діла не призвичаєні змалечку, – не неволити ж їх на старість?! А розум – хто до волі думав, що панові потрібен робочий розум? Панові треба було знатного роду, багатства; треба було вміти себе показати, вміти пожити, поїсти, попити, а мати робочий розум, здатний на діло, а не на вигадки панські, – панові не треба було... А тепер: розуму! праці! –тільки й чутно, як вигукували на всіх шляхах, на всіх базарах життя.
Хто зразу не перелякався того покрику та брався за діло, – того захоплювало життя на свої бистрі хвилі, мчало усе вперед, вперед, – то кидало наспід, заливало; то вергало наверх, підкидало вгору, знову несло на гребенястій хвилі, аж поки не виносило на берег... Хоч боліли іноді у нашого плавця пом'яті боки, а все-таки він хоч і нетвердими ногами, ступав на ту землю, де колись усе живло тремтало його духу. Усе-таки він був господар на ній, а не попихач, не наймит. Швидко він зживався з новим своїм місцем на старій землі – і підвертав її під себе: вона йому плодила, родила – ставало на пожиття його! А хто перелякався, – той залазив до себе на хутір, у село, проклинав новий вік, нових людей, день за днем тяг злиденне життя, проїдаючи останнє своє добро – викупні білети, за котрі баришники-жиди не давали й половини ціни... За собою життя веселе, розкішне, без праці, без клопоту; перед собою – вбоге доживання віку, – може, тяжка праця на старість, гірка турбота, замість спокою, – без шага грошей, котрі жидки вспіють вимотать, – без ступня землі, котру за старі довги банкові тарахнули з молотка... Як же його не проклинати такого? як з ним миритися?!
"Сонмище", оставшись без ватажка, як перелякана отара овечок, спершу було кинулось врозтіч... Навперейми йому вискочило земство. Отара повернула назад, згадала старе становище, де було паші доволі, де водопої погожі, та й стала на згірочку... Посеред отари й "предводительський синок" крутився, та видно йому не водити переду! Хто ж поведе? Кому не страшно? Хто звик до всякої лихої години? – Шавкун привик ще змалечку до всього. Шавкун відомий здавна. Шкода тільки – Шавкун боїться перед вести: Шавкун здавна ходив позаду... То, може, він хоч піде назирцем за ватагою? – Гайда! – Шавкун пішов назирцем.
Шавкун – чоловік ні дурний, ні розумний. Зате він на своїм віку звідав усього. Був Шавкун на коні, був і під конем. Шавкун – попович. Після вбогого батька, що попував на небагатім приході в Хитунах, зостався він з своєю старшенькою сестрою невеличкими сиротами. Опекун, якийсь далекий родич, теж піп, забрав сиротят до себе. Дівчинка ж бігала собі по селу, малою, потім, як піднялась трохи, доглядала, а разом і гралася з малими дітками опекуновими, а стала дівкою – видали заміж за якогось п'яничку-диякона. Хлопчика опекун віддав у бурсу розуму добувати. Скільки прийняла лиха дитина в тій бурсі; скільки раз його нівечили, били, – воно й щот розтеряло. Забили до того, що з моторненького, опецькуватого хлопчика зробилася якась тупиця, убоїще, котре нічого не вчиться, а тільки й думає, як би кому капость зробити. Шкода за шкодою, розпутство за розпутством – стали думкою й гадкою бурсака. Коли не вкраде ножичка, чорнильниці, то піддрочує товариство на пустощі, на сваволю; а підріс – давай молитися скляному богові... Мучились з ним "святі отці", мучились, та й вигнали з філософії... голого, босого й простоволосого! Де його на світі дітися? Куди голову прихилити? Хтось, мабуть, на жарти, раяв іти в університет. Молодий Шавкун задумався... Одначе не пішов в університет, а потяг пішки додому, до себе в Хитуни, де на батьківськім місці оселився зять. Шавкун побратався з зятем – і закурили вдвох селом, обходячи парафіян, а додому іноді рачки прилазячи. Сестра довго терпіла. Далі почала лаяти чоловіка й брата, стала докоряти йому, що він убрався на все готове та й останні злидні пропиває, останній шматок хліба одриває своїми здоровими руками від рота малих її діток. Шавкун на лайку мовчав, як у рот йому води налито. Гірка правда, мабуть, дуже колола йому очі. На другий ранок він став співати перед сестрою лазаря, який він нещасний; хвалився їй своєю надією на університет, коли б тільки рублів з півсотні грошей. Сестра назвала його думку "дурницею", раяла йти куди-небудь у канцелярію "хліба заробляти". Шавкун не послухав сестри. Зібрав, які позоставались, манатки, зв'язав у клуночок, хотів піти "на одчай" шукати долі. Сестра зжалилась, вийняла з скрині тридцять карбованців – останні гроші, як вона на чорний день ховала від свого недбайливого чоловіка – оддала братові. Шавкун попрощався, пішов. Через місяців три написав сестрі, вже з Києва, що вія таки свого доскочив – зробився студентом. Як і з чого він жив, про те тільки він да бог відає; одначе вижив два роки. Та старий гріх знову прокинувся, завів його на третім курсі в темну, а з темної – на вулицю... Опинився Шавкун серед великого города без шага грошей, без знайомих людей, без веселих товаришів, котрі тепер його цуралися, з одною бідою – "вовчим білетом" в кишені... Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кинувся, а покинув Київ, покинув товариство, книжки (і потім було ніколи не заглядає в них – не любив, якщо й розказують про них) та ноги на плечі, побрів у Гетьманське. До сестри йти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодих літ, знакомого нам Чижика, котрий служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросився в опеку, де йому обіцяли, як приліжатиме, давати по десять гривень у місяць. Шавкун і тому радий. Став він виводити стрічку по стрічці, списуючи копії; став одбирати спершу по десять гривень, далі по двадцять, а через рік дійшов до трьох рублів. Зробився паничем – хоч куди! Тихий, слухняний, до старших привітний, став Шавкун кидатись у очі старшим: забачить здалека, – шапку здіймає, а Василя Семеновича вгледить – у пояс кланяється. Панюга помітив "покірне телятко", звелів перейти йому з опеки до себе в канцелярію. Не було, здається, для Шавкуна щасливішого дня на світі, як той, коли його зазвав гетьманський царьок у кабінет до себе та став йому казати, що як він себе шануватиме, то зробить його чоловіком! Шавкун не міг слова вимовити від радості та від страху, – то блід, то червонів; а вийшов од великого пана, перехрестився і сів у канцелярії за стіл. З того часу день у день, ніч у ніч Шавкуна можна було тільки й бачити, що в канцелярії, де він сидів, перегнувши спину, над бумагами, ні на кого не глядя, ні до кого не обзиваючись, немов для його не зосталось нікого й нічого на світі, окрім тих бумаг. Шавкуна хвалив письмоводитель; перед святками предводитель жалував йому по десять рублів, з котрих Шавкун часточку посилав сестрі, а останні ховав у шкуратянім гаманці на самім дні своєї невеликої скрині. Незабаром старий письмоводитель умер, а Шавкуна посадили на його місце. Став він не остання спиця в колесі. Де взялися у людей шана й повага до його! Тепер уже перед ним так шапки здіймали, як він колись. Оже Шавкун не вповав ні на шану, ні на вповагу, а держався пословиці: за свій грош – кожен хорош! Через те, здається, не було в його більше ніякої думки, як тільки про гроші. Багатство, гроші – от що йому й снилося! Жив він собі тихо, скупо; оженився на такій же скупій, як і сам, панночці – та й складали вони добро, не знаючи самі кому, – бо й дітей не було. Ні великої радості, ні малого горя не знало життя їх.
Так оцей-то щирий віл, котрому нічого просидіти, не розгинаючись над бумагами з раннього ранку до пізньої ночі, оцей прониза й підлиза, котрого навчило життя, де треба поклонитися, кому треба догодити, – держав тепер цілий повіт у своїх руках, заправляючи ним по своїй хіті, замість недалекого й ледачого "предводительського синка". Той і лапки поклав: роби, мов, що хоч, що знаєш!
А тут – новина за новиною, робота за роботою. Не вспіли з "викупними грамотами" управитись, насилу накинули кріпакам землі, котрих вони тепер, як огню, боялися, щоб, бува, з землею не вернулася неволя, як підскочило земство, з виборами, з радами.
– Оце... до чого дожились!.. – бідкаються панки, де тільки не стрінуться. – Там – воля... крестян одняла, землі побрали... А це либонь уже хотять з мужиків поробити панів... якесь земство видумали!!
– Егеж, до того йдеться – піддакують другі. – Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики... Учора Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом... Я – гласний, і він – гласний...
– Ні! Не діждете, не діждете, хамове кодло! – сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя".
Шавкун не лаявся, не сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не стече, – а може,й погріє-Настав новий вік й для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір'ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній... Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? – Чіпка, чоловік добрий, послухає. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу метку хрещеників мав. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-навсього десять карбованців – нестане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловіче, –рає Лободиха, –пішов до Варениченка: може б він позичив до нового хліба?" – "А справді", – одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею – і вродиться в Лободи весілля, – цілий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.
– Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! – хваляться піщани і здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком – тим самим, що прозвали "кобиляча голова", за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подобався. Удруге стрілись вони на ярмарку – і стали сватами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняй! Довго Чіпка не згоджувався, – та нічого не вдієці: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщає до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней; увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.
– Галю! – каже, – сподівайся гостей...
– Яких?
– Становий буде.
– Чого він тут забув? – питає Галя, дивуючись.
– Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну, – жартує Чіпка.
– За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!
Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.
– Отак він і з татусем, – каже Галя. – Як пристав... Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут – підскочила якась лиха година – треба у стан... Так він перше ніж у стан поїхати, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.
Дмитренко чоловік правдивий – не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками, та прямісінько під Чіпчин двір. "Тпру!" – спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись, хто там.
– Никифор Іванович дома? – питає їх становий з повозки.
Галя хотіла була одказати, що нема, та почервоніла, незчулася сама, як промовила: – "Дома".
Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.
– Оце я до вас у гості... Буде де переночувати? – питає становий.
– Коли ваша ласка, просимо до хати! – запрохує Чіпка.
Повходили у ;хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату, як добрий віл ревнув – аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, сів навпроти гостя.
– А знаєте, чого це я до вас приїхав? – питає, знову позіхнувши, Дмитренко.
– А бог вас знає... Звісно: ваше діло – станове – знай їздити...
– Егеж, еге... А ось я вам новину привіз.
Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз.
Дмитренко скинув очима на Галю.
– Це, мабуть, ваша жінка.
– Моя, – одказав Чіпка.
– Гарну дочку викохав Гудзь! Недаром він її на запорах держав... Хорошу... Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав..
Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.
– Галю! – гукнув Чіпка: – чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Иванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.
– Я й сама не дамся, – одказує Галя, висунувшись з кімнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
– О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили, – жартує становий.
– Та в нас всього одним одна Мушка, – одказала Галя, зашарівшись.
На сім слові в хату вступила бідненько зодягнена дівчина, та бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.
– Здорова! – привітав її Чіпка. – Чого ти?
– До тітки Мотрі, – одказала, засоромившись, дівчина.
Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли в сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись – чого становий приїхав.
Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд, на прощання з землею, воно посилало в світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий – на покуті, богатир-козак – навпроти, на ослоні.
Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай.
Заходилась пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.
– Так яку ж ви нам новину привезли? – зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.
– Добру – для добрих людей... А ваші піщани такі неспокійні – мені з ними один клопіт, та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене: "Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так і є!
– Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи...
– Що пак я казав? – спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ. – А, бач... Так земство привіз.
– Що то воно за земство? – питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.
– Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках – козаки, панські й жиди... Адже й жиди є в вас? (Чіпка одказав, що є). Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині... живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни... Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба, хрань боже! якої пошесті, від напасті оборонятись... Одному – трудно, а другому – можна... Ну, так бачите... (Дмитренко дедалі став учащати: "так" та "бачите", – видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував.) Так от, бачите: збираються гуртом – пани й мужики – та й роблять що треба...
– Як це? І пани роблять?! – питає здивований Чіпка.
– Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних... а ті виберуть управу з себе, а управ.? вже й заправляє всім...
– А станових тоді хіба не буде?
– Як можна – без станових! Станові – поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли, містки гатили... Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові – поки й світа сонця, будуть...
– Щось я гаразд не второпаю, – каже роздумуючи, Чіпка: – й земство за дорогами, й поліція за дорогами...
– Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ...
На останньому слові у хату ввійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.
– А! От, добре, – замість привіту, каже Дмитрен-ко. – А я тільки що хотів посилати за вами... Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите, – обернувся до кріпаків з докорою.
– Тепер, ваше благородіє, – каже писар, – гаряча пора... люди в полі...
– Що мені до того, чи гаряча, чи яка? Я вас вихолоджу, як не буде громади!
Старшина мовчала, тільки перетирала ногу об ногу.
– Як же, ваше благородіє, сказати громаді? – питає писар.
– Скажіть: становий земство привіз, читатиме. Чуєте: земство? Не забудете?
– Та й утомився ж я, Никифор Іванович... Ви не повірите: двоє суток з повозки не злажу...
– Ну, з богом! – повернувся до людей... Ті сунули з хати – один поперед одного: аж штовхаються в дверях.
– Отака ловись! – каже голова. – Був Чіпка, а став Никифор Іванович... Що то значить – гроші!
– Та гроші, як гроші, – на те йому старшина й староста. – А ви нам скажіть: чого це наш конокрад приїхав?
– Та казав же: земство привіз, – одмовля замість голови писар.
– Та чули, що земство.. А ви нам розтолкуйте: що воно таке? Чи не податки знову які?..
– А справді: що це воно, Василь Васильович? – питає голова писаря.
– Та кажуть би то, нова якась управа... У нас оце окружних взяли, а в них либонь швидко посередників не буде... Треба ж комусь людьми правити?
– Ще нами трохи правили! – трохи кісток не виправили... А це ще якусь управу видумали, – міркував, мов сам до себе, староста.
– Не можна ж так народ оставити... Ось, мов, вам воля: робіть, що хочете, як хочете... самі правтесь, самі й розправляйтесь, – каже писар. – Адже такий би розгардіяш пішов, що й... – писар почухав потилицю.
– Так, так, – піддакує голова. – Народ – що? От, ваш і... давно таку бучу збили, що хоч з села збігай? Не прав таким запеклим людом, – він тобі село переверне!
– Ага-га-а... Тепер же я знаю, що це воно буде, – умішався староста.
– Кажи! – старшина йому.
– Бач, – патякає староста: – недурно вони так усилковувались, щоб люди землі брали... аж воно на те й вийшло! їм ще хотілося поводити нас на уривочку... Хоч вам цар волю й дав, так земля ще наша... платіть за неї викупні... а ми розкинемо розумом та ще щось придумаємо... От і придумали – земське... То викупні платити, а це ще – земське! Так скажемо й громаді: на земське ще заробляйте!..
Тут вони дійшли до кріпацької волості. Старшина й староста одрізнилися, пішли у волость, а голова з писарем повернули в другу вулицю – до голови.
Уранці на майдані, коло козачої волості, зібралась у купу козача й кріпацька громада. Дмитренко приїхав на Чіпчиних конях, прочитав указ, розказав, 'кого вибирати: заборонював "сіре мужиччя" в гласні "перти", радив – панів, котрі "усе знають й усе, що треба, зроблять"; похвалився навіть, що як повибирають "мужву", то щоб начувалися...
Громада слухала мовчки. Становий ще раз обернувся, ще раз раяв вибирати панів, попрощався з Чіпкою, моргнув йому, може, й він у гласні, сів на обивательські коні, – покотив з Пісок.
Не вспів він од'їхати, як громада загула:
– То це так? усе панів та й панів!.. Ще вони нам не ввірились? – гукали кріпаки.
–Толкуй, дурні! – гримає на них козачий писар, – А хто ж в управі робитиме... ви, чи що? Хіба хто знає, яка там робота?
– Та наймемо такого розумного, як ти, то й робитиме, – кольнули його кріпаки.
– Так воно так... Тільки хто його знає, що там за робота...
Довго ще йшла розмова між громадою й писарем. Довго слухав Чіпка мовчки. Громада розписувала темними кольорами панів; писар, хоч не оступався, а все-таки стояв на тім, що без панів нікому буде діла робити, що діло невідоме, що в гласні треба вибирати притьмом панів...
– А моя рада, – не видержав Чіпка, – така: який не є хазяїн, а все кращий від наймита... А що те земство невідоме, то воно кожному невідоме... Не було його, – не знали й пани. Отже на те бог чоловікові й розум дав, щоб до всього дійти.
– Правда, правда! – гомоніла громада.
– Пани вами, люди добрі, й так довго правили... поправтесь ще самі! Все-таки своя рука – владика. Вони не поклопочуться за те, щоб усім було добре. Всяк за себе... А у нас же вони ще й родичі всі... Один одного стережуть. Ось ц е й... (Чіпка ткнув пальцем у той бік, куди поїхав становий)... у мене хліб-сіль їв, а за панів руку тягне...
– Егеж, еге... Вони, як ті свині: одно за одного, – гула громада. – Коли ж так, шабаш, братця! Годі їх!.. Дивись бісове зілля: його з огорода, а воно таки в город! Хоч у гласні їм, коли людей нема... А дзуськи!..
Розійшлася громада. Вернувся Чіпка додому, радий, що довелося направити громаду на добру стежку. У його серці закльовувалось щось нове: йому хотілося, щоб громада його послухала; в голові промайнула думка, що він порядкує на громаді, веде її вперед, усіма верховодить... Давнє забулося, мов його й не було ніколи: він тепер отаманує на громаді...
– Коли б то, Галю, послухали моєї ради, – каже він уночі жінці, – увірвалася б їм нитка! – І він ще довго розказував Галі, як він буде людям служити... Галі й самій становилось якось гарно на душі, що її чоловік заробив таку людську повагу.
А в Чіпчинім серці уже ворушилося бажання верховодити, пекло його, виривалось наверх у думці, в слові... Чіпка з ним носився, як з нахідкою. Кого не зустріне, з ким не забалакає – та все про земство, про вибори. Немає й речі другої. Радить кожному себе стерегти, громаду, а не даватись знову панам у руки.
Рада його взяла своє. Через тиждень прилетів у Гетьманське посередник Кривинський, та прямо у пред-водительську канцелярію, де мала бути управа.
– Пропали ми... мужики наших б'ють! – скрикнув він, забув і поздоровкатись.
– Як саме? – схопившись, мов опечений, скрикнув завжди тихий Шавкун і оторопів.
– У Пісках – не то з наших – ні одного дворянина.
– Значить і Дмитренка не послухали!.. – ледве вимовив Шавкун та, мов хто на його відро холодної води вилив, опустився на своє місце, підпер рукою голову – затих.
XXVIІІ
СТАРЕ – ТА ПОНОВЛЕНЕ
Випав удушливий день саме серед гарячої пори жнив. Сонце стояло над головою, як сковорода, розка-лене та наче огнем пекло. Пшениця осипалася: люди не вспівали вхопити. Під такий час кожна хвилина дорога селянинові. А тут – кидай свою роботу, їдь .у гласні!
Пани поз'їздилися. У Гетьманському, коло нового будинку пана Польського, стояли в три ряди карети, брички, натачанки. Поприїздили не тільки гласні. Багато наїхало з повіту й так собі цікавих панів подивитися на нове диво та послухати, що то за земство.
Прибули й прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозою ніколи ще не знали ніякої служби. Між гласними-селянами можна було помітити двох кріпацьких старшин: один – з Пісок, другий – з Рудки.
Пани собі гомоніли в горницях; крики та реготи доносились з хати на улицю. Селяни, поприїздивши на обивательських шкапійках (дехто привіз разом і подушне), розташувались коло будинку, нарізко од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницями: кожен ховався од душної спеки, що несамовито пекла-палила. Оддалеки козацької старшини, сидів під горницями й Чіпка, рядом з Лозою, недалеко від рундука. По праву руку – кучери панські, по ліву – "п'явки людські", як колись Чіпка обзивав сільську старшину. Йому було тепер якось ніяково... Кучери позлазили з козел, дехто підійшов до знайомих гласних; балакали то про се, то про те, хвалилися урожаями, жалкували, що прийшлося такий гарячий час прогаяти. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи й чув що. По виду можна було помітити, що його голову клопотали неабиякі думки. Перервав їх Дмитренко своїм зичним голосом:
– Гей, ви! – гукав він з рундука на гласних: – сюди йдіть!
Гласні підійшли під рундук, поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозою, як сиділи, так і зосталися.
– А скільки вас? – питає становий.
– Та скільки ж? – обізвався передній, волосний писар, скинувши очима на купу товаришів-гласних. – З нашого стану – три, та з вашого п'ять, та двоє – з Свинок... Оце й усі!
– Ага, бач, Никифор Іванович... Здорові! – кивнув становий головою Чіпці.
– Доброго здоров'я, – одказав, підводячись. Чіпка і зняв шапку.
Лоза за ним устав, скинув і собі шапку.
– А що ж це ваші сюди всякої наволочі понасилали? – питає Чіпки становий.
– Якої наволочі? – зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: – перед богом усі рівні...
– То ж перед богом, а тут – перед людьми...
– Та й перед людьми – все одно... Усе-таки сміливіше, як свій коло тебе... А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте в холодочку, а тут – печись на сонці.
– Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увішли в коридор.
– Спасибі. Що громаді, те й бабі.
– А ви, капустяні голови! – покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних. – Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлазили? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?.. – визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою. – Кис би собі у Хайки в шинку. Ні, в гласні преться. Або ти. Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж – і собі між люди... в гласні!!.
Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши в землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:
– А ви, недобитки?.. Ще й вас тут неставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер думаєте, що й ви пани?!
Стара виразка, розкорписана нечистями руками, защеміла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд, – то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.
– Чого вам од нас, добродію, треба? – запитав Чіпка сердито й зиркнув на Дмитренка. – Хіба ми до вас приїхали?.. Нас громада прислала... ми громаді служимо...
– Та я про вас нічого й не кажу, – спустивши вниз голос, заговорив становий. – Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили – де треба, до ладу й свое слово скажете... Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний... А то – що? – Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних... – П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш... Глядіть ще не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?
Гласні мовчали, мов не до них річ.
– Слухайте, – почав становий: – дивіться на мене... Як крутну правого вуса, – клади направо білет; а крутну лівого, –наліво... Глядіть мені!
Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
– Бач, який гострий! – обізвався Ступа. – Мов над дурниками... Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми – наліво... Нехай дудика з'їсть!
– Це напасть, та й годі! – каже якийсь писар. – Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти...
– А нашому братові, – увернув грізно Чіпка, – треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати...
Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали в горниці.
Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямований золотою га-льонкою, з золотими китицями... За столом, на пбкуті, сидів предводитель. По праву руку од його Данило Павлович Кряжов – потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що вславився ні боями, ні походами, а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну... або й не він прикріпив їх, а його жінка – та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала... По ліву руку од предводителя сидів ІПавкун – городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні – горожани й земляни. Тут було ціле "сонмище", ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаецький, Митіль, – не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачити Лейбу Оврамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра – благочинного, що так менджував проситель-ськими книжечками, як Дмитренко кіньми, за що, кажуть, не раз і судився у консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Доза – на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.
Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.
Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саенко, син сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саенко – здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він було не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, "сім мішків гречаної вовни"... Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди в пригоді немічному... Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися, та й недурно. Напакостити панові, придавити жида – стало втіхою для його. Так оцей-то "ліберал", як його звали, зняв тепер річ про земство... Обертаючись до панських гласних, він доказував їм "всесословность земства", довго й красно розводив їм про "интеллектуальную деятельность", котру вони, за "прошлі гріхи", повинні були оддати на "алтарь общественного благополучия". То повертався до простих гласних, нагадував їм про "рівноправність", умовляв їх самим дбати про свої "інтереси", про "народне благо". А на заключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних селян.
По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шептались, між собою. Мужики заворушились під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?! кого тепер?"
Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоника і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?
Шелест потроху стихав.
Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.
– Ось хіба Варениченко... – якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.
На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко – і затулив рукою свого рота: "мовчи, мов, нескребо!"
– Якого Варениченка? – волею-неволею вимовив предводитель.
– Ось!.. ось!.. – почулося з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка.
Він почервонів. Усі уставились на його очима.
– Вы желаете? – спитав його предводитель.
– Та коли людська ласка та панська воля, – одказав Чіпка, підводячись, – то й про мене...
Голос його тремтів; лице горіло; очі світились радістю.
Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячивщись, вибрали Саєнка в губернські гласні.
Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували в городі.
Вернувся Чіпка додому. Галя побачила в вікно, вискочила з хати.
– А що?
– Усе гаразд! – скрикнув радо Чіпка. – Тепер я, Галю, не тільки гласний, ще й член в управі...
– Невже? – разом – зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.
– Далебі... вибрали! – хвалиться він.
– Кого вибрали? куди? – почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.
– Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.
– І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? – каже вона журливо. – Ще, не дай боже, підведуть як... Самі ж поховаються, а тобі – буде...
– Не бійтесь, мамо: не подамся! – заспокоює її Чіпка.
– Ще встрянеш куди... – своє-таки Мотря.
– Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте, – одказує без гніву Чіпка. – На те їх воля... А може, я, мамо, людям у пригоді стану... добро яке зроблю...
– І вже, сину! Ти – один, а їх скільки...
– Один, та добрий, – оступилася за чоловіка Галя, і, усміхаючись, пішли обоє в хату.
Радів Чіпка, потай од матері, вдвох з жінкою, що заробив людську шану, повагу. Те, що місяць назад тільки заклюнулось у серці, тепер уже снувало перед його очима, заволоділо його думками. Лагодився Чіпка громаді служити, збирався добро робити; грів у серці сам собі нишком, потай уже й жінки, голубку-надію – давнє забути і слід його загладити... А вийшло так... що – де знайшов шану, там загубив спокій і... долю!
Вибір його в управу, зроблений під гарячий час, без поради, без розмислу, нікому не був милий. Козацька старшина на Чіпку скоса дивилася. Писарям та головам заздро було, як-таки москальчук, ще недавній голодранець, волоцюга, ледащо, посівши за жінкою багатство, вискочив у люди, між пани, куди вони перлися з самого малку, що їм снилося й ввижалося – та не сталося! Пани оханулися, як уже вибрали. Стали вони один одному жалітися, який тепер вік настав, що свій брат-дворянин братається з "хамом" та ще підводить до того й других. Стали нарікати на Саєнка, що це він так зробив на глум, на сором цілому повітові... Товариші по управі вважали такий вибір тяжкою для себе обидою, залякували декого з панів, що, коли на те пішло, то вони всі покидають управу: нехай заправляє с а м! А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товстелезних томах законів, чи не знайдеться чого, щоб випровадити з управи члена, котрий, як він боявся, міг стати йому на переметі, шкодити, не допускати просовувать лапу до земських грошей...
Шавкун – битий жак! Недаром він посивів, сидячи над бумагами. Він метнувся сюди-туди; як той павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, яке йому треба... Нічого сам не натрапивши, він повернувся за порадою до свого давнього приятеля Чижика, секретаря в суді. "Чи не було чого, братику? чи не судився він? " – допитувався Шавкун. Чижик понюхав табаки, чхнув, приставив пальця до лоба, подумав хвилин з п'ять та й поліз у шафу з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, заглянув у трете, у п'яте, в десяте; натрапив слід, піймав ниточку – та разом з Шав-куном дійшли і до клубочка...
– Найшли! – ускочивши в управу, скрикнув Шавкун, подаючи Дело об покраже пшеницы в коморах помещика Надворного Советника Василия Сем. Польского и о прибиении сторожа Деркача.
Члени пороззявляли роти, повитріщали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому "солдатский сьін Варени-ченко оставлен в подозрении". Управу обняла радість, мов кожному з членів прибуло від того щастя. Як на те в городі лучився Дмитренко. Його закликали в управу, зачинились; довго балакали. Усі вийшли, всміхаючись.
Чіпка нічого того не знає. На маковія поїхав у Хамло на ярмарок, та вернувся аж перед спасом. Того самого дня, як він вернувся додому, заїздить до його Дмитренко, розказує діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.
Чіпка, як почув про діло – мов хто його обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість– усе разом прилило в його голову, мутило його кров, гамселило в висках; заходило жовтими й чорними кружками у віччю... Сам він поблід; руки тряслись... Він почував своїм серцем, що це вертається за ним давнє, простягає до його руки, хоче його схопити, обняти... Щоб себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів; став ходити по хаті; блудив мутними очима по стінах... Одна думка обганяла другу; одна одну випереджала, наче гралися наввипередки; він хотів на бігу піймати хоч одну з них; вони од його тікали, зникали, одні тільки краї їх на одну хвилиночку мелькали, поки не злилися в одну думку: як-не-як, а живцем не податися в руки!
Дмитренко, як мара та, сидів над його душею, чигав, як шуліка, коли Чіпка пристане на його раду – сам "вийде в од ставку".
–Коли б мене на шибеницю вели та сказали: як подасись сам, помилуємо, – я б і тоді не послухав! – скрикнув Чіпка. – Хто скаже, що я чоловіка вбив?.. Може, вони на своїм віку десятки, сотні на той світ позагонили... А тепер шкода: нема волі?.. Тепер завадило – всі рівні?.. Я людям служу... мене люди вибрали... мене люди й скинуть!
Поїхав Дмитренко ні з чим!
На другий день летіла од предводителя до губернатора бумага.
Через день привезла стахвета од губернатора приказ: "устранить гласного Варениченка по неблагонадежности" .
Упала ця вістка, як грім, на Чіпчину голову... "Це гірше крадіжки, розбою! – думає він. – І назви цьому немає. Там – прийшов, узяв – і нема... видно, чого нема!.. А тут усе є... і добро зосталося, і сам зостався... То що з того, що зосталося?.. Коли твою честь украдено... душу твою обезславлено... Та ні! не буде цього... Ми ще поміряємось... Ще побачимо, чий батько старший... Не той тепер вік... часи тепер не ті... не ті люди!.."
Запрягає Чіпка коней, їде в Гетьманське. Не поганя – жене коней; не везуть вони – мчать – та прямісінько до Пороха в двір.
Перемінився Порох з того часу, як його бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличчя розтяглось вздовж, осунулось; щоки пообвисали, очі помутніли, руді вуси посивіли, сам згорбився, труситься... Оже пізнав він Чіпку: пізнав і його Чіпка. Привітались, як давні приятелі. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату; подивилась на Чіпку – і вийшла мовчки. На ній – лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла...
Перше всього послав Чіпка за горілкою: побігла чорномаза дівчинка, Гальчина дочка. Порох зрадів горілці і випив підряд аж три чарки. Тоді Чіпка похвалився йому своєю пригодою. Не втаїв він нічого: розказав, як Дмитренко намовляв перед виборами людей у Пісках; розказав, як крутив усом на виборах; розказав, як пани намовлялись не пустити мужиків у земство, які були вибори... Сказано: нічого не втаїв гострий язик ображеного Чіпки.
Гаряча мова розпалила гарячу кров Порохову; засвітив огонь у його старих очах – і він написав Чіпці жалобу. Хоч тряслася рука старого писаки, хоч бризкало перо, – одначе з-під його отрута на папері зосталася. Вилив Порох у жалобі всю свою злість, що накипала довгі роки: обсипав, оцерклював старий ябеда панів Польських так, що аж сам трясся, читаючи Чіпці жалобу. Чіпка заплатив йому добре, подякував, одвіз жалобу на пошту, а сам поїхав у Піски.
Минув тиждень. Ні чутки, ні вістки! Був великий бенкет у предводителя. Настягалось гостей сила. До самого білого світу пили, гуляли, у карти грали; один перед одним новиною хвалилися; раділи, що "хама" з управи вижили...
Світом задзеленчав дзвоник повз будинок Польського – і на хвилину сполохнув веселе гульбище. Дехто навіть зазирнув у вікно, – та з освіченої хати нічого не побачив; тільки чуть було, як застугоніли колеса, проминаючи будинок...
Незабаром принесли з станції бумагу до предводителя.
– Приїхав чиновник од губернатора, – сказав хтось, розпитавшись поштаря.
Як блискавиця шморгнула в хаті – і перелякала все гульбище. Усе затихло, немов замерло... Якісь перелякані погляди у недавно веселих очах без тямку блукали по хаті; кожен дивився на другого – і мовчки переводив погляд на третього, четвертого... Предводитель вийшов у кабінет до себе, а по хаті пройшов тихий, задавлений гомін, наче вітрець провійнув листвою... по всіх кутках зашепотіли.
Через п'ять хвилин поштар пішов назад, а в хату увійшов предводитель.
– Оце так! – скрикнув він, перевівши дух. – Зараз подаю в одставку...
У хаті все затихло: така настала тиша, що чутно було, як крізь спертий дух виривалось кожне слово у предводителя.
– Що це? Слідствіє... надо мною... над нами слід-ствіє наряжають... І після цього щоб я служив?.. Зараз же в одставку... зараз!..
– Що, що таке, Петро Васильович? – питають його, обступивши з усіх боків... – Щось уже є... уже якась ябеда!..
–Как же, как же, – задріботав він, мотнувши головою. – Наші вибори не признані... слідствіє наряжено... І після цього служить?.. Не хочу! не хочу! – залементував він – і заходив по хаті.
Шавкун з одного кінця зали протовпився в другий як стіна блідий, задуманий.
– Так... так... це він... він та Порох, – зашепотів він, підступаючи до Чижика. – Він три дні... ні, мабуть, буде з тиждень, як водився з Порохом...
– А вже не хто, як не Порох! – обізвався Чижик до товариша. – От стара ябеда!!. Не здихаємось ніяк... уївся, та й уївся...
Шавкун одійшов трохи. Надія заграла у його хитрих очах.
– Знаєте що? – зашавкотів він. – Може, ще діло поправимо... Треба дознатись, хто писав жалобу... Коли справді Порох, – тоді нічого й казати... Ябедник писав! Хто повірить ябедникові?
–А справді, – загуло кругом. –Треба довідатись... Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись...
– Кому? до кого? – бришка предводитель. – Щоб я їздив? Не буде сього!
– Просимо, Петро Васильович!.. просимо!.. про-симо-оі! – загукали кругом.
– Не поїду... виберіть кого другого... Я ні за що не поїду... Надо мною слідствіє?!.
– Просимо... просимо!.. просимо!!. – ще дуже загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднілось, гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились...
Годин через три будинок Польського знову кишів панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шавкунові до рук:
– Читайте!
В хаті затихло, Шавкуна кругом обступили. Шавкун розвернув бумагу; одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
– Так, так... і рука Порохова... – сказав наче сам до себе – і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тієї ябеди. Усяк аж голову схилив, слухав, – як слухав винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
– Клевета! ябеда!! – загукали кругом. – Жалійтесь, Петре Васильовичі це – обида... Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище кріпосників"? Хіба можна?..
– І як губернатор прийняв таку ябеду?! – хтось гірко вимовив...
– Підіть же! – каже другий, здвигнувши плечима.
– Это давление администрации... вмешательство в земские дела! – гукнув хтось з кутка.
– Та... так... вмішательство. Нада міністру писать.
– Егеж, еге... Міністру! міністру!.. От ліца всего дворянства. Ми все вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просимо!!.
– Харашо... харашо, – од мовляє він, од дувшись як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись, – і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.
– Ось постійте... не гарячіться так! – каже Шавкун. – Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його...
Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали і змовились, як в один голос, казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло... О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву – Кряжов... Здавалося – то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися... За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти... На однім крилі і на другім розмова ішла тихше, а вже ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх... Навіть на захирілих, судових пиках Шавкуна й Чижика, що поруч сиділи у кінці столу, навпроти покуття, – видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки, обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. – Перший підвівся чиновник, – уставив у ліве око стекольце, підняв вгору чарку; подякував панові Польському за добру учту; нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с привилегированным сословием" повинна "зорко следить" за "революционными элементами", – що обох їх "интересы общие", – що вони повинні піддержувать "государственный строй", – берегти його од "напора безумных социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди... і красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно жичило панові Польському здоров'я, а "правилегированному сословию" радило злить його "интересы" з "интересами администрации", од лиця котрої чиновник примовлявсь випити за "общее народное благо"...
Випили за "благо"... Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський – і тільки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"... Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов – і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох "сосло-вій"; похвалив адміністрацію, що вона стереже "интересы имущих классов", що вона піддержує "єкономическое развитие страны" – помагає строїть залізниці, помагає заводити "банки", обороняє "отечественную промышленность покровительственною системою", – просто сказати: "создает народное благо"... За таку велику послугу Кряжов прохав випити за адміністрацію... Чиновник подякував від "легкого сердца" і примовивсь випити за "дворянское сословие".
Обід скінчився. Повставали з-за столу; подякували хазяїнові – і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галас! Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" річі предводительского сьінка"...
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" – і, стоячи в кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись.. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря.
Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник – і тільки курява встала...
– Поїхав! – у один голос сказало кілька душ.
– Хороший чоловік!..
– Чудесний... хоч і молодий... А розумний – не кат його взяв!
– Та ще б! Правовід та не розумний... Ну, звісно: благородне дитя...
– А коли б воно нам не нашкодило, – увернув хтось неймовірний.
– Хто він? – оступивсь Кряжов. – Ніколи! Ні зроду-віку... Ми його знаємо, як облуплену овечку... Він у нас у банці – по вуха застряв! В довгу, як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! – Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
– Ну, коли так, то безпечно! – в один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка' з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
–Чим? – пита Чіпка.
– Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли – ледве дише.
– Гм... А що у вас чувати доброго?
– Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго... Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки... Чоловік з двадцять наїхало, – та сторожі одбили... Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою... "Так... так! – думає він. – Оце ж воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней; підложив сіна. Ходить по двору, – не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали... Все то хазяйські клопоти. Чіпці байдуже до всього того! Він навіть не дослухається... У його тепер свої клопоти, – не обберешся їх...
Ходить він по двору – нудно; увійде в хату – хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди. життя... Ось і Максим лежить – перебитий, переламаний... Ось висовуються давні, знайомі тіні; Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики... П'яні голови горять кривавим цвітом; в очах палає хижість, голоднеча... Ось піднімаються в пам'яті панські комори: про них нагадали в земстві... пригадався сторож... І сторож, і Максим качались перед ним, божевільне стогнали... Чи правда тому?.. Правда... гола, страшна правда. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути... Так ні!.. Таке не забувається... Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче якесь страховище, лякає тебе... Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти... І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою... "Воно мені нагадало про те... Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого... Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони в один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою... Чого ж одному прощено, – один забувся про його, наче спокутував, а мені – нема ні забуття, ні спокути... І не карали – винуватий... Де ж та правда на світі?!."
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла вже й Мотря.
Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається... З хати надвір, знадвору в хату.
– Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?
– А вам спиться? – неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу – і злякалося.
– Спиться ж... – ласково одказала вона. – Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
– Ну, то й спіть, коли спиться, – м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву...
У хаті. темно, тихо. Мотря тихенько зітхає...
– Мамо! – обізвавсь Чіпка.
– Чого, сину?
– Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!
– Господь його знає, сину. Коли більше було отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є...
– Ні, мамо... Видно, ніколи не було тієї правди... ніколи й не будеї Не заводилось би таке, коли б вона була...
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого...
На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце – аж забігала мишка... Явдоха підступила до недужого.
– Максиме! – обізвалась вона.
– О-ох! – одказав Максим, важко зітхнувши.
– Чіпка приїхав.
– Тату! здорові були, –привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
– Ох-о-ох!..
– Чого се ви?..
Максим несамовито скрикнув – і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся... Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх... То був останній погляд – погляд наглої смерті... Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок, – Максима вже не було... Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима...
Галя глянула – і скрикнула... "Умер!.. умер!.." – кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув – і затрясся... Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там – тихо, наче забуваючись, або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут – з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю... Голова в Чіпки закрутилася, затуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди...
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав – і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини...
А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину –жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі як затялися: щодня та й щодня... Радили раду одні пани.
Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками...
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства. Чіпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, – як сто зміїв разом ужалило його серцеї Не розпитуючи, як, що, за віщо, –від злості він не міг слова вимовити, – вийшов неборак з управи, наче вчадів... Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках – як хто молотком стукав; в очах– жовто, чорно; а в ушах – пищало, стогнало, вило... Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку... Ходить поміж возами, попід крамницями – роздивляється, слухає... Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..
– Знаєте? – питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.
– Знаю, знаю...
– Синок не уступить батюшці...
– Та кий біс, не то він? То все Шавкун з Кряжовим... От, голови!!
– Ото їм – всесословність! Хотіли рівноправності, – оце їх і порівняли... А то справді – всяка наволоч дере ніс угору... Нехай же тепер знають!..
– Оце самоуправа!! – запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду. – Чули про налог?
– Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе – ще далі...
– Оце так! – підскакує третій полупанок. – Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів, – з того бери руб, а хто на тисячу – копійкуі А тепер, при самоуправі, діждали...
– Їм що? – четвертий каже. – Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики – та й ні гадки!..
– А нашому братові – дошкуля, до самих печінок доходить... – веде річ перший.
– Та ще як дошкуля! – піддержує третій: – такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер... біда та й годі!.. А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуги берись... Ні за ласку, ні за гроші... Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана...
– Це розбій! це – здирство панське!! – чує Чіпка – гукають селяни під яткою.
– А бач? – не я казав? – пристає до старшини підпивший староста. – Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати... Цар людей одібрав, цар волю дав... Хіба ж їх так і випустити? Егеж!.. Коли не роблять, – хай же хоч платять!
– То було окружний з нас шкуру дере, а тепер управа дратиме, – бідкаються козаки.
Чіпка все це чує, – і кожне слово, як гостра колючка, коле його в серце... Він слухає... До свого горя приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серце; розбуркує старі думки... Злом пашить лице його; злом світять очі, аж поблід від злості, аж руки трусяться...
– Недурно вони так усилковувались мене випхнути... Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм тепло, аби їм добре... Нехай дурний мужик на всіх робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі... Нікому за його оступитися! Вони себе знають... своє панське кодло знають... А мужик – віл... ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох, – та знову запрягай... поки не впаде в борозні... А тоді здери з його шкуру на чоботи... Прокляті! Чорти, а не люди!
Чіпка кричав, розмахував руками;' гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово, підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
– Що це ви робите? – спитав він Чіпку.
– Як–що?
– Та де ж? ви людей бунтуєте... земство лаєте... управу... налог...
–Щоб вони не діждали його брати! – грякнув Чіпка.
– Чого це ти так розкричався? га? – перемінив становий річ, розсердившись. – Чого ти людей бунтуєш?
– То ви їх бунтуєте, а не я! – одрізав Чіпка.
– Гляди, лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу...
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
– І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись?
–. Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
– Та плюнь на них... Хай їм з їх управою, з їх земством!
– Мене громада вибрала... Я громаді присягав..:
Хто старший: громада чи вони?
– То й на громаду плюнь!
Чіпка аж позеленів од такого слова – і нічого не одказав.
Приїхав перед вечором додому, сам на себе не схожий. Галя стріла його на порозі та аж перелякалася.
– Чіпко! що з тобою? ти нездужаєш?
– Ні, здоров... їсти хочу.
Дали йому їсти.
Чіпка сидить – насуплений, жовтий, аж зелений, – їсть мовчки. Пообідав, як стало сонце сідати. Не підводячись з місця, схилив він на руку голову, обперся об стіл, – та так і закам'янів... Західне зарево освічувало його сумну, як з мармуру вироблену постать – один її згорблений вид наганяв журбу тяжку. Галя глянула на його – і нишком стала плакати. Чіпка почув.
– Чого ти, Галю?
Вона мовчала.
Він підійшов до неї; взяв її руками злегенька за голову 1, заглядаючи в вічі, промовив: – Скажи мені, Галочко, чого ти?
– Ти мене зовсім забув... – одказала вона, схлипуючи.
– Я забув?
– За тим проклятим земством – ні поговориш ніколи, нічого...
– Та таки правда, що воно в мене отут сидить! – показав на серце.
– Чом же ти його не кинеш, сину? – обізвалась журливо Мотря. – Чи воно тобі не огидло?.. На тебе вже дивитись страшно... Який був, а який став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
Надворі стемніло. Спускалася ніч на землю, утихомирювала людські клопоти, руки й думки. Полягали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим роєм окрили його голову. Перелітали вони з самого малку – аж до сьогодні; назирнули кожну пригоду життя його, гарячили кров, мутили розум. "Скрізь неправда... скрізь!" – шептав він. "Куди не глянь, де не кинь – усюди кривда та й кривда!.. Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!.. Коли б можна, – весь би цей світ виполо-нив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!.."
Чуючи, як важко Чіпка зітхає, а не озивається, Галя знову почала плакати. Замість утіхи. Чіпка похвалився їй своїм горем та трохи сам не заплакав. Галя його заспокоювала, голубила, пригортала міцно до серця. Чіпка одмовляв їй нехотя.
Наплакавшись, Галя заснула, як мала дитина: тихо, спокійно.
Чіпка прокачався цілу ту ніч і очей не змикав: усе думав, мучився...
XXIX
ЛИХО НЕ МОВЧИТЬ
Поховавши Максима, Явдоха сама побоялася на хуторі жити. Підмовляла дітей, вони не захотіли. Тоді вона спродала дворище, спродала все, що можна було спродати, та й перебралася до дітей. Разом з нею вступило й нове лихо в Чіпчину хату.
Перше всього матері не помирилися. Явдоха була пишна, горда. Як тільки оселилася, зараз почала все на свій лад перевертати, господарством заправляти. І те – не так, і друге – не до ладу, і третє – не на своїм місці стоїть! Мотря, з молодих ще літ зсушена то працею, то нуждою, суха, як опеньочок, тиха, бідненько зодягнена, довго мовчала, потакала Явдосі... Одначе не видержала. Явдоха щось уже стала дуже верховодити, за віщось крикнула на Мотрю. Мотрю розібрала досада, вона обізвала Явдоху панією; а Явдоха налаяла Мотрю нищою, дармоїдкою... З того й пішло... Лайка та сварка, бучі та колотнечі! Не було того дня, щоб вони між собою не лаялись.
Галі шкода було Мотрі, котру вона так уподобала, і вона, щоб не сердити й матері, ховалася од тих буч та сварок, або в себе в хатині, або в Христі. Вона рада була зійти куди з двору, щоб ні чути, ні бачити! Як же вже й її зачіпали тим, то, звісно, як дитина, вона тягла материну річ. Чіпка й собі, хоч і бачив, що мати ні в чому не винна, держався руки жінки, а за нею – й тещі. Довелося Мотрі таке життя, що хоч без вісті тікай!
– Казала я тобі, сину, – жалілася іноді Мотря Чіпці, як уже й йому теща заллє за шкуру сала, – казала: не бери багачки... ні тобі життя не буде, ні мені старій, спокою!
– Потерпіть, мамо, ще трохи. Що ж робити? Це все вона верховодить... вона бучу збиває... Поки її не було, – було тихо й мирно, все гаразд; а як стала – все так і пішло догори дном... Покоріться, мамо.
– Не буду я, сину, коритись, чорт знає кому. Краще піду в люди та людям покорюся й поклонюся, ніж мені їй кланятись за шматок хліба, що від тебе заробила...
Чіпка розсердиться ще дужче. Вийде з хати – або до Грицька піде розвести свою тугу, або коло худоби порається, а іноді й зовсім з двору з'їде в ярмарок куди та не вертається днів три або й чотири.
– От, бач! – викладає тоді Явдоха Галі: – це вона, вона все вас розстроює... це вона, стара відьма, бунтує вас, підбиває його! Жило б, старе луб'я, коли й зобуте й зодягнене, не голодне й не холодне... Так ні! Ще й кирпу гне... мов її гірше тепер, ніж тоді, як нужу годувала!.. Сказано, злидні! Як парші трохи обкидали, – зараз і вередувати...
Вернеться Чіпка додому, стане йому Явдоха викли-дати, на Мотрю клепати. Розпалиться він на матір, дивись: на Мотрі все й окошилося... Заплаче було, бідна, одна в кутку на печі сидячи, та й годі.
Такі безперестанні бучі та гризня доливали отрутою й без того вже отруєне життя Чіпчине. У своїй хаті він був, як чужий: вона йому остогидла. Йому було в ній душно, тісно, серце забажало волі, душа – простору. Він почав згадувати старе товариство...
Грицько з своїми завсідними жалобами на втрати, з своїми розмовами про недостатки, про худобу, з своєю жінкою – тихою й доброю молодицею, – з усім напрямком свого тихого пахарського життя, – здавався йому тепер нудним, сумним. Він слухав його жалощі, позіхаючи, а думка, рядом з розмовою, малювала йому інший побит життя – ще до заручин... Там хоч і горілка лилася, як вода, хоч хто й верзякав з п'яних очей казна-що, – та все те жило, мучилось, любило, кляло... То життя було, хоч і під п'яною облудою. А тут – тихо та сумно, як у болоті; сонно, німо, як серед мертвого царства, а дома – гірше, ніж у пеклі!
Щоб хоч трохи одвести ту самотню "тугу. Чіпка почав перекидати лишню... Та добре тому пить, чий хміль спить... А Чіпчин хміль не спав; він його ще дужче мучив, як огнем пік і без того палке серце... Він тоді сердився на всіх і на все. Теща йому не вгодить; мати боїться; одна ще Галя мав над ним волю; він її усе ще кохає й поважав. Оже іноді й їй доставалося. Він доскіпувався до неї: то чому вона не хоче наймички найняти, то чому те та друге й досі не зроблено, то чого вона тратить над шитвом очі: то сяку, то таку всячину видере та й присікається...
Галя слухала все те, іноді одмовляла, іноді мовчки плакала, а іноді чогось боялася... А спідтиха-тиха серце її щось недобре віщувало, боліло, нило...
– Чіпко! – іноді вночі, як усі поснуть, вона обізветься до його. – Що з тобою сталося?.. Ти почав вередувати всім... Все тобі не любе, не миле, все остогидло... Невже правда, що все остогидло?..
Те питання було йому гіркою докорою. Він почував себе винуватим перед Галею; він даремно присікувався до неї... Тепер її журливий голос разом голубив і докоряв його.
– Галю, рибонько моя! – шепче він: – тяжко мені... важко... Сам не знаю, де б я дівся, куди б себе запровадив?.. Хоч би діти були... Може б вони розважили мою тугу... чи не розлепетали б вони мого суму?..
– Чого ж тобі важко?.. Хіба тобі й коло мене важко?.. І зо мною сумно. Чіпко?
– Ні... ні. Галочко!.. з тобою мені весело... коло тебе мені так легко... Хоч би матері не лаялись, хоч би вони в миру ясили... А то – щодня гризня, щоденна лайка...
– Чи я ж винна тому. Чіпко? Я б сама рада, коли б вони помирилися, поєдналися... Так же бач... нічого не вдію! Така вже в обох натура: кожна кожній не хоче й на крихту вступити.
–Ой, ні... Ні, Галю, не те... не те... Я боюсь, коли б я не занапастив твого віку, – перескакуючи на друге, шепче Чіпка. – Я б оддав половину життя свого, аби ти була щаслива... Так же, бач: немає щастя, немає добра! Якесь лихо з самого малку мене окривало, – з самого малку воно вчепилося за мене, ніяк я від його ні одіб'юся, ні одгребуся! Як той ірод, залізло в саму душу та й душить, та й вадить, та й каламутить усім... Он – колишнє товариство (недавно бачив) – веселе, щасливе...
Галя почула – звідки вітер віє, куди хилить... Вона бачила, що чим далі, то все Чіпка від неї одходив та одходив... Вона бачила – серце їй правду казало, – що не вдержати уже їй Чіпки біля себе, що йому остогидло таке життя – не вдовольняло його... І вона тихо-тихо, потай од Чіпки, нишком плакала... То вона спускалася в своє недавнє щастя, роздивлялась на його, перевертала, розглядала без того гарячого пошибу перших любощів, котрий перше не давав їй ясно глянути на життя їх, – розбирала поглядом сторонньої людини. Після таких розглядин та рахування самої з собою, вона перелякалась своїх думок... Вона справді не була щасливою, не принесла й Чіпці щастя: вона не була матір'ю, та чи й буде!.. І, падаючи перед образом, молила пречисту зглянутись на й сльози...
А тим часом Чіпка робився все смутніший, зліший, нетерпеливіший...
– Ти б. Чіпко, коли тобі обридло так жити, кликнув товаришів, погуляв би з ними: може б хоч трохи розігнав свою тугу, – раз сказала йому Галя, бачивши непереливки.
Вона захотіла ввійти в те товариство тихим янголом-спасителем, навчити запеклі харцизяцькі душі, п'яні голови любові до людей, до їх мирних звичаїв, до раз заведеного тихого життя. Та ба! Тим запеклим душам треба було десь дівати свою силу, що пручалася, рвалася на волю, переступала звичаї, топилась у гульні, в горілці; п'яним головам одрадна була несамовита сваволя, котра б не знала ні в чому припону,-заборони, буйна та шумлива, як самий хміль... їх не зведеш на протерту стежку тихого, незамутного життя! Не з її м'якою, до спокою, до тихого щастя похилою натурою, не з її розумом жіночим, тонким та гнучким, руйнувати було ту башту кріпкої волі... Туди треба було не жіночого серця, люблячого, теплого, а каменю дебелого та холодного, що його ніколи іскра любові ні розтопить, ні нагріє... Тієї волі не звоюєш слабою жіночою рукою!
Галя побачила, що вскочила з Чіпкою, як риба в невід, і... заплуталась... Стала вона побиватись, борсатись, трепетатися... Шурхнула, як пліточка, в першу дірку – і вискочила на чисту воду... а Чіпка зостався в неводі!.. Вона за ним убивалася, сумувала, плакала. Та він того уже не чув, не бачив. Він тепер знає співав про неправду людську; кляне земство, котре йому не далося в руки; лає здирщину, котру лаяли всі небагаті люди; бідує з кріпаками, будить у них жаль, що вони одурені, що їм одвели нікуди невгодні землі; допомагає їм грошима, коли пристають за подушне зборщики; бенкетує з ними – і часом, заливши очі, викрикує, що час би її покарати... А прийде додому – і п'яними руками пригортав до п'яного серця свою Галю, не примічаючи палких сліз на її очах та смутку на змарнілому личку...
Настали часи інші, завелися порядки другі в Чіпчиній хаті. Привітна й тиха своїм спокійним сімейним побитом, стала вона тепер притоном гульні п'яної, несамовитих реготів, співів... Явдоха, звикши до гулянок замолоду, згадала їх на старість, допомагала зятеві в його затіях.
Оце в суботу під неділю, або в свято завернуть до Чіпки старі товариші: Лушня, Пацюк і Матня. Уродиться боклаг горілки, страва всяка. Явдоха порядкує. Галя куди-небудь у куток заб'ється, сидить мовчки; дивиться, як її чоловік гуляє; слухає, що верзуть його товариші. А Мотря – аж на піч залізе, щоб хоч не бачити того нічого...
Чіпка сидить з товариством за столом: чарка літає за чаркою, задурює їм голови; крики, співи та реготи окривають усю хату, вириваються крізь вікна надвір... Іноді зачне хтось баляси точити, про свої походеньки розказувати. Явдоха слухав, сміється, радів; Галя – сумує; Мотря – спльовує на печі мовчки... "Хоч би смерть швидше прийшла, – думає вона, – щоб ні чути, ні бачити такого!.."
Найбільше Лушня розказував. Як музика, тільки поведе смичком по струнах, – і заговорять вони то зично-радісно, то журливо-плакучо, так він своїм язиком грав по людських душах. Розказує одно – всі за животи беруться та регочуться; почне друге – жаль серце, немов каменем, давить, на очах виступають сльози... Частіше всього він любив згадувати про своє молоде життя, про свою матір. Оце й зачне було:
– Мене мати привчала красти ще змалечку. Бувало посадить мене, малого, коло себе, положить перед очима шматок хліба та й украдь у неї так, щоб не бачила! А побачила, – зараз бити... А дубець у руках червоний та гнучкий, аж свистить... Я вже бувало і сим, і тим боком... углядить – так і стьобне дубцем по руці, аж синя попруга, як п'явка, кругом обів'є руку... Я закричу не своїм голосом та до неї: і "мамочко"! і "голубочко"! "не буду... не буду!" Обнімаю її... однією рукою'нахиляю за шию, а другою, дивись, шматок уже й потурив у пазуху. Оглянеться вона, немає шматка... Тоді й пожалує і їсти дасть... А так – за цілий день не їстимеш...
– Була колись і цьому правда! – журливим голосом вимовить Галя, хитаючи головою.
– От хай мене хрест поб'є, коли неправда! – Та потім каже: "Ти не думай, сину, що я тебе по-дурному б'ю: це я тебе на добро учу! Виростеш, дякуватимеш... Усе, каже, крадь, де тільки легко лежить... А в пана – вишукай, а вкрадь!.."
– Бо пан з людей надрав, – уверне Чіпка... – У пана своє одбери...
– Егеж... Пан усе набрав в людей, пан і людей брав... От мою матір – адже взяв! Та, спасибі йому, й мене на світ пустив...
І почне було розказувати, як його матір привели в двір, у горниці до пана, як вона всього боялася, поки з паном не зазналася, як пан радів, коли знайшовся у неї він, "Тимошка – добрий молодець...".
– Пан радий – мені радий, і матері радий... держить нас у горницях, не випускає нікуди. Мене іноді пестить, гойдає. А став я на ноги спинатись, то все медяниками та цукерками годує, та гривеники дарує. Мати дивиться та радіє. І така тоді до мене добра! Напуває мене чаєм; у панські пуховики положить спати: закутає в теплі одіяла; схилиться наді мною – і довго-довго дивиться, а потім – ще довше цілує... Розкіш мені була! Коли це приїздить син додому з школи: вивчився вже – прогнали з школи... Як угледів це: "вон! вон з двору! щоб і духу не чутно було!" Пішла між ними гризня та лайка щоденна: мати моя щодня плакала та все мене ховала од панича... Увірвалося зразу добро наше!.. Мучився-мучився ото старий пан та й перевів нас з горниць у нову хату, що за кузнею була. Там нас і поселено. Ото як перевели нас, – трохи угамувалось у горницях... Нічого! Живемо ми собі вдвох з матір'ю; до нас частенько й старий пан забігає; матір жалує; мені гостинці носить... Коли це, кажуть, панич жениться. І оженився. Узяв собі дочку вашого, чорну-чорну, як плащувату циганку, тонку та високу, з здоровенним носом, що аж через губу в рот заглядав, з язиком здоровкався... Як ото одружився, так і похмарило одразу всім. Не було того дня, щоб не чутно було плачу на стані!.. Та й старому панові, видно, не медяно стало: посивів старий, з тіла спав, на виду подався, почав перекидати лишню... Бувало встане вранці, рано-рано, викраде таку годинку, що ще син почиває, та до ключника Якима. А Якимові наказано:
як тільки забачить, що пан повернув за кузню, – щоб зараз біг і казав їй... То він було до Якима: "Якиме! голубе мій! Я вже тобі стару жилетку віддам, тільки мовчи, не кажи!" Яким гляне на його: стане йому жалко старого пана, що колись усім орудував, і самим Якимом, а тепер стоїть перед ним згорблений, труситься та так жалібно просить... "Ідіть, каже, тільки не баріться, бо вже швидко молоді повстають..." Він тоді підтюпцем до нас: "А де мати?" – питає мене. "На вго-роді", або де там, одкажу. "Піди лиш, поклич". Та й ткне мені копієчку в руку. Я бувало на одній нозі поскачу. Прийде мати; сяде він проти неї, дивиться, згадає давнє та й заплаче, жаліючись на сина та на невістку. – "Благородне, кажуть, званіє порочу... Дурні! Яке там у біса званіє, коли мені жити недобре, коли мені нема ні в чому волі?.. Спершу, каже, я хотів тебе одарити: грунт дати, хату поставити, землі одвести і на волю випустити за твою службу... А тепер – не можна... невільно мені в тому... ні в чому немає мені волі..." Та схилиться на стіл головою та й заплаче. Мати дивиться на його та й собі плаче... А я, бувало, прищурюсь собі в куточку J" нищечком і думаю: чого вони плачуть обоє? Отже недовго пан щось і пожив після того... Зажурився та й умер. Як почула мати, то цілісінький тиждень тужила, як божевільна, не своїм голосом, а мене била щось з місяць, хто його знає й за віщо... Швидко нас знову в кухні забрали: матір дивитись за дробиною, і мене з нею... А в кухнях – нужда... голодно й холодно! Мати й давай красти всячину: сальця було вкраде – мені дасть, пупок або печінку з печеної вутки... Піймали її якось на крадіжці, розтягли та й одідрали, як кішку, – насилу встала... Отже не покаялась, не покинула свого ремесла... почала ще ото й мене вчити. І, спасибі їй, таки вивчила!
Слухає Явдоха такі речі та підхвалює "доброго молодця", що не забув науки. Галя сидить сумна-зажурена: жалко їй старого пана, жаль Лушневої матері, страшно такої неволі... А Мотря на печі журиться, що її син з таким товариством гуляє; вона стиха шепче: "Господи! і вродиться ж така дитина на світ... отаке на матір сплести?! Сказано: не має бога в животі... ірод!" А Лушня за те, що добре вміє язиком молоти, частує товариство, примовляючи: "Щоб пани здорові були, щоб нам худібки придбали!.."
– А самі сконали! – кінчає Пацюк.
Іноді бував на тих сходинах і Грицько. Та не по душі йому були такі гульбища, а надто ті гострі колючки, які часто й густо заганяв йому в серце Лушня або хто другий з товариства.
– А що, Грицьку, чи пшениця вродила? – почне бувало здалека Лушня, натякаючи на завсідні жалощі Грицькові.
Грицько мовчить, мов не до його річ.
– Шкода! –одмовляє замість Грицька Пацюк: – тепер настали такі літа, що пшениця не родить...
– Чому не родить? – огризнеться Грицько. – У такого, як ти, то й не родить, бо чорт має на чому родити... Хіба в роті посієш?
– Ні, Грицьку, – знову Лушня: – тепер і земля така стала, що й на землі не родить! Ти її потом обливаєш, сльозами благаєш: уроди-бо, сира земле! А вона, бісова, глуха й німа: не чує й не роде!
– То й приходиться людям на неї жалітись, – піддержує Пацюк. – А кому ти на землю пожалієшся?.. Хіба іноді побачиш багатого товариша або кума, – пожалієшся йому – чи не зглянеться, бува?..
– А знаєш, Грицьку, – вмішається одутлий Матня: – чого в тебе не родить? Не того, що сплодилася, – ні! То тебе бог карає... Було б тобі дурно тоді не брати Чіпчиного жита...
Грицько сидить – як на вугіллях тліє. Він би й огризнувся, та боявся бучу збити, та ще з такими гуль-тяями. Та, правда, таки й Чіпка забивав усіх, не давав Грицька в образу.
Так миналися ті уїдливі жарти, аж поки Чіпка під товариську гульню не подарував Грицькові ста рублів грошей на хрещеника.
– Тепер, Грицьку, знаєш, що тобі зосталося робити? – каже Лушня.
– А що? – питає радий Грицько.
– Тепер тобі годі й хліба робити, – однак земля не родить, – та все коло Христі ворожити: хай щомісяця дитину плодить! Чіпка – добрий чоловік: за кожним кумуватиме...
– Батькові своєму лисому розкажи! – приснув Грицько.
–А, їй-богу, вгадав ти, Грицьку, що лисий... Я б йому сам з великою радістю сказав так, та шкода, що вмер! Тільки що з того, що я б йому сказав? Коли він мені нічого не кинув – одинцеві... А що б то було, якби моя мати щомісяця по такому родила, як я!
– Поїли б одно одного... поки не подавилися, – лютує Грицько.
– Що, може, й їли б один одного, то й то, може, правда... тільки б не їли чужого хліба та грошей!
– Так що ж? Я прохав у Чіпки, чи що? – кричить, розпалившись, Грицько. – У ногах лазив?.. Його добра воля була, а тобі – зась! Не твоє діло, – он то що!
– Та я й не мішаюся, господь з тобою. Я тільки раю... А не хочеш – хай твоя Христя ніколи ні одного не зродить... Мені що? Я тільки кажу: якби частіше, то корисніше б було!
– Ні, Чіпко, я в тебе через твоє товариство не можу бувати, – жаліється Грицько, як Чіпка ввійшов з комірчини, де брав горілку, в хату.
– Як саме? – розпитує Чіпка.
Грицько йому розказує. Лушня виправляється, і тут же, між тихим словом, дивись, і вкине якого ґедзика. Другі аж за боки беруться, регочуться. Чіпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи і втихомириться, посидить ще, вип'є ще чарку, – та швидко й додому поривається.
Після того, як поли врізав від Чіпчиної хати; казав і Христі, щоб не ходила. Одначе вона іноді викрадеться нишком на хвилину та й побіжить провідати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.
Горілка, кажуть, всьому злому злодійка. А у Чіпки в хаті горілка тепер господиня. Рідко проходив той день, щоб п'яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня – то гризня жіноча: матері як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чіпці гірше полину. Він став солодити свою душу гульнею та горілкою... Без гульні йому нудно, сумно. Сновигає іноді по двору від хати до воріт, від воріт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, – за цілий день від його слова не почуєш... А прийде ввечері товариство, вродиться боклаг – прощай, розуме! Наїдяться, нап'ються, погуляють, – та й з двору... і Чіпка з ними! А перед світом везуть повну повозку всякої всячини...
– Що це ти, сину, робиш? – з плачем докоряв Мотря, а серце в неї як не розірветься від горя. – Другі кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побійся, коли людей не страшної Згадай: у яких ми злиднях жили, в якій нужді гибіли, та ніхто про нас не скаже слова лихого... А тепер і достатки...
– Не ваше діло! – шпарко переб'є її Чіпка: – лежіть там собі на печі, коли лежиться!..
Застогне Мотря, обіллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа від того стала, аж почорніла... її рідна дитина, її едина надія... "Краще б я тебе не родила, або малого задавила, ніж тепер отаке бачити!" Та й почне проклинати товариство, котре до такого підводить сина.
Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрі: підохочувала Чіпку, вітала його братчиків. Живучи цілий вік таким життям, вона звикла до його сама, раділа всякій удачі, допомагала в розбишацьких затіях... Чіпка щодень робився все хижіший та й хижіший. Як той звір, кидався він на кожного заможного чоловіка... Перше "карав" тільки пана та жида, а то вже став "одбирати своє" і в свого брата – заможного козака: обдере, як липку, тільки живу душу на світ пустить...
Галя, хоч від неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подіяти... Вона одмагалась сльозами. "Оце й мені, так як і матері, приходиться привикати до цього, – думала вона серед ночі самотою, як Чіпки не було. – Невже ж і я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Ні, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, і мені не краща доля судилася: розбишацька дочка – розбишацька й жінка! Господи!" І гидкий і страшний здавався їй Чіпка: вона його тоді жахалася... Коли ж, під добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серці добро, сповідався він своїй Галі, обнімав, голубив її, – вона не вірила тому, що вчора думала. "Ні!.. розбишака не вміє пестити так любо, не вміє пригортати так щиро, так гаряче цілувати... Ні! Мій Чіпка не розбишака... Ні... ні! Він любий" добрий... Він карає неправду... карає?... хто йому велів карати?.. хто??. Ні, він не робить так!.." І впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям...
А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потім, як побачила, що Чіпка потакає тещі, кривдить її, матір стару, то промовила сама собі: "Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надією насміялося!" Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тільки обливаючи сльозами пориті недолею та літами щоки, прохала в бога смерті. "Господи! – часто й густо мовила вона: – прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на світі?"
Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподівалася, а вийшло так, що Явдоха несподівано вмерла. У неділю, після обіду, зразу вхопила її завійна. Душить її, під серце підступає, у грудях давить, дух випирає...
– Ой лишенько... умираю! – скрикнула Явдоха та й дух спустила.
Галя як з-за угла прибита ходить. Бліда, з заплаканими очима, вона не примічає, що й волосся вибилося з-під її очіпка, – так розпатлана й сновигає, білі руки. ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, сміялася; а на вечір – один труп, без дихання, від неї... Страшно й тяжко! Чіпка собі блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втішати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тільки Мотря при пам'яті. Вона не те, щоб рада була, – ні! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. "Отже й померла – без сповіді, без святого причастя... прости, господи, як..." Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чіпку раділа. "Може, хоч тепер кине... тепер нікому буде настроювати... може, оханеться..."
Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чіпка по тещі бучні поминки. Зійшлися люди не тільки з Пісок, прийшли й з хуторів. А старців-старців... як на печерах у Лаврі! Люди обідали в хаті; для старців поприроблювали лави надворі. Понаварювали великі казани всякої страви: Чіпка на поминки заколов свиню, зарізав три овечки, убив великого бузівка. А горілка – як вода, лилась за царство небесне... А після обіду Мотря старцям роздавала по шматку паляниці в торбу, а Чіпка – по сім гривен у руку.
На другий день після того Чіпка запріг коней та й поїхав з двору, не сказав і куди. Не було день, два... А на третю ніч вернувся, везучи повні вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити і сина й товаришів. Ті, на докори не змовчали, загризлися з Мо-трею. Пристав і Чіпка. Зчинилася в них лайка, буча-Галя перелякалась, заперлась у себе в хатині. Лушня розпалився, кричав; Мотря собі лаяла; він їй збив з голови очіпок.
Сердешна материна голова! "У своїй хаті... волоцюга... розбишака..." Не доказала, залилася гіркими.
Вранці пішла жалітися у волость – не за крадіжку, а за те, що її "волоцюга побив..." За те вона мовчала:
боялася за свою рідну дитину. Набігли волосні в хату, де саме гульня йшла. Чіпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долізли. Тим Мотрина жалоба й кінчилась. Тільки Чіпка, як пішли волосні, розпалився, як огонь, налаяв п'яний матір "сучкою" і нахвалявся побити... Мотря обливалася гіркими слізьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку "прокляту дитину"...
А Чіпка знов засів – п'є та гуляє з братчиками.
– Ні, – кричить Лушня: – ніколи не буде в тебе Чіпко, такої матері, як Явдоха була! Ото – рідна мати; а це в тебе – собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з світа звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. "А справді, чи не так? – подумав кожен. – Дивись пак: любісінька, милісінька була жінка зранку, а на вечір – тільки тіло зосталося, та й те задубло!.."
– Ай справді?! – скрикнув Чіпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, – здається, вбив би відразу.
Галя, сидячи у себе в хатині, гірко плакала. Як же почула те скрізь стіну, то зразу кинулась – гадки в неї схибнулися... "А справді?.." І неначе вітер провійнув в її серці. Одначе чула душа не подалася тому вітру. "Ні, ні, – шептала Галя: – то зле серце таке тільки може пригадати... Свекруха правду каже: то матір господь скарав за таке життя. Ні, Мотря – не така людина..." І Галя одганяла від себе, як ув'язливу муху, злу думку.
Як розійшлась п'яна ватага. Чіпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
– Чіпко, Чіпко! чи я ждала такого від тебе, чи сподівалася? Попустив рідну матір на поталу волоцюзі, гайдамаці... І звір такого не зробить, як ти зробив, і розбишака хижий!..
– Ти чула, що Лушня казав? – спитав він грізно жінки.
–Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре ні разу не гріла правда, то серце Тимофійове! Коли чий язик не дубів від брехні, котрій немає й назвиська, то язик Тимофіїв! Сучка, а не жінка тільки хіба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому віриш? ти його слухаєш?..
– Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотів на їх поговір!.. та й на них разом!
–Не поговору. Чіпко, не слави, – перебила його Галя, – хоч і її ніяково слухати, – а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди між людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останні слова гострим ножем шибонули в саме серце Чіпці.
– Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! – скрикнув він, виходячи з хати і грюкнувши дверима. Цілу ніч він проблукав по двору, а Галя цілу ніч навзрид проплакала.
На другий день пішов по селу гомін, що Чідка трохи не вигнав матері з двору.
– Як їла хліб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханці, то у ніс закололи: пішла на сина жалітись!! – винуватили Мотрю одні.
– Який він син? який він син, коли рідну матір попустив волоцюзі вдарити?! – оступаються за Мотрю другі.
А Мотря від такої зневаги, від тяжкого удару, від тривоги занедужала, в постіль злягла; не їсть, не п'є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рідної матері. Прикликала до неї знахарок, ті шептали, зітхали, давали якогось зілля та ледве-ледве одходили Мотрю.
– Галю! – каже вона: – я знов чую, що одужую... Мені знову легшає... Навіщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б мені на тім світі, ніж на сім... Та не дає мені бог смерті... Його свята воля... Він-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тієї пори, коли Чіпка оханеться, я його побачу, як свою дії-тину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рідная моя! Ти ж мені тепер найрідніша... Уговорюй його, як жінка: він тебе почитав, кохає щиро, – може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тільки він став чоловіком. Я б тоді вмерла спокійно. А то?..
І свекруха й невістка рясно-рясно плакали...
XXX
ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та сніжної не зазнають люди. Багато тоді народу померзло – забило їх під лиху хуртовину, закидало, замело снігом, там богу й душу оддали. По весні вже несла вода річками мерзлі трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсім одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собі пряде на прядці. У хаті в них тихо, тепло, – було б і одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повітря важке носилося по хаті. А то сидять вони собі при ясному світі свічки – тихі, сумні, мовчазні, тільки одні тіні від них колишуться по стінах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрімоту. І в душі у них гіркий смуток, на серце налягла важка туга, журливі думки сповили їх голови. Іноді по хаті пронесеться глибоке зітхання; увірветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрі, глухо вдариться об піл і розбуркав тишу сумну. Тільки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хаті, як мара страшна, злякавши і сум 1 німоту, – та й замре без відгомону. Чіпка собі нудиться світом, коли немає нікого з товариства. Ляже – душно йому, встане – холодно. Слухав іноді, що розказує мати з свого молодого віку – і встають перед його очима дитячі літа, встає сива бабуся, дід, степ, вівці... "Щасливий я був тодії " – дума він і не знає, де тепер себе діти.
Ніч, як куйовда, стояла надворі; мела страшенна хуга; завірюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарі, як голодний звір, ревла та вила відьма-буря, кидаючи в вікна кім'ями снігу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сиділи собі та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серці, що вони аж попригинались до гребенів. Чіпка лежав на лаві, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевільні заводи буйного вітру. Свічка на триніжку неясно горіла; знай гніт нагоряв-жужелився, і знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пік у пучки. Разів два чи три ненароком свічку зовсім гасили – і тоді в темряві проносився жарт та сміх, немов боявся світу, бо справді, коли знову засвічували світло, то немов воно замикало вуста їм – ні одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сиділи, а якісь тіні – глухі й німі...
Коли це зразу, як грім, загуло коло хати, й почало щось стукати у вікно. Чіпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщій надвір. Засов клацнув, почувся гомін, тупіт. Незабаром Чіпка ввів у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловіка семи незнайомих людей. Були між ними москалі і Сидір там, були й прості.
– Господи! – ледве вимовила стиха Мотря та й прикипіла до гребеня.
– Здорові в хату! – обізвався дехто.
– А ти, стара, вже одужала? – питає Матня Мотрі. – Оже їй-богу, час тобі вже вмирати. Дивись: зуба в роті немає, а ти ще й досі живеш – марно тільки хліб переводиш!
– Відчепись од мене, лихий чоловіче! Чого ти прийшов у чужу хату насміхатися з старої людини? – одказала Мотря.
– Не займай її, Якиме, – обізвався Пацюк: – бач, як зуби вискиря... покусає ще!
– Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх ніколи, розбишако! – гірко мовила Мотря.
Гайдамацтво підняло регіт.
Галю разом ухопив за серце жаль і образа; серце в неї затіпалось.
– І воно так слід добрим людям робити?! – призро кинула вона цим питанням у 'вічі товариству.
Регіт стих; усі похнюпили очі в землю; одна тільки Галя гостро дивилася на всіх гультяїв – і червона краска грала на її щоках, тоді як серце підкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом і лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберігаючи дітей, уся наїжиться, жде тільки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога – так вона – гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
Чіпка помітив скриту бурю, похопився промовить: "Ходім, пани-браття, в світлицю, бо тут з бабами ніякого пива не звариш... хай вони собі прядуть..."
Як ноги вломили братчики з хати – мерщій перейшли за Чіпкою в світлицю, Мотрі зробилося так тяжко на душі, так гірко на серці, що вона аж не зисиділа на гребені; встала, побралася на піч, лягла – та так і залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: "Підожди ж! Підуть твої братчики... це вже не первина... постій же... прокляті, каторжні!" – і лютувала разом на Чіпку і на його товариство.
А в світлиці тим часом обходила рядова, розв'язувала й без того смілі язики, дурманила безпутним життям задурені голови, надавала силу і без того дужій волі; неслися сміхи, реготня, ґвалт окривав хату і несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
–. А що, отамане? – обертається Лушня до Чіпки: – в яку мутну воду закинемо сю ніч свій невід?
– Коли б так, щоб і недалеко, і рибки піймати, – вставив червоний, як після лазні. Матня.
– Ми оце з Петром, – веде далі річ Лушня, – налагодились до Хоменка на хутір.
– Воно туди й небезпешно, – обізвався хтось з гурту: – в його така вармія...
– Та правда, що в його три сини, як кати, – каже Лушня, – та й сам такий, що, посмоливши вірьовку, ведмедя вдержить, – та сількісь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. – Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
– Яку? – питає Чіпка, котрий до того мовчав. Сидір витяг з-під поли рушницю, мовчки показав
Чіпці. Той понуро глянув – і нічого не одказав.
Обійшла ще раз чарка кругом столу, – посоловіли
в кожного очі ще дужче.
– Та коли йти, братця, то вже й пора, – своє-таки Лушня.
– Чи пора, то й ходімо, – понуро одказав Чіпка, підводячись.
За ним повставали другі. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чіпка погасив світло – і собі за ними... "Кукуріку!" – прокричав на сідалі півень, залопотавши крилами. Усі кинулись.
– Пху, проклятий!.. перелякав!!. – обізвався Лушня.
Галя почула, що п'яна зграя побралася. "Чи то ж то й Чіпка пішов, чи" може, в світлиці?" – подумала вона, взяла свічку і пішла в світлицю.
У світлиці не було ні душечки. На столі стояли порожня пляшка з горілки, та три порожніх чарки, та два полумиски на денці з росолом, – видно, були з огірками. На столі поналивано горілкою, понакришувано хліба, де-где валялися недоїдені гузки з огірків. Під столом валявся порожній боклаг, аж воронка торохтіла. Ослони в хаті попереставлювані: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смерділо горілкою... Сказати: була то не світлиця заможного хазяїна, а корчма п'яна!
Галя не могла довго побути в ній, так її давив дим, змішаний з горілкою. Вона грюкнула дверима – і увійшла до себе в хатину, де стояла її постіль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, – та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стіл рукою, на руку схилила голову – і задумалась... Довго вона думала; потім Покотилися з очей сльози і, заливаючись ними, вона впала на постіль; довго-довго плакала, та незчулася, як і заснула. На столі свічка догоріла й сама потухла...
Мотря, качаючись на печі, цілісіньку ніч не спала, теж плакала. Так її вразили лихі речі "проклятих людей". А скільки-то думок переплило в материній голові за ту ніч! Думала вже всяко. Думала піти сказати на сина, що він розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тоді вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галі – вона так мучиться, так побивається за ним!.. І знову візьме жаль материне серце: стане вона молитися богові, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цілу ніч проплакала та продумала.
Прокричали другі півні. Коли геть за північ почувся здалека тупіт, гомін. Далі – ближче... ближче... коло самої хати... "їдуть!" – подумала Мотря. "Хоч би ж хоч сюди не заходили", – прошептала. Коли чує – повернули в світлицю.
Перегодя трохи рипнули двері,увійшов хтось у хату.
– Хто там? – питає вона з печі.
– Це я, – одказує Чіпка.
І чує вона – став над. помийницею вмиватись... У серці їй наче хто гострим ножем шпортонув.
– Що то, сину?
– Нічого...
– Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
– А Явдоху хто з світа звів? – питає гостро Чіпка.
– Що ти кажеш?
– Хто, кажу, Явдоху струїв?
– То це я, сину??!
– Уже ж не я...
– Спасибі...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злість, досада разом піднімались з душі, – бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемніло у віччю...
– Краще б я руки наложила на себе, ніж таке чути! –прошептала, качаючись на печі та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другі. Засвітили світло. Мотря виглянула з-за комина – і затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові. Мотрі зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печі: трусилася, як в лихоманці... Далі вона почула, як стали в печі огонь розводити – одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зітхнути, та все міцніше й щільніше стискувала зуби, тулилася в куток...
Упоравшись, як слід: повмивавшись, попаливши, яка була в крові, одежу, розбишаки погасили світло, побрались у світлицю.
– О-ох!.. –здихнула Мотря. –Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. – стогнала вона: – дай мені дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мій сину... моє лихо... перед усім світом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч ніч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше світа діждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...
Та злізла з печі, впала навколішки перед образом та тихо й чуло молилася, б'ючи земні поклони. Не чула вона, коли й треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитися. Од щирої молитви одірвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вікно.
– Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. – кричало щось під вікном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вікна.
– Хто там?.. – питала вона з хати.
– Це я... рятуйте... хто в бога вірує... Одчиніть-пустіть! – аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвір – та трохи не омліла... Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об'юшеній кров'ю, боса, розхристана, розпатлана, – стояла й трусилася...
– Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звідкіля вирвалась?.. – тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.
– Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... – з плачем ледве вимовляла дівчинка. – Я з хутора... розбишаки були... всіх побили... порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину... маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...
– Як утекла?
– Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!.. – скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, – боялася, щоб та, бува, не втекла...
– Цить... ци-ить, моя дитино! – зацитькувала Мотря. – Я знаю, хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, – не животіти тоді ні тобі, ні мені...
Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
– Ходім у волость... у волость ходімо! – шепче вона, а сама чув, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! – Ходімо, дочко... поки ще сплять...
– Я змерзла, бабусю... холодно... – шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.
– На, хоч мої старі чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку – і вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі – то горіла їх хата... Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, – та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...
Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали. Піднявся крик, гвалт.
Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об'юшену кров'ю дівчинку:
– Так оце та правда?! Оце вона!!! – скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом...
Тіло в неї тряслося; очі помутилися – вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася...
Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки – в одну мить обхопила все село.
Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху богу молились.
– Чула? – як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотніла.
– Що там? пожежа?..
– Чіпка людей порізав... усю Хоменкову сім'ю ви-полонив!
– О-о-о... – якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.
– Уже погнали в город... в тюрму, – каже Грицько.
– А Галя? а мати? – ледве чутно спитала Христя,
– Не знаю... здається, дома...
Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, – була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, –як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
– А що? – спитав Грицько.
– Галя... –знову перехрестилася: – повісилась...
– Отуди к лихій годинії – виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
– Чого це тато та мама сердиті? – питав стиха хлопчик.
– Не знаю... – одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. – Ци-ить! мовчи... битимуть!..
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів, Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села – старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він – за одним, Христя – за другим; а син – хрещеник Галин – сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту... та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам'ятався, підступив ближче.
– Що це, брате Чіпко? – журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль – шкода пропащого брата...
Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови – та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння... Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання – кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми – рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, – тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
– Хай тобі бог помагає на все добре, – крикнув навздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озирнувся – і од гукнув з дороги:
– Грицьку! поклонись матері... Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу...
– Господи! – заливаючись сльозами, мовила Христя: – напути його на все добре! – та разом з Грицьком й повернули до возів.
– Воно таки правда, що цей Чіпка непевний...
– Такий і батько був...
– І вродився, так, –прости господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, – поки не перевели розмову на врожаї, на посіви та другі хазяйські турботи; а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю взяв Грицько догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, що весь заріс бур'яном, як лісом. Через рік – веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка; що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хо-менкового хутора, насипано високу могилу, а на ній стоїть височенний хрест – оглядає навкруги хутори, гела, всі околиці... Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч "страшним чоловіком".
А посеред села насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставкові води, поновлений палац – у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок – перший ду-кач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщи-ріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, за-водчик-сахаровар – Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...
Минав рік; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, – завидувала палацу. Аж ось – випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий – жид Геріпко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю, – та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, – бенкетує тут п'яне море темної простоти... Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом...
